З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 20

Поки що я обрав невтручання. Дав змогу Токовому пригвинчувати вентилятор, завойовуючи не так, може, серце Зізі, як мамине серце, сам же думав над батьковими словами. «З людьми треба жити до кінця». Що тут було? Сумирність чи визнання необхідності? І як належало розуміти батькові слова? Треба жити чи доводиться жити? Бо якщо «доводиться», то це — підкорення обставинам, на що людина свідомо не може піти, а про батькову свідомість, про його намагання гостро судити не тільки про самого себе, а й про найвищі чинники нашого життя, я вже переконався, прочитавши ті кільканадцять сторінок його нотаток. А ще ж були цілі зошити, списані батьком за ці довгі роки вимушеного відпочинку, попросту кажучи — неробства, бо саме так він розумів своє становище.

Ну, гаразд. Доводиться. А якщо треба? Що тоді? Чому треба? Хто велить? Навіщо терпіти довкола себе людей нещирих, криводушних, нечесних, підступних, зрадливих, нездарних? Хіба не слід було б спробувати їх переробити, перевиховати, перепрограмувати, висловлюючись по-новітньому, бо тепер усе програмується, як електронні машини, програмуються й люди, але ж не раз і назавжди! Хтось сказав, що заєць, якщо його сікти, навчиться сірники запалювати. А людина? Людину, як мені здається, навчити можна всього. Бо вона ж — цар природи, вона володіє найвищими розумовими здібностями. І Токовий теж володіє, і він справді має розум, хіба що розум хитрий, однобокий, то що ж —так і жити нам із Токовим? Адже зі мною не схотіли жити, коли я запрагнув лежати на дивані, ждучи смерті, чи там загострення хворощів, чи й сам не відаючи чого? Мене штовхали то сюди, то туди, мене всадовили в танк, мене викинули з танка на повнім ходу (бо я не вірю, що то діяли стихійні сили, так належалося мені за мою розгвинченість і належалося від людей). Ага, я молодий? А хіба вже Токовий такий старий? П'ять-сім років різниці. Те саме, що ділить нас із Шляхтичем.

Я не міг вирішити цих проблем попри мою обов'язкову освіту, навіть попри успішні заняття в вечірньому університеті. Зате я міг заатакувати мою сестричку після того, як товариш Токовий, пригвинтивши вентилятор, позбавив нарешті нас своєї милої присутності, простіше кажучи, надів свого сірого, модного піджака з двома боковими шліцами і потюпав униз по сходах «Ділового клубу», минаючи забійників «козла», минаючи виляски кісточок доміно по полірованій поверхні поцинкованих довгих столів, минаючи забіяцько-викличні вигуки «Дупель-пусто!», втікаючи від тих вигуків у забобонному перестраху, бо ніхто не хоче потягнути в житті дупель-пусто, кожен намагається дістати дупель-шість!

— Нащо ти його принаджуєш? — загнав я в кут Зізі.— Свої флірти можеш водити в себе в інституті чи де там, а не тут! Ти знаєш, що таке Токовий?

Вона дивилася на мене з неприхованою глузливістю в очах. Мовляв, а яке тобі діло до мене?

— Ти знаєш, що він одружений?

— То й що?

— І що в нього двоє дітей?

— То й що?

— Двоє хлопчиків!..

— То й що?

Мене трохи спантеличило її вперте «То й що?».

— Як — «То й що?» — закричав я.— Та ти розумієш?..

— А яке твоє діло? — спитала вона, мовби вгадавши, що я про неї подумав.

— Тобто...— я розгубився,— до чого діло?

— А я знаю? — вона знизала плечима.— До хлопчиків чи там до чого. А якби було дві дівчинки? Ти б теж так галасував? Чи ти тільки за хлопчиків? Вважаєш, що виростуть такі, як ти?

— Що ти хочеш сказати? Що я не туди виріс?

— Куди виріс, туди й виріс, а мене міг би й не чіпати.

— Але ж ти заманила Токового вже й додому!

— Ха, заманила... А може, він сам причепився!

— Відчепи!

— А як мені не хочеться?

— Подумай, що про нас теленькатимуть. Не кажу вже про батька і його взаємини з Токовим, але його родина... Взагалі моральний бік справи...

— Моральний бік! — Зізі закрутилася навколо мене з виглядом тигриці, яка приміряється, звідки почати вас з'їдати.— Багато ти розумієшся на моралі. А може, він нещасний!

— Токовий — нещасний!

— А може, в нього дружина — тиранічна особа?

— «А може, а може!» — перекривив я Зіну.— Яке мені діло до його нещастя.

— Ти дбаєш тільки за себе.

— А ти — за весь світ? Вірніше, за його чоловічу половину?

— То й що? Моя справа! І взагалі — не твоє діло! Малий ще!

— На рік молодший за тебе!

— Однаково молокосос! Хоч би й на місяць! Якби навіть ми були близнюки і я народилася на п'ять хвилин перед тобою, то й тоді б ти був молокосос. Що ти розумієш в людях? В мене он є сотні листів од людей. Ти б почитав — побачив...

— Не звик читати чужі листи.

— А я й не дам. Бо ти нічого не розумієш. Але якби прочитав хоч один лист, зрозумів би багато чого. Людську душу, серце.

— Тож-бо ти так колекціонуєш ті серця! Наколюєш їх на шпильки, мов метеликів!

— Не смій!

Ми шепотіли одне одному слова, які за інших обставин викрикували б на весь голос, але тут треба було зберегти таємницю, подбати, щоб не почули рідні; ми все ж щадили маму й тата, ми вже були такі дорослі, що могли вести обрахунки між собою, не втягуючи в суперечки більше нікого. Не знаю, як ця сутичка позначилася на Зізі, що ж до мене, то я сприйняв усе надзвичайно боляче; я прийшов наступного дня на роботу, відкликав Шляхтича вбік і сказав йому:

— В наш табір проникла агентура Токового.

— Агентура? — Шляхтич вдав, ніби приймає всерйоз мої правила гри.

— Агент сидить у лабораторії.

— Хто ж він? Фрусін?

— Зізі! — А що Шляхтич з усміхом дивився на мене, то я швидко додав: — Тобто Зіна, моя сестра.

— Не розумію.

— Моя сестра Зіна — агент Токового. Його довірена особа.

— Він що, кандидат у депутати?

— У депутати? — тепер нічого не розумів я.— В які депутати?

— Довірені особи — це коли когось хочуть обрати в депутати. Тоді, щоб розповідати виборцям...

— Я неточно висловився. Довірена людина Токового.

Шляхтич засміявся. Безтурботно і легко.

— Але ж у нас немає таємниць. Те, що може бути таємницею, для нас теж поки що під сімома замками. Ми тільки шукаємо. Знайдемо — знатимуть усі. Для того й шукаємо. Для всіх. І для Токового теж.

— Токовий — не всі.

— Згоден. Але він належить до всіх. До суспільства. А суспільство — складний організм. Воно включає найрізноманітніші складники.

— І з цими складниками треба жити? З усіма?

— Треба? — Шляхтич роздумливо примружує око.— Ні. Мабуть, точніше б сказати: доводиться. Іноді доводиться.

— І це що, остаточність? Треба змиритися?

— Справжність людини в тому, щоб не змиритися. Треба докласти всіх зусиль, щоб перетворити оточення на ліпше, якщо воно відстало, або ж самому дорівнятися йому, якщо відстав ти сам. Задовольняє тебе така формула, Митю?

— Ну, якщо так...— засоромлено бурмочу я і йду до Євгена, який дослухається до нашої ранкової виміни словами досить байдуже, бо Євген чоловік діла і не стане гаяти час на пусті балачки, опріч того, в нього в голові сидить Аля, а вже коли така дівчина вселиться тобі в голову, то ніяка міліція не позбавить її прописки на тій житлоплощі.

Ми беремося до своїх заготовок, знову цілий день змагатимемося з упертістю механізмів, долатимемо їхній мовчазний загадковий спротив, намагатимемося диктувати їм свої умови, а вони вперто відкидатимуть їх попри всю нашу настирливість, попри залізну Шляхтичеву волю, попри наукові викладки Гриші Фрусіна, які щодня змінюються, але змінюваність рекомендацій не засвідчує їхньої точності й неухильності; Гриша Фрусін шукає так само, як і ми, і не знаходить нічого теж так само, як і ми. От що таке Гриша Фрусін. Злі язики в цеху кажуть, ніби він прибув сюди «для ловли счастья и чинов», висловлюючись простіше: хоче примазатися до чужої роботи й захистити на цьому ділі дисертаційку.

Але ми знаємо, що таке Гриша Фрусін.