Добрий диявол - Загребельный Павел Архипович - Страница 9

Нарешті крізь сонну тишу продерлися далекі звуки джазу. Лясков пересмикнув плечима від збудження. Те, що треба. Труба, саксофончик, гітара, контрабас, піаніно і найліпший друг підростаючого покоління — ударник. Саме те, що бажалося! Беу-беу-бум-м!

— Блюзик! Кумекаєш? — прискалив око Лясков.

Однак Яковенко лежав так само збайдужілий і мовчазний. Лясков поставив приймач на тумбочку, шморгнув носом, розстебнув ґудзики гімнастерки, нахилився до Яковенка.

— Ця грецька коробочка — це, брат!.. Та ти побачиш!.. Шикарна публіка!.. Сьогодні як повалили на берег! Усі... Тільки капітан та ще там хтось не пішли... А то всі — в місто... І всі—шикмодерн! Суденце — хоч з рукою під церкву, а команда, як з журналу мод. Уміють маскуватися! Ніколи б не думав, що там такі! Ввічливість, усі мені «хав ду ю ду» і так далі... поклончики, розмовочки... посмішечки... А дівчинка там є — вмреш!..

— Годилося б тобі морду набити... за базікання,— відвернувшись до стінки, спокійно промовив Яковенко.

— Та ти зовсім лопух! Хто базікає? Самі липнуть — відбою просто нема! Я кажу: заборонено контакти, коли на посту, а вони сміються і все «гир-гир! гир-гир!».

— А ти б не відповідав.

— Образяться!.. Вони ж од душі все це!.. Я їм теж. Кажу: місто наше прекрасне, і подивитися його треба, але що ж ви, містери-твістери, кидаєте свою посудину і не розвантажуєте? У нас, кажу, строго: простій — жени грошики! Валюту, тобто... А вони кажуть, гуд бай, нічого страшного, заплатимо штраф, нам аби місто подивитися, а вантаження-розвантаження від нас не втече і так далі... Я тоді кажу, якщо ви такі багаті, то чому ж ваш «Омірос» обідраний, неначе його з корабельного кладовища вкрали? А вони: нам аби всередині добре, а зверху однаково море та бурі пооббивають... Практична публіка!.. Не те, що ми... У нас як тільки десь дряпнеться бортом, відразу цеберочку з білилами і давай, Лясков, замазуй!.. А нащо?..

— Балакучий ти який. На посту ж розмови заборонені... Не знаєш хіба?

— У нас пост особливий. Представляєм цілий Радянський Союз коло іноземного трапа... Треба проявляти... нашу ввічливість.

— І як же ти з ними?.. Якою мовою... проявляєш?

— Ясне діло: англійською!

— Хіба знаєш.?

— Чудак чоловік! Та хто ж її не знає!.. Ясно, коли з тобою говоритиме англієць чи американець, то ти нічого не зрозумієш, але коли якийсь інший іноземець говорить по-англійськи, тоді все зрозуміло... Бо він знає стільки ж слів, як і ти... А головне: вимовляє їх теж так, як ти... А в англійській мові головне — вимовляти так, щоб ти зрозумів... Англійці й американці цього не знають, мелють як попало, от з ними й дотолкуватися важко... А з цими... Там такі хлопці... Та ти побачиш!.. Тільки лінію держи!.. Так, мовляв, і так... Ми і ви. Але якщо розібратися... Співіснування... мир — дружба...

І ось ти стоїш на сторожі. Стоїш і тоді, коли вже всі й забули, що є на світі вартові й сторожа.

І якщо йтиме на твою землю стіна води — перепини їй путь своїми плечима. Якщо насуватиметься океан вогню — відгорни своїми руками, погаси своїм тілом. Якщо чума пробиратиметься тишком та нишком — зумій помітити її в найбільшій потаємності й знищ!

А облуда?

...Сонце не переставало пекти. Десь добре сохло сіно в таку спеку, а в Яковенка пересихало в горлі від спогаду про сіно і про... Ох, Варко, Варко, не треба про тебе згадувати, бо ти далеко і нічого не знаєш і вже, мабуть, усе забула... А в порту сонце вибивало з землі білий пил, і все ставало біле: причали, довгі шиї портальних кранів, машини... Хлопчаки, які ловили коло пірсів ледачих бичків, після сидіння цілий день на сонці ставали мовби в'ялені, портові жінки — литкасті й крикливі — пересувалися ліниво і ледь ворушили пойнятими смагою губами.

«Омірос» ще й досі зберігав свою загадковість. Виставляв до сонця латки своєї іржі, пашів перегрітим металом, іноді навіть пробував розбити портове безгоміння звуками радіомузики, але ревно зберігав таємницю своїх нутрощів, своїх трюмів, не показував, з чим і чого прийшов.

Він заімпонував би цим Яковенкові, якби вже під час другого його чергування не напустив на хлопця галасливу юрбу дивних людей.

Вони налетіли на Яковенка майже всі разом — білозубі, розсміяні, одягнені в якесь нейлонове чортзна-що, в якісь розпанахані безрукавки і лискучі тоненькі штани, і всі були миті-перемиті, вичищені й напахчені, мов ходячі парфюмерні магазини, обрушили на Яковенка цілі зливи слів з усіх відомих йому й невідомих мов, кожен хотів заручитися дружбою молодого прикордонника, кожен тицяв солдатові якийсь сувенір, якийсь подарунок: той запальничку, той пачку сигарет, той кольорову листівку, яка рекламувала рейси теплохода «Семіраміда» по Егейському морю, а той пакетик гуми для жування,— розгублений Яковенко спершу відтручував дароносців ліктями, а коли не помогло, то вимушений був наставляти автомат, щоправда, плазом, наче щит, і все осипалося з нього на землю, в білий пил, і він стояв, мов у зачарованому колі неприступності, крізь яке не міг пробитися жоден з незвичайно, майже істерично привітних «оміросців». Вони пробачливо всміхалися й зітхали від безсилля, аж ось по трапу скотився дивний чотирикутний чолов'яга, ще зовсім молодий, з білим пещеним обличчям («Може, капітан?» — подумав Яковенко), розштовхуючи всіх своїх, пройшов до Яковенка і простягнув солдатові невеличку скриньку, зроблену з нержавіючої сталі й чорної пластмаси. Здається, то був транзистор, і здається, з найрідкісніших і найдорожчих, дванадцять діапазонів, самих тільки коротких хвиль — шість діапазонів, починаючи з одинадцяти метрів... Однак Яковенко не мав часу на розглядини. Він наставив навпроти чотирикутного молодика автомат, метал брязнув об метал, транзистор жалібно дзенькнув, погляд наштовхнувся на твердий погляд прикордонника, чорні очі вдарилися об очі ще чорніші — і все. Чотирикутний відступив, переможено всміхнувся, крутнув на своєму транзисторові коліща, видобув з чорної скриньки джазове завивання, махнув своїй зледащеній юрбі: гайда до міста!

А Яковенко стояв посеред розкиданих у білому поросі авторучок, запальничок, різноколірних абищиць... і вже не так пекло сонце, як обпалював сором. «Ах, негідники, за кого ж вони мене мають!»

Яковенко мало не плакав від образи. З нетерпінням ждав зміни: хотілося хоч на заставі одвести душу.

Та коли Яковенка нарешті змінили (він передбачливо відійшов трохи далі от заклятого кола іноземних дарів), його запал пропав, і на заставі прикордонник не сказав нічого. Та й що казати? Кожен повинен стояти на своєму посту, відчуваючи за собою цілу країну.

В рапорті Яковенка ця подія висвітлена досить невиразно: «Деякі члени команди грецького судна намагалися піддати випробуванню мою людську гідність. Спроби такі незграбні, що про них докладніше не слід і розповідати».

Помаранчі... «Омірос» відкрив свої трюми... Повисли в повітрі картонні ящики з барвистими етикетками... Жовтогарячі сонця на ящиках... і ламане паліччя еллінських літер... Еллада. Помаранчі з Еллади... Команда не зійшла на берег... Повинні розвантажувати судно. Дарувати берегові так давно очікувані помаранчі... маленькі сонця з етикеток... Помаранчі з Еллади, помаранчі. Скільки вже бачив Яковенко всякого добра в іноземних прихідців!.. Людину, яка провела в порту місяць-другий, а то й рік, важко здивувати будь-чим, неможливо здивувати... А ці пробували, прагнули, будь-що хотіли ошелешити... Не так допомагали портовим докерам, як заважали... Недбало впихали ящики в залізні руки кранів, ящики виприскували ще в повітрі, падали вниз, розбивалися об бетон причалу, круглі сонця помаранчів розкочувалися увсібіч... На сірому пропеченому сонцем бетоні, в білому поросі, серед канатів і заліза — золотисті кульки помаранчів... Греки вдоволено реготали... Бралися в боки... Сяяли білозубо. Ох, помаранчі з Еллади, з гаїв, де сонця зібрано стільки, що його можна розбризкувати по всій землі, надто ж у холодні північні краї, де таке диво й не снилося нікому... Помаранчі, помаранчі...