З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 54

Я поставив свої пляшки просто на підлогу, кивнувшії Євгенові, щоб він робив те саме, метнувся на кухню, бо ж знав у цій квартирі все, як у себе вдома, взяв там табуретку, приніс її до столу, легко відтрутив плечем Токового разом із його стільцем і поставив свою табуретку між Токовим і Алею.

— Записано,— намагаючись перевести все в жарт, вигукнув Токовий.— Митько підбиває клинці...

Я всідався на табуретці довго й грунтовно.

— Зараз принесе табуретку Євген, вам доведеться сунутися ще далі, товаришу Токовий,— нарешті вмостившись, пообіцяв я своєму сусідові.

Василенко, який сидів навпроти, розкотисто сміявся з наших переміщень, ще більше сміявся він, коли я втулив між собою й Токовим також і Євгена, потім налив нам по чарці, чокнувся з нами й з Алею, продекламував, підморгуючи до нас обох:

— «А юноша торопится меж тем мир изумить и спину гнет прилежно...»

Поет пив горілку на другому кінці столу і шарудів перед носом у директора заводу якимись довгими смужками газетного паперу, задрукованого чомусь лише з одного боку.

— Спробуйте підійти до Шляхтича,— наставляв він здалеку свої кущуваті брови на Льоню,— адже він абсолютно некомунікабельний чоловік.

— Що? — загукала Аля.— Який?

— Некомунікабельний,— повторив поет, насолоджуючись словом, яке йому принесло на язик, звичайно ж, не молоко заводської корови і яке, коли б розкласти його на складові частини, не стало б менше безглуздим, ніж ціляком. Бо справді: «не»... «комуна»... «кабель»...— спробуй поєднати!

— Я підійшов до нього якось,— вів далі поет, не зважаючи на гамір і на те, що його не слухали,— підійшов, кажу: «Дозвольте прикурити». А він мені: «Я некурящий». Я кажу: «Я теж некурящий. Пробачте». Так і побалакали. Однак довго збирав матеріал. Не смикаючи за язик, намагався проникнути не тільки в суть справи, а навіть у душі цих хлопців. І написав. Нарис зветься трохи традиційно: «Розвідники майбутнього». Але такі вже вимоги. Це — велика газета, вона має свій стиль.

— А я не вірю газетам,— зненацька ляпнув Євген.— Сьогодні пишуть одне, завтра — зовсім протилежне...

— Газети часто помагають,— нагадав мій батько.

— Помагають? — в Євгеновім голосі виразно вчулася плаксивість, йому-то вже напевне ніхто й ніщо не могло допомогти. Я штовхнув товариша під бік.

— Не заважай людям!

— Велика газета,— повторив поет,— але довго дуже проходив нарис. Сьогодні прислали гранки. Ну, що мені ці гранки? Нащо вони тепер, коли вже все позаду? Я телеграфував у редакцію, що знімаю нарис. Життя випередило мене. Це сумно і радісно водночас.

— Державний підхід,— сказав директор,— у всьому потрібен державний підхід.

Я схилився до Євгена.

— Хто про Токового перший — я чи ти?

Євген непомітно для мене вихилив кілька чарок горілки, і йому всі моря тепер були вже й не по коліна, а по кісточки.

— Що! — закричав він через увесь стіл до директора.— Державний підхід? А Токовий?

Василенко з того боку столу сміявся очима до нас, молодих, Токовий ворухнувся спершу лякливо, потім у межах показності.

— Я завжди був речником держави,— поважно відкашлявся він.— А що виявляв стриманість, то, до вашого відома, адміністратор повинен бути обережний. Ощадливо обережний. Про вчинки ж судять по наслідках. Важливий остаточний наслідок. Це і є — державний підхід.

Директор, не заглиблюючись у суть слів Токового, ствердно хитав головою. Євген бродив по кісточки в своєму морі й відмахнувся від Токового, як від явища, Василенко сміявся самими очима; не бажаючи псувати собі настрій зайвими суперечками за цим столом, поет здивовано роззявив рот, видно, дивуючись нахабству Токового, але цим, власне, й обмежився. Тільки мій батько, я помітив це, весь поблід і напружився, насилу стримуючись, щоб не кинутися в атаку на Токового, та ще мені свербів язик одбрити цього спеціаліста по стрибанню з балкона, хоч водночас я розумів, що саме сьогодні мені надається прекрасна нагода помовчати, маючи в кишені ключі коли й не вічності, то принаймні до дня завтрашнього. Що мені Токовий? Але Шляхтич... Невже він так захоплений своїм щастям, що все простить Токовому?

— Льоню,— сказав я болісно тихо,— Льоню, ні, хіба ти йому не даси сьогодні?.

Льоня сміявся очима, як і Василенко.

— А ти, Алю? — спитав я.— Невже й на тебе напало?

— Ну, все ж гаразд скінчилося,— сказала вона.— Може, завдяки...

Завдяки чому? Я глянув на неї зневажливо.

— Ти дівчина не для сидіння. Тобі треба стояти й красуватися. Тоді ти й на язик гостріша,— сказав я і перекривив її: — «Завдяки...»

Отже, виходить, що все повертається на добро лише завдяки тупості й ганебній посередності Токового? Не Шляхтич, а Токовий спричинився до нашої першої перемоги над металом сьогодні в цеху? Залізна логіка. Вічність, перевернута догори ногами. Мільйон токових проти мільйона Шляхтичів, а двадцять мільйонів робітників мають тільки спостерігати, як глядачі на футболі, і ревти бездумно на честь того, хто переможе? А коли переможе випадком Токовий? І хіба перемога — все? Перемогти ще не означає— перевищити.

— А що, товаришу Токовий,— звернувся я до заступника начальника нашого цеху,— що, як ми всі попросимо дядю Васю, щоб він узяв вас обережненько, виніс на балкон і пустив униз прямовисно і безпощадно? Як ви на це прореагуєте?

Запахло скандалом, але Гриша Фрусін приніс каву, тому запахло все ж таки кавою.

— Ніде більше не вип'єте такої,— гордовито заявив Гриша,— хай Токовий переконається, що я вмію хоч каву варити, якщо він не вірив у мої металургійні здібності.

— Перевіримо, перевіримо й запишемо,— прокричав бадьоро Токовий, вдячний Фрусіну за порятунок, але й про мене він не забув, бо, відсьорбнувши з чашечки, підморгнув мені: — На помилках вчимося, Митю, на помилках. Ти думаєш, я хотів вам зла? Лякав потрошку для перевірки. Бо якщо людина не вміє лякатися, то її не зіб'єш зі свого. Я перевіряв, чи твердо ви стоїте...

— Я теж пробував тебе полякати,— відплатив я тим самим.

— Хто пускає силу проти розуму,— сказав, ні до кого не звертаючись, Василенко,— рано чи пізно виявиться осмішнений.

— З погляду вічності,— докинув я.

— Може, й з погляду вічності.

— Та пийте каву,— загукав Гриша, приносячи ще одну порцію,— поки гаряча!

Євген тикав то сюди, то туди, йому вже давно нетерпеливилося вистрелити запаси своєї зібраної за довгий час, тамованої живосилом балакучості, Гриша навіть у гадці не мав, яку прекрасну нагоду подав він Євгенові своєю кавою і своїми припросинами.

— Ти,— сказав грізно Євген, наставляючи через стіл пальця на Фрусіна,— ти хто: учений чи кавохльоб? Тепер усі стали кавохльобами! Модно!

Але Гришу не так легко було збити.

— Кожен п'є, що може,— скалячи зуби, гукнув Фрусін,— а п'ють, як відомо, не тільки вчені, а навіть гуси.

Євген зіпхнув мене з табуретки, всівся коло Алі, забув миттю про Гришу, зовсім тверезо, з палкістю в голосі спитав дівчину:

— Ти думаєш, я заради тебе покинув дипломатію, так думаєш?

— Нічого я не думаю,— засміялась Аля.— Ну що ти, справді, Євгене!

— А я покинув дипломатію тому, що ми з Митьком — філософи. Правда, Митю, філософи? Митько марксист-діалектик, а я — прагматик. Сам не знаю, що воно таке, але прагматик. Я звик все робити власними руками, а не язиком. Я — робітничий клас. Основа основ. І що мені дипломатія? І Токовий мені що? Де Токовий?

Токовий скористався з Євгенових розбалакувань і вміло пересунувся на кінець столу до директора, тепер турчав тому у вухо невідривно й набридливо (так дме настирливий вітер, од якого нема порятунку), директор вертів головою, але Токовий ловив його вухо й туркотів туди, туркотів. У директорових очах було безмовне благання, він жестами показував поетові, щоб той прийшов на поміч, але в цей час до поета добрався мій друг Євген, який шукав за столом Токового і натрапив поглядом на поета.

— Ось,— сказав він зловтішно,— поет! Пише вірші про труби! Нащо писати про труби? Труби треба робити. А вірші писати треба про Алю і про радісно-сірі очі. Ніхто з вас не знає про ті очі, а ми з Митьком...