З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 18

— Та замовкни, хай би тебе чорти взяли! Тут і сам уже...

Але глянув на маму, на її знесилену постать, вмить пошкодував за свої слова, тихо промовив:

— Справді, винен. Ну, що я за чоловік? А ти не знаєш, у нас тут ніде не можна закрутити воду?

Мама не знала, бо чомусь у нашій квартирі не було запобіжного вентиля. Це теж належало до дивоглядів «Ділового клубу».

— Збігай у кочегарку, може, там десь воно. А я поношу воду,— сказала мама.— Тільки недовго, бо я вже не маю сил.

Батько побіг. Уявити, як мій батько бігає, важко, бо все життя він був втіленням спокійної неквапливості. Але цього разу батько побіг, покотився вниз по сходах аж до кочегарки, грюкнув у двері. Замкнені. Тоді батько кинувся до двірника, довго будив його, бо двірник звечора трохи випив; ще сонного й наполовину п'яного потяг батько двірника до кочегарки, потяг тільки для того, щоб довідатися коло замкнених дверей, що в двірника немає ключа.

— Давай лом абощо! — заревів батько, і те ревіння таке незвичне було, що двірник умить прочуняв, умить приніс лома, вони виважили двері, але до кочегарки вскочити не змогли, бо на самому порозі їх зустрів велетенський чорний пес і загарчав на обох.

— Ломом його! — порадив двірник, сам на всяк випадок ховаючись за батька. Батько, хоч як агресивно настроєний, якось не міг одважитися бити ломом таке досконале створіння, він спробував умовляти пса, але той тільки шкірив ікла та гарчав, видно обіцяючи на своїй собачій мові, що вмить перегризе горлянку кожному, хто ступить у те царство тепла, яке полишив йому стерегти його хазяїн, який пішов собі чи то спати, чи то вихилити десь чарчину за здоров'я всіх живих і покійних.

Тоді батько нарешті згадав про маму, йому стало страшно від самого спогаду, він тицьнув лома двірникові, пробурмотів: «Я зараз ковбаси йому» — і кинувся вгору по сходах.

Мама вже знемагала. Вже навіть для характеристик не мала снаги, тільки зміряла батька таким поглядом, що ліпше б йому втонути в отім зливі, аніж так переживати!

— Ковбаси! — вихоплюючи в неї відро, гукнув він.— Візьми ковбаси й понеси в кочегарку! Там пес. Не пускає.

Мама нічого не второпала. Але слухняно взяла з холодильника шматок ковбаси й пішла вниз. Батько тим часом переливав з пустого в порожнє. Вирішував задачку для четвертого класу: якщо з однієї труби виливається, то за скільки в другу трубу вливається?..

Пес ковбасу з'їв, але ні двірника, ні маму до кочегарки не впустив. Епопея наближалася до кульмінації. Тепер уже батько геть знесилився і от-от мав упасти, коли мама, догадавшись, привела двірника, щоб ще він трохи попрактикувався у вирішенні задачки для четвертого касу. Батько ж, довідавшись про віроломство кочегарового пса, викрикнув погрозу, якої від нього ніколи не чувано, він рвонув на сходи з такою несамовитістю, що мама злякалася не на жарт, спробувала погнатися за ним, але тільки й спромоглася, що крикнула:

— Матвію, він же тебе з'їсть!..

От до чого може привести знесиленість і розгубленість.

З'їсти, ясна річ, собака мого батька не міг, хоч і був досить здоровий. Але куснув за руку добряче, коли батько кинувся на нього, будь-якою ціною наважившись пробитися до кочегарки з її кранами, в яких був порятунок. Він закрутив усі крани, які там були. Вода перестала текти. Щоправда, слідом за цим мало не сталася нова аварія: від нестачі води ледь не вибухнули котли в кочегарці. Добре, що вчасно прибіг двірник і відкрутив те, що треба було відкрутити.

Пса з ганьбою вигнано з кочегарки, бо, гризнувши батька за руку, він став сумирним і несміливим.

Батькові довелося прийняти курс уколів проти відомої хвороби, яку пси охоче передають людям.

А нам лишилася історія про кран. Одна з родинних історій. Трохи смішна, трохи сумна. Залежно від загального настрою. Для мене й Зізі тут було море сміху, для Тоні й Ізіди — тільки щось трагічне. Для Рацпропа — поштовх для мріяння про нову, досконалу конструкцію крана. А Віолончеліст просто нічого не зрозумів.

— Кран?.. Дозвольте. Тобто як це — кран?

Ох, і тип же цей Віолончеліст. Так ніби ще вчора він сам не закручував кранів і не підв'язував їх мотузочками! Адже в його матері, тітки Одарки, ще й досі течуть усі крани. Всі зіпсовані.

Але хоч Віолончеліст і придурюється, ніби він не тямить у кранах, тисячі людей сміються й плачуть від його музики, а мій батько, при всій його непрактичності в побутових дрібницях, все життя давав людям метал і ось тепер, коли вже навіть його найближчі вважали, що пішов чоловік на спад, він раптом виказує майже молодечу завзятість розуму, він розмірковує в масштабах державних, судить із вершин свого трудового життя, і вже тут не спитаєш: «А судді хто?» Бо він скаже. «Робітничий клас. Гегемон».

10

Я приходжу з заводу, в мені немає жодної невтомленої клітини, Шляхтич видавив з мене все, вони з Євгеном як подуріли останнім часом, Євгена я ще розумію, він хоче довести Алі, що між ним і її Чемерисом все ж таки є різниця, він вірить у той день, коли навіть Аля капітулює і не знайде в наших трубах жодної тріщинки, але де ж той день!

І от коли я, виснажений і знесилений не так роботою, як безплідністю наших зусиль, приплентуюсь додому, я застаю дома... Токового! Дорогого товариша Токового, заступника начальника нашого цеху, красу і гордість нашої молодої інженерії, але не всієї молодої інженерії, а тої частини її, котра набуває дебелості, ваги й авторитету не завдяки інженерським здібностям, а тільки завдяки особливій конструкції голови. Так, так, голови! Такі, як товариш Токовий, мають всеосяжні голови. Всеохоплюючі і всеобіймаючі. Робити не вміють нічого, зате вміють розпоряджатися, тобто узагальнювати. Влада ж узагальнень міститься в слові, а не в руці, тобто в ремеслі. Спершу я бачу не самого Токового, а тільки його піджак. Сірий новісінький піджак, пошитий за останньою модою, з двома боковими шліцами (ні в кого немає такого піджака — помилки не може бути!). Піджак висить на стільці в їдальні. Він акуратно розвішений на стільці, щоб не пом'явся, не побгався, так може повісити тільки товариш Токовий, вельми акуратний товариш, і піджак тільки в нього такий модний і такий гарний. Але я ще не вірю. Токовий? У нас? Не може бути! З якої б речі?

Ще якби до піджака та додано штани, сірі, новісінькі, з рубчиком, напрасованим до гостроти бритви, так напрасованим, що завидки беруть,— тоді ще б можна повірити. Але ні! Навіть тоді б я не повірив. Скоріше пристав би на припущення, що Токовий якимось загадковим чином вискочив зі свого костюма й побіг голяком по місту, аніж повірити, що він може перебувати в стінах нашого помешкання, в гостях у того самого майстра Матвія Череди, якого він підступно, без попередження, ганебно й незаконно відправив на пенсію.

На кухні лунали голоси. Я попрямував туди. Застав ідилію, яка не снилася навіть отцям церкви. Єднання нез'єднуваного, здруження ворогуючих, братання антагоністів. Вовк і ягня, лев і лань, хто там ще? Всі в одній печері, тобто в кухні. Токовий — втілення домашності, затишку, супокою, перепоясаний маминим фартушком, подарованим їй Ізідою, гарним розцяцькованим фартушком, привезеним мало що не з Італії чи навіть з Парижа, Токовий у паризькім жіночім фартушку! Цирк! Мама — суцільна увага й зачарованість кожним словом Токового. Батько ні в сих ні в тих, підтримуючи якусь штуковину, видно, всучену йому Токовим. І звичайно ж, Зізі. Ця крутилася по кухні з енергійністю й швидкістю каталізатора, який, мабуть, так само метається в хімічній реакції поміж молекулами різних речовин, щоб поєднати їх бодай у нетривку, тимчасову хімічну сполуку, пришвидшити процес.

Я мовчки дивився на чудасію.

— Міг би привітатися,— сказала Зізі,— не бачиш: у нас гість.

— Бачу,— пояснив я сестричці,— вже сьогодні віталися. В цеху. Разів із двадцять віталися.

— Мить у нас молодець,— сказав Токовий.