Потворний хлопчик - Азимов Айзек - Страница 2

— Ради всього святого, наведіть аналогію, — здався Девені, — якщо вважаєте, що це допоможе.

— Гаразд, книжку з літерами звичайного розміру ви не вчитаєте, тримаючи її на відстані шести футів від очей, але ви легко читаєте її з відстані один фут. Поки що чим ближче, тим краще. Але коли ви наблизите книжку на дюйм від очей, то знову нічого не доберете. Тут уже йдеться про таке поняття, як заблизько, розумієте?

— Гм-м-м, — вимовив Девені.

— Або ще один приклад. Ваше праве плече міститься десь так за тридцять дюймів од правого вказівного пальця, і ви легко доторкнетесь правим вказівним пальцем до правого плеча. Правий лікоть лежить лише на половині відстані від кінчика правого вказівного пальця — за ординарною логікою його можна б досягти легше, а все ж таки правим пальцем до правого ліктя дотягтися ви не можете. Знову з’являється така категорія, як заблизько.

— Ви дозволите скористатися цими аналогіями в моїй розповіді? — попросив Девені.

— Безперечно. Я буду тільки радий. Я досить довго чекав на таку людину, як ви, що змогла б розповісти. До ваших послуг усе, що ви лише забажаєте. Настав нарешті час, коли нам потрібно, щоб світ зазирнув через наше плече. Там є що цікавого побачити.

(Мимоволі міс Феллоуз відчула, що захоплена його спокійною певністю. В ній відчувалася сила).

— Наскільки далеко маєте ви намір сягнути?

— На сорок тисяч років.

Міс Феллоуз з несподіванки перехопило дух.

Років?

У повітрі забриніло напруженістю. Люди за пультом управління майже не рухалися. Чоловік перед мікрофоном говорив у нього тихим розміреним голосом, короткими реченнями, які для міс Феллоуз нічого не означали.

Девені, перегнувшись через балконне поруччя й пильно вдивляючись, запитав:

— Ми щось побачимо, докторе Госкінз?

— Що? Ні. Нічого, аж поки закінчиться операція. Ми спостерігаємо непрямо, щось за принципом радара, лише замість емісії — мезони. За певних умов мезони повертаються назад. Частина відбивається, і відбите ми повинні аналізувати.

— Це важко сприймається.

Госкінз знову, як завжди, стримано всміхнувся.

— Результат п’ятдесяти років дослідницької роботи, сорок років перед моїм приходом у цю галузь. Так, це важко.

Людина перед мікрофоном підвела руку.

— Вже кілька тижнів, — сказав Госкінз, — як ми фіксуємо один об’єкт у далекому минулому; ми то зупиняємо, то продовжуємо дослід з поправками на свої власні переміщення в часі, пересвідчуємося, чи зможемо оперувати потоком часу з достатньою точністю. Тепер має вдатися.

Але чоло у нього блищало.

Едіт Феллоуз мимохіть встала зі стільця й опинилася біля балконного поруччя, однак внизу нічого не побачила.

Людина перед мікрофоном спокійно мовила:

— Увага!

Запала пауза, достатня для одного подиху, а тоді з кімнат лялькового будиночка слух різонув звук переляканого хлоп’ячого вереску. Жах! Моторошний жах!

Голова міс Феллоуз повернулася туди, звідки долинув крик. Йшлося про дитину! Вона забулася!

Госкінз ударив кулаком по поруччю й напруженим голосом, тремтячим від тріумфу, сказав:

— Вдалося!

Госкінз підштовхнув міс Феллоуз у спину, запрошуючи вниз короткими спіральними сходами. Він не озвався жодним словом.

Люди, що раніше сиділи за панеллю, тепер стояли купками, всміхалися, палили, дивилися на тих трьох, що зійшли на основний поверх. З боку лялькового будиночка долинало майже нечутне гудіння.

— Увійти в «Стасіс» зовсім не шкідливо, — звернувся Госкінз до Девені. — Я робив це тисячу разів. € якесь незвичне відчуття, але воно миттєве й нічого не означає.

Демонстративно, без зайвих слів, він пройшов крізь відчинені двері. Девені, силувано всміхаючись і помітно глибоко вдихнувши, подався слідом.

— Міс Феллоуз, прошу! — сказав Госкінз. Він нетерпляче поманив її зігнутим пальцем.

Міс Феллоуз кивнула і, ціпеніючи, пройшла крізь двері. Крізь неї прокотилася ніби якась хвиля, хвиля внутрішнього лоскоту.

Всередині приміщення все виглядало нормально. Стояв запах свіжої деревини лялькового будиночка, і… і… якось пахло землею.

Запала нарешті тиша — жодного голосу, але чувся сухий шурхіт ніг й ніби дряпання рукою по дереву, потім — тихий стогін.

— Звідки це? — занепокоєно запитала міс Феллоуз.

Чи цим дурним чоловікам байдуже?

Хлопчик був у спальні, принаймні в кімнаті, де стояло ліжко. Він стояв голий, його маленькі, вимащені грязюкою груди дихали надсадно. Десь із бушель болота і груба трава вкривали підлогу біля його голих брунатних ніг. Від нього тхнуло тванню й відгонило чимось смердючим.

Госкінз простежив за її враженим поглядом і мовив із серцем:

— Не вирвеш же хлопця з часу чистеньким, міс Феллоуз. Довелося заради безпеки разом з ним узяти трохи середовища. Чи ви воліли б, щоб він тут з’явився без ноги чи лише з половиною голови?

— Прошу вас! — урвала міс Феллоуз у нападі відрази. — Чи ми тут лише для того, щоб стояти? Бідолашна дитина налякана. І бруднюча, як мара.

Вона мала рацію. Дитина була вся в засохлому болоті та в лої, на стегні червоніла запалена подряпина.

Коли Госкінз наблизився, то хлопчик — на вигляд йому було ледь більше як три роки — низько пригнувся й швидко позадкував. Його верхня губа задерлася, і він вищирився з сичанням, неначе кіт. Госкінз блискавично схопив обидві руки хлопчика й, незважаючи на борсання і вереск, відірвав його від підлоги.

— Тепер потримайте його, — попросила міс Феллоуз. — Насамперед тепла ванна. Його слід вимити. У вас є ванна? Якщо є, то нехай принесуть, а ще на перший раз мені буде потрібна допомога, щоб його помити. Крім того, ради бога, нехай приберуть усе це болото та сміття.

Тепер вона віддавала розпорядження й чула себе напрочуд добре — у своїй стихії. А що вона була не спантеличений глядач, а нянечка при ділі, то подивилася на дитину знавецьким оком — і на якусь мить розгубилася й завагалася. Вона побачила, незважаючи на бруд і зойки, на дриґання руками та ногами, на марне борсання. Вона побачила хлопчика, як він є.

Зроду вона не бачила такого потворного хлопчика. Він був жахливо потворний, від деформованої голівки до викривлених ніжок.

Нарешті вона вимила хлопчика з допомогою трьох чоловіків, поки інші товклися навколо, намагаючись прибрати в кімнаті. Вона працювала мовчки і з таким відчуттям, ніби з неї поглумилися, роздратована невпинним борюканням і зойками хлопчика, а також тим, що на неї летіли бризки мильної води, а вона мусила все терпіти, ніби нічого тут не було принизливого.

Доктор Госкінз натякнув, що дитинча може виявитись не дуже гарним, але хто міг сподіватись, що воно аж таке потворне? А ще цей сморід від хлопця, що його ніяк не могли побороти ні вода, ні мило.

Її поривало тицьнути намиленого, отак як є, хлопця в руки Госкінзові й піти геть — стримувала лише фахова гордість. Та й, зрештою, вона дала згоду працювати. І він ще, чого доброго, подивиться на неї отим своїм зневажливим поглядом, де читатиметься: то як, тільки гарненьких дітей, міс Феллоуз?

Госкінз стояв осторонь, незворушно спостерігаючи звіддалік. Коли ж перехоплював її погляд, то на його обличчі з’являлася легка усмішка, він ніби тішився її лютощами.

Міс Феллоуз поклала трішки почекати із звільненням. Вчинити отак саме тепер — лише принизити себе.

Згодом, коли хлопчик був уже досить рожевий і напахчений милом, вона відчула себе принаймні трохи краще. Його зойки перейшли у знеможене схлипування, він сторожко озирався, очі налякано й підозріло нипали по присутніх. Чиста шкіра лише підкреслювала його худесеньку голизну, коли він тремтів від холоду після купелі.

— Принесіть нічну сорочку для дитини! — гримнула міс Феллоуз.

Негайно з’явилася нічна сорочка. Скидалося на те, ніби все було готове, але тільки чекало на її розпорядження, ніби все навмисно полишили на неї, аби її випробувати.

Підійшов Девені, журналіст.