Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман - Страница 82

Однаково Невечір не вселив у мене приязні до своїй особи. Якийсь він гадюкуватий. Прощаючись, я взяв його адресу, сказавши, що напишу в тому разі, якщо у Львові почнеться заворушення. Нехай і в селі починають бунтувати Моя пропозиція і довір'я зворушили його. Він напівголосно сказав. «До побачення», і губи продовжували ворушитись, немов вимовляючи якусь присягу. Очевидно, я говорив про «заворушення» таким тоном, наче це подія найближчого часу. А я, оцінюючи подумки усіх знайомих, сам не допускав такої можливості.

Надворі піднімалася завірюха. За останні гроші я купив квиток на трамвай, доїхав до середмістя і стад під якимсь будинком, не знаючи, куди податися. Вперше відчув, що нічого не хочу. З дахів кидало снігом. Я ближче притулився до стіни і заплющив очі. Переді мною на хвильку з'явився Василько, потім його заступив Семенко з оселі за лісом, який оперіщив мене прутом, гадаючи, що я мертвий. Збоку вибухнув дівочий сміх. Я відкрив очі. Мимо пройшли дві панянки, заквітчані сніжинками. Вони мигцем глянули на мене, не перестаючи сміятись, та, зробивши кілька кроків, повернулися назад, і одна з них простягнула паперову марку. Я внутрішньо здригнувся. Панянка подивилась на мене і ткнула мені асигнацію за вилогу плаща. Далі вони рушили підбігці, ніби їх підхопила віхола. За сніговою завісою знову пролунав сміх.

До вечора випало стільки снігу, що перестали ходити трамваї; під тягарем налипу порвалися електролінії; електростанція, попрацювавши кілька днів, знову зупинилася. Місто залишилося без води. Я прислухався до розмов у підворіттях, — може, почую ще про якусь аварію чи катастрофу. І не обманувся в очікуваннях: на Ринковій площі залізничник розповідав про те, як під Мостиськами зійшов з рейок товарний поїзд.

Навколо мене несподівано завирували біди. Мені стало не так сиротливо Покутський не повірив би, що вранці я стояв на краю безодні. До мене повернувся дар шкилювати з життя, я втішився, що Покутському вдалося продати касу гарту, і я міг віддати Грушевичеві гроші, які позичив, їдучи до Перемишля.

— Якщо Павлюк вирветься на волю, — сказав Покутський, — спробуємо натискати на власті, аби місцевим давали роботу. Досі стараються для польських переселенців.

— Хіба між вами нема комуністів? — запитав я, здивований цим поворотом.

— Чого ж, є, але це люди, яких треба вчити. — Покутський зробив енергійний кидок рукою, в очах засвітилися іскорки. — Якби повернулися кадри, ми б заварили кашу! Нині кожний майстровий чоловік прокинувся розумом.

Мене не залишав подив. Я знав Покутського як чудового фахівця, сердечного діда і воркотуна, коли мова заходила про політику. Тепер я бачив перед собою Покутського, який чогось прагне і навіть натякає, як поводитися, з ким мати спілку. Як завжди в таких випадках, мене підмивало випробувати його віру сумнівами, та я стримав себе. Я тільки сказав:

— Плакучі верби зробили корейців людьми довірливими і кволими[47]

Покутський навіть бровою не повів.

Тоді я розповів йому про перемишлянського полковника і його досліди. Майстер щиро розсміявся. Від його сміху в мене на душі стало певніше. Невечір казав правду, що іноді не здогадуєшся, що можеш викинути. Я загладив провину перед майстром мальовничою оповіддю, а про Невечора подумав, що коли його поляки обізвуть бандитом, я ні явно, ні про себе не буду не погоджуватись. Якщо людина живе пекельною ненавистю, її навряд чи захищатимуть.

— Заночуєш у нас? — спитав Покутський, озираючись на двері до кухні, де мучилась від болю голови його стара. — В такому разі йду загрію чаю.

Ця іродська Невечорова ненависть, очевидно, явище закономірне. Коли одна з двох націй пригноблена, то як би там не викручувались теоретики, а таки провадиться війна між народами. Так, війна. Та недалекограмотна панянка з пошти стріла мене в штики і шпигнула б, але я заговорив польською мовою. Кільканадцять, навіть кількасот людей, не заражених шовінізмом, не створюють погоди. «Війна! — повторив я про себе. — До того ж війна нерівна. А я собі з насолодою ганю винуватців недавньої світової війни, цієї ж не бачу».

— Цукрувати сахарином? — запитав Покутський, показавшись у дверях.

— Цукруйте сахарином, — відказав я, смакуючи Це дивне поєднання слів, якого навчили нас поляки.

— Питаю, бо ти на серце скаржишся.

— Господь з ним.

— Бери, бо пече, чортове зілля.

Я взяв з майстрової руки склянку. Його тремтяча рука так мене чогось вразила, що захотілося поцілувати її.

— Гризи сухарик, — запропонував Покутський і додав півголосом, стурбовано: — Стара моя в'яне на очах. Не приведи господи, сам зостанусь. Якби ти мав документи на чуже прізвище, взяв би до себе.

— Ану, може, зурочу: думаєте, не дійде до цього? Покутський цмокнув і пригубив склянку.

— Але така потреба мене вже не збентежить, бо я наперед прикидаю, що можливе, а що неможливе.

— Чай вистигне, — нагадав Покутський, піднявши обличчя, і я прочитав на ньому, що він ждав співчуття, а не мого хизування перед долею. — Бери сухарик.

Я обвів поглядом бідненько вмебльовану кімнату. Я в ній багато раз бував, але не міг запам'ятати. І обличчя Покутського не міг запам'ятати. Воно було просте і добре. Це саме я міг би сказати про батькове обличчя, але коли його не стало. обличчя закарбувалося в пам'яті. Я глипнув на Покутського, і мені зробилось боляче: «Невже тільки смерть відкриє його моїм очам?» Покутський ніби вгадав мої думки — я побачив боязке запитання в його очах. З опущеною головою допив чай, пересів на полисілий плюшевий диван.

— Біда з моєю старою, — повторив Покутський, відсуваючи склянку.

— Покликати Грушевича?

— Ні, не треба, — він махнув рукою. — Баба просить у бога смерті, бо стомилася жити. Нічим не зарадиш. — Голос його перетяло хвилювання, він додав хрипко: — Вирішила покинути. Покидає…

Видко, нелегко погодитися зі смертю, коли людина сама її жадає.

Покутські побралися двадцятирічними, прожили в цьому будиночку без найменшої суперечки до глибокої старості. Дітей не було, вони з'єдналися помислами і звичками — це важка розлука. А я в такій ситуації мовчу, мов води в рот набрав. Не вмію розрадити, не знаходжу слів. Покутський ще трохи посидів, тоді кинув мені на диван подушку і капу з високо застеленого ліжка й подався на кухню до старої. Я задув каганець.

Думалось уривками, шматочками знегод. Я шукав у минулому цих знегод, щоб загасити відчуття чужої смерті. У мене була готова впевненість, що Покутська сьогодні помре. Я це відчув усією істотою в той момент, коли побачив на скляних дверях до кухні зігнуту тінь Покутського. Майстер загасив каганець у кухні, тінь платвою рубонула по шибі, і я збагнув…

Мабуть, накликана смерть — щось хиже, безжальне, таке, що ворохобить навколо повітря і темряву. Смерть жахлива не тим, кого вражає, а тим, як відбирає життя. На фронті вбивали і солдатів, і генералів; смерть там була діяльно-невмолимою, приходила, не питаючи, забирала безслідно Коли людина вмирає од старості чи недуги, це недовго панує над уявою, коли накладає на себе руки, стає шкода. А коли хто-небудь никає по землі з думкою про смерть, це потрясає свідомість, і потім душа небіжчика роками тяжіє над головою. Я знаю, що Кривов'яз чекав смерті, готувався до неї, і мені здається, що він ходить моїми слідами. Я немовби живу в його присутності. У Перемишлі, розмовляючи з Миколою Павлюком, я весь час відчував його поруч і навіть слова вибирав такі, за які він мене не осудить.

Здогадуюсь, що твориться з Покутським. Він не перестає себе питати, що таке зробив, що вона намислила покинути його.

— Прокопе! — раптом скрикнув старечим надтріснутим голосом Покутський.

Я засвітив каганець і відчинив двері до кухні. Покутський навколішки стояв на ліжку, тримаючи дружину за плечі, голова і руки її звисали додолу.

— Навіть словечка не промовила, — крізь плач сказав майстер.

Надворі загудів вітер. Покутський тримав покійницю, поки гудіння не повернуло його до реальності, тоді обережно опустив тіло на подушку і показав рукою на мисник. Я запалив від каганця свічку. Покутський нахилився над головою дружини, потім раптово оглянувся на вікно, і на обличчі його був такий вираз, ніби він збирається кричати на весь світ, яке його спіткало горе. За вікном стугоніла віхола. Там же щохвилини вмирали як не від голоду, то від накликаної смерті. Там теж панувало горе. Покутський похилив голову і зашепотів молитву.