З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 14

Так от, начальник цеху (прізвище його — Кузема, звали Федір Федорович, або «дубель Фе», як жартували молодші) забрав мене від Чемериса і поставив на один стан з Євгеном. Акомпанував неймовірним галасом Токовий, ввічливо всміхався Шляхтич, бо перестановку зроблено на його прохання.

Настав його час, а ми з Євгеном ускочили в число довірених осіб висуванця-інженера Шляхтича. Куди він висунеться і чи висунеться, залежало тепер не тільки від нього самого, а й від нас якоюсь мірою, хоч, зважаючи на нашу зеленість у прокатній справі, навряд чи покладав будь-хто надмірні сподівання на такий дует, тут важили тільки приховані здібності Шляхтича, він, мабуть, вірив тільки в самого себе, а нас залучив, просто керуючись давньою симпатією до своїх сусідських хлопців.

Помилка номер один.

Бо як сказав би товариш Токовий:

«Шляхтич ішов на експеримент затяжний і, може, навіть безнадійний, а для проведення експерименту йому потрібні були помічники вірні й довірливі, надто ж слухняні. Наша недосвідченість служила запорукою нашої слухняності».

Ще одне «бо».

Експеримент часто перетворює людей на козлів офірних, а жертвувати собою без вагань легше для юнаків, ще не обтяжених обов'язками по відношенню до інших людей; тут передбачається готовність жертвувати часом, зусиллями, заробітками, до Деякої міри навіть мораллю, бо можеш стати об'єктом глузувань, знущань, переслідувань.

Ми радо пішли до Шляхтича, нам уже мріялися великі відкриття, потрясіння, переворот у прокатній справі, лаври і розкоші слави.

Помилка номер два.

Шляхтич, відкинувши всю свою ввічливість, жорстоко розчарував нас. Він заявив, що нічого нового відкривати не збирається і нам теж поки що не радить. Послухати цього чоловіка, що так гарно вмів розповідати про великі книги і про великі ідеї, то людство взагалі нічого не вигадує нового принаймні за останні кільканадцять тисяч років, бо саме до таких глибин сягає історія в своїх писаннях, головне ж — у легендах, найдавніша з яких, мабуть, легенда про Атлантиду, збережена для нас Платоном; а ще, може, давнішим одноголоссям загадкової минувшини слід вважати відомі тепер усім географічні карти турецького адмірала, власне, копії з ще стародавніших копій, важко навіть уявити, в яку далеч можна віднести час виникнення оригіналів карт, а ще важче, неймовірніше припустити, щоб людина минувшини, уявлювана звично печерним мешканцем, мала змогу піднятися над планетою на космічну висоту, побачивши планету, як її бачать наші космонавти, бо ті карти турецького адмірала дають зображення земних материків з висоти, а ще там є точні обриси Антарктиди, ще не покритої кригою!

Отже, людство пережило вік космічних польотів? Це ще тільки припущення. Може, знали люди й атомну енергію? Знали чи ні, а про атомну будову речовини говорили вже грецькі філософи. Ракети? Але на чому грунтується принцип реактивності? На відштовхуванні. Стрибаючи, ти вже застосовуєш цей принцип — якби земля була легкою, вона б відлітала від тебе, а так — відскакуєш від неї ти, щоразу переконуючись у її твердості. Що там ще? Польоти в повітрі? Птахи. Плавання під водою? Риби. Нічого нового в детермінованім всесвіті. Так сказав би доцент Крижень. (Чесне слово, якби я був дівчиною, закохався б у Крижня за його слова!)

Коли йшлося про нашу роботу, Шляхтич не був мастаком до пишних слів. Ми зібралися втрьох, і Льоня виклав свою ідею, просту, як світ: перш ніж пускати в стан заготовку труби, спробувати її підігріти. Не доводити до високих температур, бо тоді відбудуться структурні зміни в металі і піде нанівець сам принцип холодної прокатки, а тільки трохи підігрівати — десь, може, до двохсот-трьохсот градусів, щоб полегшити станові його . роботу. Таку просту й водночас розумну річ міг вигадати, звичайно, тільки Льоня Шляхтич.

Помилка номер три.

Токовий, хоч йому про це й не казали, прийшов до нас сам. Вважав, певно, що призначення на посаду начальника цеху вже лежить у нього в кишені, тому метався і чимдуж виказував енергійність.

Токовий сказав так:

— Нащо це все?

— Що саме? — ввічливо поцікавився Шляхтич.

— Ну, оце все, витівки ваші.

У Токового були ясні, чесні очі. Він справді не розумів. Він допитувався «нащо?», він не вірив, а я вірив Шляхтичу без розпитувань, бо хотів вірити. Хотів — і кінець. Прихильність породжує віру.

Але Токовий хотів знати, і Шляхтич коротко виклав йому суть справи: вдовольнися, чоловіче, і не заважай людям, якщо вони пробують зробити щось корисне!

— А хто це вигадав? — спитав Токовий, з ясними в своїй наївності очима.

Шляхтич мав просто сказати: «Я». Але він сказав інше:

— Майстер Череда.

— Майстер Череда? — перепитав Токовий і по-панібратськи ляпнув мене по плечу.— Митько вже майстер у вас?

— Майстер Череда,— спокійно повторив Шляхтич і додав: — Той, якого ви відправили на пенсію.

— Ах, на пенсію...— Токовий лиш тепер згадав про мого батька, а я почервонів, ладен був провалитися крізь підлогу, я, здається, збагнув причину моєї появи в «команді Шляхтича»: просто він із вдячності до мого батька взяв мене до себе. А може, мій батько поставив таку умову: я, мовляв, тобі секрет розкрию, але за це мусиш підняти мого Митька, а то закисне і не прославить робітничої династії Череди.

— На пенсію...— повторив Токовий, мовби шкодував, що Шляхтич ще занадто молодий, щоб застосовувати до нього цю прекрасну, законну формулу «на пенсію».

— Вони пробували під час війни,— так само спокійно пояснив Шляхтич.— На Уралі. Нагрівали заготовку паяльною лампою. Труби йшли легше...

— Для самоварів? — спитав Токовий.

— Прошу! — Шляхтич і в гадці не мав, щоб хтось міг кепкувати.

— Для самоварів труби, кажу? Паяльною лампою — для самоварів?

— Для бойової техніки,— сказав Шляхтич і відвернувся, щоб показати щось електрикам, які монтували нам пристрій для попереднього нагріву заготовок струмом.

— Ну, ну,— помахав руками Токовий,— як сказав поет: «Твори, выдумывай, пробуй!»

Я хотів поспитати Шляхтича про себе. Мовляв, так і так, на яких умовах я сюди потрапив? Але не наважився. Бо це ж був Євген — мій товариш. Будемо вкупі, а вже там що вийде.

Зате з батьком розмови я відкладати не став.

— Ідеї подаєш молодим інженерам? — кинувся я в атаку, Ще тільки переступаючи поріг.

Батько сидів за столом, озброївшись ножицями і обклавшись газетами. З того часу, як його відправили на пенсію, він Щодня вирізав щось із газет і розкладав по різнокольорових папочках, які ховав під замок. Що він там вирізав і що ховав?

— Льонько Шляхтичів хлопець з головою,— буркнув батько,— ідейний хлопець.

— А я в тебе що, безідейний?

— Ти ще молодий.

— Молодий, молодий! Це ти в Чемериса позичив?

— Сам догадався. Чого ти сьогодні такий гарячий?

— Бо не хочу, щоб мною торгували.

Батько склав свої вирізки, підвівся.

— Вмивайся, та підемо обідати. Хто там тобою торгує?

— Ти! — закричав я.— Ти мене Шляхтичу продаєш за свою ідейку з паяльною лампою. Мов у магазині подарунків: купуйте з придачею.

— Дурний ти, Митьку,— зітхнув батько,— про тебе й не згадував ніхто. А взяв Льонька, то держись.

— Ну.— В мене геть щезла охота розкрикуватися далі; не звик я до таких перепалок з батьком, та й він не звик.

— Держись за Льонька,— повторив батько, замикаючи в шухляду свої вирізки.