Добрий диявол - Загребельный Павел Архипович - Страница 26

...Він стояв у черзі за пивом. Щойно привезена бочка, ще з слідами підвальної вологи на клепках і днищі, ще вся холодна, така дивно холодна серед розпеченості серпневого дня. Продавщиця, з брезклим обличчям, уміло підставляла гранчасті скляні кухлі під кран, помахувала важелем насоса. Насос попискував: «Пі-пі». Пиво з глухим шумом падало в кухоль, виповнювало скляну посудину ніздрюватою піною, бурштиново вигравало внизу, піднімалося вище, вище, стискуючи піну, і та не витримувала стискування, її тонкі прозорі оболонки рвалися, тихо потріскуючи. Звук спраги.

Яковенко вхопив свій кухоль, перш ніж продавщиця встигла закрутити кран. По самі очі занурився в тріскотняву піни. Звук спраги. Жадібно пробирав губами піну, ждав першого ковтка отої бурштинової вабливої рідини...

Ззаду простяглася рука і взяла кухоль з пивом, яке вправна продавщиця вже встигла налити знову. Рука була в гімнастерці. Яковенко нарешті всьорбнув у себе перший ковток пива, холодне покотилося йому по всьому тілу, відразу веселіше позирнув на світ, скосив очі назад... і весь похолов. З кухлем пива стояв коло нього начальник їхньої застави майор Гомонюк. Продавщиця тим часом висипала на папірець купку червоних креветок, спершу для Яковенка, потім для майора. Майор відразу потягнувся до креветок, а Яковенко стояв ні живий ні мертвий, не міг відірвати кухля од губів, якби міг, то весь би сховався за тим кухлем, а то й присів за бочкою. Згадалися слова старшини Кайнарова: «І пиво — теж алкогольний напій!»

«Жарко?» — чи то спитав, чи то потвердив майор, звертаючись до Яковенка, якого він одразу впізнав, упізнав ще, мабуть, тоді, як підійшов і мовчки прилаштувався за ним у чергу і не став пхатися поперед прикордонника, а терпляче ждав, поки той відійде зі своїм кухлем, і аж тоді... «А я, свинюга така, навіть від бочки не відійшов,— подумав Яковенко,— припав мерщій до свого пива, як віл до калюжі».

«Жарко»,— промимрив він.

Майор заохотливо підморгнув йому з-над кухля, смачно розгриз креветку.

«Креветки теж добрі,— сказав.— А ти чого ж?»

Тоді й Яковенко, не дивлячись, навпомацки взяв креветку з свого папірця (вирваний з бухгалтерської книги розлінієний цупкий аркуш — «Прибутки», «Видатки», «Решта»), кинув у рота, посмоктав. Кухоль з пивом поставив на бочку, не наважувався тепер до нього й доторкнутися.

«Та ти запивай, запивай»,— підбадьорив майор.

Навколо них стояло вже чоловік з десять. Усім було жарко і хотілося пити, а пиво було таке манливе, таке холодне, таке гіркувато-приємне, і від креветок пахло свіжістю й загадковістю моря, і хоч пиво добре йшло і без креветок і їх можна було й не їсти, але всі їли, смачно вилущували маленьких рачків з тонкої шкаралупи, і Яковенко з начальником застави теж їли креветки і приязно позирали один на одного з-над кухлів, і очі їхні промовисто виблискували. Як то добре в таку спеку, як то гарно!

А потім разом відійшли, і майор спитав:

«Тобі куди?»

Яковенко махнув рукою.

«Ну, а мені он туди.— показав майор у протилежний бік.— Бувай».

«До побачення, товаришу майор».

І згодом на заставі Яковенкові весь час здавалося, що майор непомітно, по-змовницькому підморгує йому чи дивиться на нього якось з натяком, і хоч це йому тільки здавалося, бо майор, певно, вже й забув про той незначний епізод коло бочки, але Яковенкові засіло все в пам'ять назавжди, оті хвилини чоловічої інтимності, які значать іноді більше, ніж цілі роки офіціальних стосунків.

...Юрчик-тапталапчик стояв, притулившись плечем до передньої щогли.

— Юро! — гукнув йому ще здалеку Яковенко.

Юра повільно обернувся. Яковенко й не подумав, що голос його міг змінитися. А тим часом Юра ніяково виправдувався.

— Не впізнав тебе. Думаю, що воно там кричить. Я тут трохи задумався. Так гарно оце пообідали з Віктором.

У Яковенка перевернулося під грудьми щось важке й противне.

— Як ти тут? — вдаючи, що не чув про обід, спитав він.

У Юри був вигляд, неначе він щойно одержав посилку від мами. Рожево круглились уста. Сяяли блакиттю медалі за наївність.

— Віктор одкрив банку консервів,— облизуючись, почав він знову,— ох і смакота!

— Як у тебе тут — усе в порядку? — знов перебив його Яковенко.

— Просто красота! Як рубонули з Юрком консервочку! А потім у мене ще в речовому мішку диня була схована, так ми...

— Не про це питаю,— вже сердито сказав Яковенко.

— Ми тобі теж дині залишили. Дубівка. Ух смакота!

Яковенко вже ненавидів цього маминого синка. Йому аби жерти. І на суші, і на морі! Хіба воно може співчувати? Тут ріски в роті не мав, з душі верне на одну згадку про їжу, бо на тобі тягар відповідальності... Слово сподобалося Яковенкові. Відповідальність... Ось що його пригнічує, а не морська хвороба. Хвороба — то вже як наслідок. А цьому що? Поїсти, поспати, поплямкати рожевими губками. Ангелочок. Про маму ще подумає. А повернеться — на березі вже посилка з пундиками-мундиками жде.

— На судні як, не помітив нічого особливого? — спитав він суворо.

— Прекрасне судно! — радісно вигукнув Юрчик.— На інших тобі спокою нема, все метушаться ці морячки, усе щось метикують, усе їх капітан розганяє, а тут — ні тобі живої душі. Пливемо — й усе. Красота! Видно, порядок на судні!

— Ні чорта ти не розумієш. Тут якраз безпорядок. Та ще такий, що тобі й не снився. Половина, а то й більше половини екіпажу, здається, нічого спільного з морем не має. Їх підсадили на судно вже при самому виході, так що капітан і заперечити не міг. Та, видно, й права не мав. Йому теж заплатили, щоб мовчав і терпів. Ти ж бачив, який він. Пенсіонер. Без кисневої подушки його не тільки через море, через калюжу дощову пускати гріх.

— Звідки ти це знаєш? — злякано поспитав Юрчик.

— Спостерігаю, роблю висновки. Внизу валандаються п'яні, а в машинному відділенні був непослух, ми навіть стояли. Чи не помітив і цього?

— Я думав, якийсь маневр.

— Який там маневр! Пильнувати треба! Бачити все навколо. А не...

Він хотів додати: «а не втоплюватися в бляшанку з консервами», але від самої згадки про консерви його так занудило, що він мерщій одвернувся від Юрчика, щоб не бачити його масних губ.

— Що ж з нами тепер буде? — вже з нотками паніки в голосі заскімлив Юрчик.

— Не будемо роззявами, то виконаємо завдання. Будь уважний. Як тільки що — приймай рішення самостійно. На випадок великої небезпеки — збираємося всі в районі капітанського містка. Зрозумів? Ну, не вішай носа! Вище голову!

Підбадьорював Юрчика, а дбав більше про власне підбадьорення. Хоч трохи пересилив напади морської хвороби. Чи, може, сама відступила? Бо як же це так? Він, загартований, звиклий до праці, звиклий до води (хоч і до дніпровської, але ж до води!), так безпричинно і ганебно заслабував, а мамин синок, розніжений і розманіжений Юрчик, який тільки й уміє, що облизуватися після солоденького, стоїть собі, милується морською хвилею та думає, що б його ще смачненьке з'їсти! Виходить, з Юрчика ліпший солдат! Бо навіть коли взяти спостережливість, за відсутність якої докоряв Юрчикові Яковенко, то, по справедливості, сам Яковенко теж не страждав надміром спостережливості. Якби лоцман не перекинувся двома-трьома словами з капітаном, Яковенко знав би якраз стільки, як і Юрчик. Сидів, висьорбував напої, слухав розпатякування Стіліаноса та вмивався потом від самої думки про красуню Єлену. Захотілося пригод на морі. Нестелепа!

Він так тяжко карався в душі, що знов погіршало йому, знов довелося зупинитися на півдорозі, аби хоч до Віктора дійти в сякій-такій формі, без виразних ознак виснаження й страждань. Заплющив очі, сповнювався металевим поцокуванням дроту, спробував узятися за один із скрутнів — відсмикнув руку: дріт був як вогонь. «Може, я вчадів?» — подумав Яковенко.

Його послали до Києва на зліт кращих прикордонників. Зал Будинку офіцера. Столампові люстри над головою. В президії генерали, полковники, народний артист, письменник, старшина, з медалями від плеча до плеча, скромна сільська жінка в білій хустинці, ще кілька жвавих хлопців у волохатих піджаках, у білих сорочках, з яскравими краватками. Оркестранти продували труби. Зал тріщав. З'їхалося таких, як Яковенко, мало, зате привели строєм солдатів, скомандували: «Розійдись! Зайняти місця в залі!» — і солдати окупували всі задні стільці і крайні ряди по боках. Лишилися місця всередині й спереду. Гості заповнили порожнечу, полишену солдатами. Вийшла така собі плачинда, солдатський пиріжок, начинений прикордонниками. Чи поможе нарада, чи не поможе, а люди побувають у Києві. Вперше чи не вперше — однаково в Києві завжди людині гарно. Далекого київського родича Яковенко намагався не згадувати. Один дурень Києва ще не псує. Звичайно почалися промови. Генерал. Полковник. Один у волохатому піджаці — від профспілки. Старшина, з медалями від плеча до плеча, народний артист, жінка в білій хустинці — затримала важливого порушника кордону, наражалася на небезпеку. Яковенків сусід, маленький, чорний, як грак, молодший сержант захоплено совався на стільці і тихенько повторював кінець кожної фрази, яка йому припала до смаку: «і виходять із хлопців тільки прекрасні вартові радянських рубежів...», «прикордонники — народ допитливий», «нашою гарною традицією», «...навіть в умовах тяжкої прикордонної...»