Останнє запитання - Азимов Айзек - Страница 1

Айзек Азімов

Останнє запитання

Вперше це запитання поставлено напівжартома за склянкою віскі під час п’ятидоларового парі 21 травня 2061 року в епоху, коли людство ступило перший крок до світла. А сталося воно так.

Александр Аделл і Бертрам Люпов були з постійної обслуги Мультивака. Про те, що ховалося за холодною приладною дошкою, де раз по раз клацало і спалахувало, за милями і милями фасаду цього велетенського комп’ютера, вони знали стільки ж, як будь-яка інша людська істота. Принаймні мали приблизне уявлення про загальну схему реле-блоків та циклів, що за своєю складністю вже давно перевершили той рівень, коли людина могла все осягнути.

Мультивак сам себе контролював і самовдосконалював. Це було доконечною потребою, бо ніхто з людей не міг виконувати регулювання та корекцію так швидко і якісно.

Тож обслуговування монстроподібного велетня було заняття необтяжливе і поверхове, з цим упорався б абихто. Александр і Бертрам живили комп’ютер інформацією, закодовували задачі й розшифровували необхідні дані. Проте вони, як і всі їхні колеги, надзвичайно пишалися причетністю до слави Мультивака.

Десятиріччями Мультивак допомагав конструювати кораблі й розраховувати траєкторії, завдяки чому людина літала на Місяць, Марс і Венеру. Однак тепер земні ресурси настільки збідніли, що нічим стало живити кораблі. Тривалі польоти вимагали силу-силенну енергії. Тільки вугілля та урану ще вистачало на Землі, їх добували все більше й більше.

Та поволі Мультивак накопичив досить інформації, щоб розв’язати найскладнішу проблему, і 14 травня 2061 року те, що було теорією, стало реальністю. Всю енергію Землі, вивільнену від вугілля та розщепленого урану, було перекинуто на маленьку станцію, що мала милю в діаметрі і кружляла навколо Землі на половині відстані від Місяця. Планету залляло невидиме проміння сонячної енергії.

Звичайно, і через тиждень враження про цю знамениту подію не розвіялося, тож Аделл і Люпов вирішили погомоніти в тихому покинутому підземному приміщенні, де бовваніло могутнє тіло Мультивака й де нікому не спало б на думку їх розшукувати. Залишившись без догляду, комп’ютер байдикував, ліниво й самовдоволено клацаючи, непоспіхом сортував дані. Хлопці вважали, що й Мультивак заслуговує на відпочинок. Щоправда, ніхто й не збирався його турбувати. Захопивши з собою пляшку, вони намірялися трохи розслабитись.

— Просто неймовірно, — сказав Аделл. На його широкому обличчі проглядала втома, він помішував скляною паличкою своє питво, спостерігаючи, як кубики льоду перетворювалися на безформні плями. — Ми розтринькували енергію. А сонячної енергії, виявляється, досить, щоб розжарити Землю, перетворити її на велетенську краплину розплавленого металу. Та й ми б ніколи не знали нестачі енергії. Нею можна користуватися вічно.

Люпов мотав головою, збираючись заперечувати, — бажання тим палкіше, що йому довелося тягти сюди лід і склянки.

— Не вічно, — мовив він.

— От бісова твоя душа, тоді майже вічно. Поки світитиме Сонце, Берте.

— І це не вічно.

— Гаразд. Мільярди й мільярди років. Нехай двадцять мільярдів. Тобі вистачить?

Люпов пригладив своє поріділе волосся, ніби хотів переконатися, що воно ще є, і відсьорбнув зі склянки.

— Двадцять мільярдів років — це не вічно.

— Чудово, але ж вистачить на наше життя?

— Вугілля та урану вистачило б теж.

— Ну гаразд, однак зараз ми маємо змогу підключати будь-який космічний корабель до Сонячної станції і він літатиме мільйони разів на Плутон і назад, не турбуючись про пальне. Такого не досягнеш, використовуючи тільки вугілля та уран. Не віриш, — запитай у Мультивака.

— Нащо запитувати, я й сам знаю.

— Тож не принижуй того, що зробив для нас Мультивак, — спалахнув Аделл. — Він зробив це чудово.

— А хто говорив, що ні? Я тільки сказав, що сонце не існуватиме вічно. Я сказав те, що сказав. Ми гарантовані на двадцять мільярдів років, а що далі? — Люпов звів докупи кінчики пальців. — Тільки не кажи, що ми підключимось до іншого сонця.

Запала тиша. Очі Люпова повільно заплющилися. Вони відпочивали. Аделл попивав зі склянки.

— Ти все-таки сподіваєшся, що коли наше сонце згасне, ми підключимося до іншого? — раптом розплющив очі Люпов.

— Я так не думаю.

— Ні, думаєш. У тебе клопоти з логікою, це твоє лихо. Ти наче той хлопець з анекдоту, який потрапив у лісі під зливу й сховався під деревом, думаючи, що коли воно вимокне, то він перейде під інше. Розумієш?

— Розумію, — сказав Аделл. — Не кричи. Сонце згасне разом зі всіма зірками.

— Жахливо, але це правда, — тихо промовив Люпов. — Всі вони діти первісного космічного вибуху — хоч би який він там був, — і всі вони згаснуть. Деякі швидше за інших. Хай його мамі, велетні не проживуть і ста мільярдів років. Сонце, на наше щастя, існуватиме двадцять мільярдів, а карлики, можливо, сто мільярдів років. Якщо у нас є трильйон років, то потім однаково настане темрява. Ентропія розвиватиметься до максимуму. Отак-то.

— Про ентропію я знаю все, — погордливо сказав Аделл.

— До біса ти знаєш.

— Не менш за тебе.

— Тоді, ти, певно, знаєш і те, що колись усе скінчиться.

— Звичайно. А хто каже, ні?

— Йолопе нещасний, ти сказав, що ми матимемо стільки енергії, скільки нам потрібно, і — вічно. Ти сказав «вічно».

Тепер збунтувався Аделл:

— Ану ж пощастить нам колись відновити.

— Ніколи.

— Чому? Колись в майбутньому…

— Ніколи.

— Запитай у Мультивака.

— Сам запитуй. Ну, давай! Ставлю п’ять доларів за те, що відновлення ніколи не буде.

Аделл був п’яний якраз настільки, щоб ризикнути, і тверезий якраз настільки, щоб закодувати запитання для комп’ютера. Можливо, воно мало такий вигляд: «Чи зможе людство колись без природної енергії відродити сонце, навіть тоді, коли воно згасне від старості?»

А може, воно було сформульовано й простіше: «Як можна кардинально запобігти неухильному зростанню ентропії Всесвіту?»

Мультивак завмер. Розмірене миготіння припинилося, не чути було далекого клацання реле.

І саме тоді, коли перелякані техніки відчули, що більше не годні тамувати подих, телетайп, розміщений у цій частині Мультивака, раптом ожив. З’явилося п’ять слів: «Брак інформації для чіткої відповіді».

— Ось і край суперечці, — прошепотів Люпов.

Вони заквапилися геть.

Наступного ранку обидва, змучені від головного болю та спраги, вже забули про той випадок.

Джерродд, Джерродайн, Джерродітти І і II в оглядовий екран споглядали зоряну панораму, перелітаючи надпростором. Такі перельоти вдосконалювалися протягом тривалого часу. Раптом посеред молочної туманності зірок спалахнуло яскраве світло мармурового диску.

— Це Х-23, — впевнено сказав Джерродд, так міцно зціпивши руки за спиною, що аж пальці побіліли.

Маленькі Джерродітти, двійко дівчат, уперше подорожували надпростором і були приголомшені дивовижною картиною антисвіту. Вони завмерли, потім кинулися до мами, гукаючи:

— Ми дісталися до Х-23!… Ми дісталися до Х-23!… Ми дісталися!…

— Замовкніть, діти! — нагримала Джерродайн. — Ти певний, Джерродде?

— А що ж це інше може бути? — запитав Джерродд, глянувши на металевий виступ під стелею. Він тягся через усе приміщення, зникав за стіною, пронизуючи космічний корабель.

Навряд чи Джерродд знав щось про нього більше, ніж те, що він звався Мікроваком і що в разі потреби він дасть відповідь на будь-яке запитання. Комп’ютер вів кораблі до визначеного місця, забезпечував живлення енергією з тієї чи іншої Суб-галактичної Силової Станції, обчислював траєкторії для наддалеких стрибків. Родині Джерродда залишалося тільки чекати в комфортабельному житловому приміщенні корабля.

Хтось розповідав Джерроддові, що «ак» в кінці слова «Мікровак» походить від назви «аналогічного» комп’ютера у стародавній англійській мові, та й це вже майже забулося.