З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 28

І необхідна красива зовнішність.

Я люблю дивитися на неї.

Як це звучить у Чехова: «У людини все повинно бути прекрасним: і лице, і одяг, і душа, і мислі».

Це так пасує до неї.

В ній все гармонійне. Строгі костюми, гарні черевики і навіть прикраси завжди дібрані з незвичайним смаком.

Якось я бачив її в театрі.

Вона була дуже нарядна: чорне оксамитове плаття, відкриті білі руки, на плечі накинуто красивий шарф.

І знову ж нічого зайвого — і все прекрасне!

Я люблю дивитись на її руки з тонким кілечком на безіменному пальці. Коли вона проводить рукою по очах, в малесенькім діамантику дрижить у розблиску слізка. У неї недавно з'явилась така звичка: проводити долонею по очах. Мабуть, вони в неї втомлюються. Мабуть, так, бо зрідка вона стала надягати окуляри. Але й від цього вона не погіршала.

А ще я люблю її очі й усмішку. В очах іноді промайне сум. І я навіть здогадуюся про джерело того суму. І усмішка іноді буває сумна. І мені тоді здається: як можна завдавати їй прикрощів, як можна?

Дивні почуття викликає в мені ця людина. Тут і безмежна повага, і бажання зробити для неї щось особливе, і ще щось тривожне, незбагненне.

Я хотів би, щоб у мене була така мати (а в мене немає ніякої) і щоб у мене була колись дівчина, чимось схожа на неї.

Що це? Юнацька закоханість чи щось інше?

Не знаю».

Ось який був тип цей наш Єнька! І хоч він набрехав про те, що в нього немає матері, і, випереджаючи всіх, освідчувався в любові до Аріадни Григорівни, але ми пробачили йому це, бо всі любили Аріадну Григорівну.

Це не означає, звісно, що секретар парткому Василенко був би в захопленні, якби я оце підштовхнув до столу президії Євгена і сказав:

— А оце той Єнька, що колись освідчувався в коханні вашій дружині.

Однак час спогадів кінчився. В президії почалися перемови про головування. Видно, ці збори, попри всю їхню важливість і незвичність, не були підготовлені, починалися трохи стихійно, чи що. Тріумвірат головуючих ніяк не міг усталити між собою обов'язки. Буркав щось до директора голова комісії, знизував плечима директор, посилаючись на «державний підхід», спокійно відмовлявся від ведення зборів секретар парткому. Мікрофон, поставлений перед ними, хапав кожне слово й розносив по цеху, посилюючи звучання.

Врешті голова комісії буркнув директорові:

— Ти директор, тобі й починати, а там видно буде...

Директор без видимої охоти підвівся, смикнув себе за галстук, сказав, мовби пробачаючись:

— Так от, товариші...

І збори почалися.

14

Ми знали: директор скаже про державний підхід до справи. І він сказав про державний підхід. Але що далі? Загадкова привабливість зборів полягає в тім, що президія завжди знає, як розвиватимуться події, а решта учасників мають лише снувати здогади з більшою або меншою долею ймовірності. Це нагадує театр навпаки. Бо в театрі, як правило, весь зал прекрасно знає, хто на сцені лиходій, а хто герой, не відають до часу про це лиш самі актори, збори ж нагадують зворотне віддзеркалення цього перевіреного століттями прийому: тут глядачами стають актори, глядачі — акторами.

Але сьогодні, здається, все перемішалося, переплуталося. Бо й після вступного слова директора між тріумвіратом головуючих знов зайшла суперечка, як вести збори далі. Плану не було.

— Ви не підготували зборів! — не притишуючи голосу, загудів у мікрофон голова комісії, звертаючись до секретаря парткому. Той нахилився до голови комісії неначе для інтимності, а насправді вийшло так, що наблизився до мікрофона, бо мікрофон стояв якраз навпроти Олександра Миколайовича, і на весь цех відповів:

— Такі збори гріх готувати: люди повинні висловитися самі.

— Начальник цеху де? — тепер уже справді адресуючись до всіх, спитав голова комісії.

— Захворів,— відповів Василенко.

— Заварив кашу—і на бюлетень? — Голова комісії сподівався викликати в нас бодай зневажливі усмішки своїми словами, якщо й не сміх з приводу поведінки начальника цеху, але нам було не до сміху, та й знали ми всі, що начальник цеху старий і справді хворий чоловік, що він переживає тяжко й болісно. Тут не до сміху.

— Заступник начальника є,— сказав директор.

— Що нам заступник? — видно було, що голова комісії готувався до іншого, заступник його не влаштовував.

Василенко не став гаяти часу. Він обернувся до Токового, який ховався за спинами, спитав:

— Токовий, ви можете сказати?

— Я готовий,— підсмикуючи штани, схопився Токовий, обличчя йому взялося червоними випіками, руки метлялися, він пробирався до трибуни довго й незграбно, потім викладав на лисіючій голові пасемця темного чуба, немов хотів приховати нікчемність власного думання, але говорив зате як по писаному:

«Генеральна лінія нашого життя ясна. Вона визначена програмними документами партії й держави».

Він говорив:

«Суспільство не стоїть на місці. Воно змінюється революційними переходами й невідворотно йде до комунізму».

Він сказав: »

«Перебуваючи на посаді заступника начальника цеху, я намагався в дусі пред'явлюваних високих вимог, діючи присущими партійними методами організаторської і ідейно-виховної роботи, добиваючись можливо більшої ефективності в діяльності, підкоривши повністю своє життя інтересам...»

Він прочитав навіть чийсь вірш:

— По-моєму, ви залишите після себе невиконане державне завдання,— сказав у мікрофон голова комісії і сам засміявся від власного дотепу.— Ви нам тут віршів не читайте, а скажіть, як збираєтеся давати труби!

— Ми не зможемо виконати державного завдання,— переходячи з поезії на прозу, заявив Токовий, і цех відразу загудів, заклекотів, заворушився.

— Не ображайте людей,— миттю вловивши настрій робітників, тихо застеріг Токового секретар парткому.

— Я нікого не ображаю. Але... Подивіться, товариші, яка обстановка склалася в нашому цеху, на що розтрачуються наші зусилля... В той час, як...

— На кого ж ви скаржитеся! — загримів голова комісії.— Ви ж керівник цеху, один із керівників!

— У цьому й трагедія, що один із керівників,— підхопив Токовий.— Але ж начальник цеху...

— Ваш начальник цеху боягуз,— жорстоко промовив голова комісії,— він злякався й не прийшов сюди.

— Він справді хворий,— втрутився Василенко.— Чоловік іноді може захворіти від несправедливості.

— Керівництво і справедливість мають мало спільного,— так само шорстко мовив голова комісії.— Ленін у вісімнадцятім томі прямо каже: можна замінити апарат на дев'ять десятих, якщо люди не справляються зі своїм ділом.

— Ленін приходить до нас не тоді, коли отак згадуємо його в томах,— спокійно відповів Василенко,— а коли працюємо чесно не покладаючи рук.

— Небагато ж ви напрацювали,— гмикнув Олександр Миколайович,— продовжуйте, товаришу Токовий. Що вам заважає виконувати план? Говоріть по суті.

— А якщо по суті... Якщо по суті,— Токовий махнув рукою,— треба нормалізувати обстановку в цеху. Що це значить? Скажу. Ми забули про рядового інженера, про командира виробництва, ми позбавили його прав, ми відсунули його на задній план, ми забули про те, хто нам потрібен в першу чергу. Нам потрібні ділові інженери-трудівники, хай вони не хапають зірок з неба, хай вони будуть звичайні середні інженери без фантазій і вибриків, без модернізму й абстракціонізму, але зате вони дадуть вже сьогодні те, що потрібно народові сьогодні, а не на завтра. А як у вас стоять справи! Забули про день нинішній, переорієнтировка тільки на завтрашні неіснуючі успіхи, кажучи грубо: замість труб сьогоднішніх, які ми можемо дати, нас заспокоюють тим, що, мовляв, завтра ми зможемо дати завдяки якимсь там удосконаленням і змінам технології в десять чи й у сто разів більше труб, але де гарантії? І чи можемо ми ждати до завтра? Мені, як і всьому народові, потрібна одна труба сьогодні, щоб ракета злетіла сьогодні. Завтрашніх труб я ждати не можу. Ракета повинна злетіти сьогодні. Правильно я кажу?