Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман - Страница 65

— До речі, один його спогад — про ваші Колоброди.

— Йосип ще у Львові?

— Цього не знаю. Його збиралися повезти в повіти. — Тепер поетеса не минала мене очима. — А ви скритний, Прокопе.

— Змушений, я шпигую.

— За ким? — усміхнулась вона, готова повірити.

— За долею.

— О, за своєю, мабуть, нецікаво. — Вона поправила спідничку на колінах і, зустрівшись зі мною поглядом, опустила очі.

— Помиляєтесь. Оце мушу наймати спільників, бо самому не встежити за нею. Вона метушлива, як повія.

— Ти маєш веселого гостя, — звернулась Мигельська до Марійки, — відпустила б трохи до мене.

«Тобі поголодувати не завадило б», — подумав я.

— Я вашої дружби не порушу, — додала поетеса. — Я тільки хотіла б навчити Прокопа розуміти поезію.

— Це ти його розвеселила, — відповіла Марійка. — Досі він сидів задуманий, важкий. Таким я його сама вперше бачу. І вже його нікому не віддам.

Вони таємниче перезирнулися.

— Не віддавати, Прокопе? — запитала Марійка.

— Я можу швидко зіпсуватися.

— Не допущу. Тоді я собі перестала б вірити. А чого ви, Прокопе, сказали, що після Ролланового роману вирішили не признаватися, що вчилися в гімназії?

— Щоб усі знали, що я слюсар. Мені не подобалося бути без голови і без ніг.

— Поясніть точніше, ми не зрозуміли.

— Це ж передбачала альтернатива «незалежності духу».

Мигельська збагнула, що камінці падають все ближче до її городця, і встала.

— То не погоджуєшся віддати Прокопа? — звернулась вона до Марійки, але вже безбарвним тоном. — Тоді мені треба бігти. Завтра я напишу про вашу ідилію баладу. Проведи мене, Марійко.

Вони ще трохи перемовлялися в коридорі, вибухаючії сміхом, а я ходив по кімнаті й кривився, ніби проковтнув недокурок. Ці репетиції, ці дівиці… Дивна людська природа. І кортить побалансувати над прірвою, і не подобається, коли на цю прірву показують. Повернувшись, Марійка стала біля вікна у своїй звичній, дбайливо вишуканій позі з похиленою головою, із звисаючими косами, з чеканням і наслухуванням в усьому тілі.

— Не подобається мені твоя Зоряна, — сказав я.

— Вона і мене бентежить, — відповіла тихо Марійка. — Щось є в ній… Якась грубість, змішана з кокетуванням. Вона талановита, правда?

— Не сказав би. Талановиті відкривають, а вона повторює те, що люди бачили і знають, але в силу обставин позбавлені його.

— Коли Зоряна пішла, мені хотілося заспівати для вас. Тепер, я боюся. Я буду повторювати те, що ви чули і знаєте. Пісні, мабуть, викликають найсталіші почуття.

— Це зовсім інше. Ця сталість, як казав мудрець, основа доброчестя.

— Однаково тепер я не можу співати.

— Втекла ніжна пташечка?

— Навіщо ви її прогнали? Хіба це ліпше? Я думаю, що треба щадити божі іскорки, а не гасити їх. Нехай собі горять. Не обов'язково створювати геніальні речі. Досить створити приємність, як стара мила комедія. Тисячі співають, не маючи ні виробленого голосу, ні музичного слуху. Але в цьому мелодійному повітрі народжуються і геніальні речі.

— Так, але ми повинні бути вимогливими до себе.

— Ви жартуєте? — Вона ступила крок до мене. — Ні? Я цього від вас не сподівалась. Вчора думала про смерть, а нині мені захотілося щось собі і вам нагадати таке, від чого нам стало б приємно. А ви не дали мені досягти тієї пісеньки з отого, — ось гляньте, — з отого ліхтарика над церковними дверима. Вона зірвалась у темряву од вашого суворого голосу, на брудні холодні сходи, під ноги сліпого жебрака. Ось жебрак вклякнув на те місце, де вона впала росинкою, висушить її своїм потовченим коліном, і йому це не принесе полегкості. Адже не принесе?

— Ні, Марійко. — Мене почала гнітити її меланхолія.- І не скаржся на мене.

— Бо що?

— Я не можу цього слухати. Я піду.

- Ідіть.

— До побачення.

— До побачення…

V

Недоля засліплює.

Тоді обрії розпливаються, далина тускніє, небо навалюється на землю брезклою масою, пригнічуючи свідомість, дороги западаються і натомість випинаються ворожі скелі. Все підстерігає і жбурляє каменюки зневаги й образ.

Навколо мерехтить тьмяна мла, видно лише найближчі предмети. На них налітає з кулаками охоплена відчаєм людина. Погано в цьому колі, де все скрипить люттю, пашить ненавистю і дихає отрутою. Тоді нема винних. Тоді причини злими духами гогочуть над головами, але їх ніхто не помічає.

Марійка наспівувала про бідолашну чайку і нещасливих чаєнят. А я тим часом думав про Миколу Павлюка. Я знову застав його над аркушем паперу. Він писав черговий звіт історії. Попросив, щоб навів мене на слід Повстоди-Завадовича. Він пообіцяв. Був веселий. Червоні побили поляків під Житомиром і тіснили їх далі. Микола затримувався в місті, його схоже на диню обличчя світилося втіхою. Я радий за нього, радий, що б'ють поляків, тільки не радий, що Марійка почала пісню, яку любив мій батько.

Вона кривилась співаючи й ставала негарною. Очі біліли, як половіюче жито, морщився ніс. Але я боявся її зупинити, бо був з нею у прірві. Соромливі, нерішучі й несміливі люди бунтують у присутності близьких. Між чужими це ангеля, а для своїх — напасники. Тим паче в прірві.

Вона чудово співала, але пісня не викликала в мене споминів. Проте, скінчивши, Марійка запитала:

— Ви знаєте кращу пісню?

— Так, — сказав я.

— Яку?

— Ось послухай:

— Ви можете зробити честь будь-якій нісенітниці,- захоплено сказала Марійка.

— Запам'ятаймо, Марійко, цей день.

— Чим він визначний?

— Колись про це. подумаєш, а тепер ще заспівай.

Вона почала:

— Добре, Прокопе?

— Незрівнянно! Зумисне не підбереш, адже історія — жінка.

— Я вас сьогодні не розумію.

— У минулій війні авангардні загони гинули тому, що вони існували за приписами, а бої велися за принципом навального наступу.

— Що з вами?

— Я сьогодні відкрив у собі цілком визрілу думку: всі ми й наші пани настільки заплуталися, що без революції нічого не змінити.

— Прокопе! — заблагала вона.

— Більше не буду, Марійко.

Вона якось боком, ніби її щось штовхало, підійшла до мене і поклала на груди голову, потім вислала у розвідку сині насторожені і водночас довірливі оченята.

— Мені треба йти, — сказав я, відступаючи.

— Уже?

— Так.

Вона повернулась до вікна і завмерла з безвладно опущеними руками. «Співчуття — це борг і навіть більше: вина. — подумав я. — Не слід тут залишатися».

— Я знаю, Прокопе, що ви… що у вас… Я здогадуюсь.

— Я поганий, і в мене на тілі півсотні рубців від ран.

— Не це я подумала. Ви хочете зостатися вірним.

— Для мене зраджувати — завелика розкіш.

— Але час нашого знайомства повинен би вам дещо сказати. Так не можна було.

Я подумав про святу жінку, яка виходила мене з тифу, яка турбувалась про мене, як мати, до якої, як до матері, я відчував вічну вдячність і трохи соромився перед нею, і несподівано для себе пригорнув цю розшукану між ворожими мурами дівчину. Потім я сказав їй у її шовкову косу:

— До завтра!

І я знав, що сюди вже ніколи не ступить моя нога.

— Почекай, — сказала вона, шпигнувши своїм «ти».

Вона грайливо, як кішка, майнула до передпокою, зачинила на ключ двері, ключ поклала за поясок.

- Іди, — мовила пустотливо.