З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович - Страница 11

Нецікаво говорив Чемерис. По роботі, то я б, не вагаючись, присвоїв йому звання народного артиста трубної справи, а щодо житейської теорії, то в ній привабливого не було нічого. Міряти такою міркою життя і мати водночас таку дочку... Незбагненно! І, напевне ж, Чемерис те саме говорив також Генові, але на того це не подіяло відлякуюче, і Аля ніскільки не втратила на своїй привабливості. Та що вдієш? Раз чоловік зміняв дипломатію на біле личко, то вже відступати нема куди!

Такою була розстановка сил перед початком подій, у яких я брав участь уже як дійова особа, а не як спостерігач сторонній, бо досі все ж таки мене слід було залічити до спостерігачів, активним я не міг назватися ні щодо Чемериса, ні щодо Шляхтича-молодшого, ні тим більше щодо Гена і Алі. Активною була тільки моя неприязнь до Токового, але я всіляко її стримував, розуміючи, що тут грають вирішальну роль мої родинні почуття, в моїй великій і дружній родині я теж ще перебував у ролі чинника не дуже активного, мене й далі трактовано як учня, я Ще мав навчитися чогось у тяжкій школі життя.

Для мене ж самого все нагадувало до часу якусь гру — то веселу, то сумну, то цікаву, то досить ординарну, а що кожна гра неодмінно повинна мати твердо усталені правила, справедливе суддівство і бути якщо не захоплюючою, то принаймні Цікавою, то я собі й нотував уважно, де порушується цей триєдиний принцип, хто його порушує, свідомо чи несвідомо, але все це нотувалося без видимої потреби, з погляду чистого аматорства і, звичайно ж, не з погляду вічності — не тільки спінозівського, а навіть крижнівського, обмежуваного прихильним (а чи неприхильним) поглядом Алиних очей.

6

Існує безліч речей, про які можна б розповідати. Кольорове телебачення і Олімпійські ігри, космічні польоти, уссурійські тигри, воднева бомба над Тихим океаном і! жайворонки над Скрипайкою, кава з угорських автоматів і отруйні дими заводу шлакодобрив, дикі коні Паміру й Останкінська вежа, реактивні літаки і місячне сяйво на сріблястій риб'ячій лусці, заклопотана запацьореність бульдозерів і міні-спідниці, Братська ГЕС і тверді коліна дівчат двадцятого століття, авіаносці й комбінат штучного волокна (сорок тисяч дівчат!), електрогітари й журнал «Здоров'я» для пенсіонерів, тисячолітня павутина в темній піраміді Хеопса і Бріжжіт Бардо з без губим усміхом, лабораторії, клініки, пересадка серця й гортані, ампули, автомобілі, українська горілка з перцем, уральські самоцвіти й ансамбль Вірського, романи Сіменона і червоні підтяжки з НДР, вбивства братів Кеннеді й конкурс естрадної пісні в Сопоті, війна у В'єтнамі, і війна у Конго, і війна на Близькому Сході, і війна на Далекому Сході, реваншисти, які мріють про війну в Європі, але нам по двадцять, і нам не хочеться війни ні в Європі, ні будь-де, нам хочеться жити, і якби кожного з нас спитали, що треба для того, щоб жити, кожен знайшов би свою власну відповідь, може, всі відповіді були б різні, несхожі між собою, при цьому, напевно, розповідалося б про безліч найрізноманітніших речей, бо наше століття напхане подіями й речами ще щільніше, ніж Чемерисів час роботою коло стана, але якби спитали мене, то я б надав перевагу нашій власній історії, яка сталася в нашім цеху, хоч вона й може видатися декому, може, занадто технізованою, але для мене вибору поки що не існує, бо двадцятилітні ще не мають так багато історій в запасі, щоб могли вільно вибирати й пропонувати на будь-який смак.

Отож техніка. Дійові особи майже ті самі.

Почалося все, як мені здавалося, з приїзду Зізі. Насправді ж почалося давніше на цілий рік.

Наш цех тоді одержав спеціальне завдання. Труби незвичайного профілю, незвичайної структури і для незвичайної споруди, скажімо, щось атомне, ракетне, але я не уповноважений говорити про це докладніше, та й не треба.

За кордоном закуплено два з чимось десятки станів, все це за чисте золото, про що нам повідомили недвозначно, але труби, які ми мали випускати, були набагато цінніші за все золото світу. Одне слово, з погляду вічності вже й не спінозівського, а ще вищого. Стани ще й не змонтовано, а вже надіслано план, вже десь ждали наших труб, ждали з неабиякою нетерплячістю, про що свідчив отой план.

Там ішлося на метри (звичайно труби міряють на тонни, але тут тонни були б просто безглуздям), а якщо розшифрувати до кінця, то й на кілометри. Так ніби наш цех усуціль складався з Чемерисів.

Стани мали якусь там свою технічну англійську назву, але ми їх відразу охрестили «рок-н-роли», бо звучало майже так само, а ще доводилося чоловікові витанцьовувати коло цих машинок, мов у тому вже забуваному шаленому танці, вихиляситися й вигинатися,— і однаково діло йшло туго. «Рок-н-роли» вигадав якийсь спец, щоб робити клюшки для гольфа. Може, воно для клюшок і годилося, але для нашого завдання не підходило аж ніяк. Хто вгатив у «рок-н-роли» золото, чому відразу закуплено їх таку кількість, чи їх пробували перед тим (хоч ми бачили, що ніхто не пробував), чи питали думку спеціалістів хоча б таких, як Євген або навіть я? «Ось тобі ще,— казав я Євгенові,— якби ти навіть не зміг стати дипломатом, то міг би принаймні піти по зовнішній торгівлі і не став би купувати за золото таку єрунду, як оці «рок-н-роли».— «Хіба купуєш те, що треба? — сміявся Євген.— Береш, що є».

Він міг сміятися, бо одержав нарешті стан, і хоч нічого не міг на ньому втнути, але однаково почувався на сьомому небі, тоді як я досі ще ніс тягар Чемерисового рабства, і майбутнє моє, яке почало було вже вимальовуватися, знову сховалось за хмари невідомості, бо на «рок-н-ролах» годі було й мріяти про самостійність. Євген доскочив свого тільки завдяки тому, що станами забили всі шість прольотів нашого цеху, тут важила не його прокатницька якість, а просто сліпа кількість цих зарубіжних машинок, будь вони прокляті.

Труби не йшли. Не те що кілометрами — метрами навіть не йшли. Ми не випускали нічого. Десь там були телефонні дзвінки, телеграми, сердиті домагання, до нас у цех все це доходило у вигляді щоденних зборів, нарад, літучок, накачок, нам досить прозоро натякали про золото, вкладене в «рок-н-роли» (так нібито ми його вкладали), повторювали відомі слова про те, що «народ жде» (так ніби народ — то було щось стороннє, а ми вже й не належали до нього), та нас не треба було й агітувати, всі добре розуміли, ми крутилися коло «рок-н-ролів», ми бігом вигадували сотні пристосувань і поліпшень для примхливих чужинців, ми приноровлювали їх до своєї роботи — і труби все ж таки пішли, щоправда, туго, неохоче, ще неякісні, калікуваті, але пішли! Чемерис першим освоїв «рок-н-рол», він не став ламати собі голову над вигадуванням різних удосконалень, бо сліпо вірив у те, що механізм створений уже несе в собі потрібну досконалість і найкоротший шлях до його використання — вивчити цей механізм якомога швидше, зрозуміти його, мов живу істоту (хай би він спробував збагнути з-поміж живих істот бодай одну: свою власну дочку Алю!), а решта — справа твого вміння.

— Ти, молодий, дивись,— з похмурою гордістю казав він мені, — ось це так, а оце отак, а більше воно аж ніяк тобі не дасться до рук. Треба, щоб давалося до рук. А вже з рук ти його не випускай. Ти ще молодий, тобі важко втямити, але дивись...

Все-таки було в цьому чоловікові щось демонічне. Ніколи я не бачив, щоб людина так працювала, ніколи, мабуть, і не побачу. Якби хтось став вимірювати людський коефіцієнт корисної дії, то в Чемериса він би сягав ста процентів. Мені таке й не снилося. Чемерис тільки похмикував, спостерігаючи за моїми метаннями, за моїми наївними спробами дорівнятися йому бодай у дрібницях.

— Ти ще молодий,— сказав він майже співчутливо і навіть з виразною, здавалося мені, симпатією,— не став ще на своє місце. А чоловік повинен твердо стати на своє місце.

Він таки справді твердо стояв на своєму місці, бо першим у цеху почав «гнати трубу» і на «рок-н-ролі». Поволі-поволі дійшов до запланованої норми (нам сама ця норма здавалася божевіллям, бо хтось запланував її, навіть не бачивши ще «рок-н-ролів»), потім норму перевищив, перевищив ледь-ледь і застряв на цій цифрі на кілька днів, але й того сталося задосить для нечуваного галасу довкола досягнення Чемериса (про мене ніхто не згадував, так наче мене й на світі не було і то не моєю рабською працею послуговувався визискувач Чемерис), до цеху набігли кореспонденти, притягли мікрофони обласного радіо, кореспондентські блокноти, білі й рожеві, звішувалися довкола, мов язики спраглих тварин, від Чемериса вимагали слів, заяв, запевнень, побажань, але не на того напали, з таким самим успіхом вони могли шукати торішнього снігу коло нагрівальних печей, Чемерис знав своє діло, мене він теж не уповноважував до заяв, та мене ніхто й не питав, тоді приходив Токовий і від імені передовика виробництва, майстра комуністичної праці Чемериса, казав те, що належалося в таких випадках, і ми могли спати спокійно.