Всі клопоти світу - Азимов Айзек - Страница 1

Айзек Азімов

Всі клопоти світу

Найпотужніші на Землі підприємства були об’єднані навколо Мультивака… Мультивак — велетенський комп’ютер — за п’ятдесят років розрісся так, що його численні відгалуження заполонили Вашінгтон, округа Колумбія, аж до передмість і простягли свої щупальця до кожного міста і містечка на земній кулі.

Армія державних службовців постійно вводила в нього інформацію, а інша армія співвідносила та розшифровувала видані ним результати. Корпус інженерів робив обходи його внутрішніх приміщень, а шахти і заводи надсаджувалися, підтримуючи резервний запас частин завжди комплектним, завжди відкаліброваним, завжди бездоганним з будь-якого погляду.

Мультивак керував земною економікою, допомагав земній науці, однак найважливіше було те, що він був банком усіх відомих фактів про кожного окремого мешканця Землі.

І частиною щоденних обов’язків Мультивака було перебирати у своїх нутрощах чотири мільярди комплектів фактів про кожну окрему людську істоту і екстраполювати ці факти ще на один день. Кожен відділок Служби Запобігання на Землі отримував дані за сферами своєї юрисдикції, а підсумкова інформація у формі велетенського переліку подавалася в Центральне Бюро Запобігання у Вашінгтоні.

Бернард Галлімен відбував четвертий тиждень свого річного терміну на посаді Голови Центрального Бюро Запобігання і вже сприймав ранкові рапорти досить звично, не відчуваючи перед ними страху. Як правило, це був стос паперу завтовшки дюймів з шість. Тепер Галлімен уже знав, що від нього не вимагалося все перечитувати. (Жодна людина не змогла б). Але цікаво було туди просто зазирнути.

То був звичайний список з прогнозами злочинів: усіляких шахрайств, крадіжок, бешкетів, убивств, підпалів.

Він пошукав один специфічний розділ і, виявивши його, був прикро вражений, а далі відчув ще більшу прикрість, бо там було два записи. Не один, а два. Два вмисних убивства. Йому ще не доводилося бачити в один день два за весь час головування.

Він ткнув пальцем у клавішу внутрішнього відеозв’язку і чекав, доки на екрані з’явилося незворушне обличчя координатора.

— Алі, — сказав Галлімен, — сьогодні у нас два умисних. Що там надзвичайного?

— Нічого, сер. — Смагляве обличчя з пронизливими чорними очима ніби занепокоїлося. — Обидві справи досить низької ймовірності.

— Знаю, — урвав Галлімен, — я зауважив, що жодна ймовірність не перевищує 15 відсотків. Але все одно, Мультивак повинен дбати про свою репутацію. Він, по суті, вимів злочинність, а публіка судить про це за реєстром умисних убивств, що як злочини, звісна річ, найбільше на видноті.

— Так, сер. — Алі Отмен кивнув. — Я це добре усвідомлюю.

— Сподіваюся, ви також усвідомлюєте, що я не бажаю мати жодного вбивства за час мого терміну. Якщо прослизне будь-який інший злочин, то я можу допустити виправдання, але якщо проскочить убивство, то злуплю з вас шкуру. Зрозуміло?

— Так, сер. Повний аналіз двох потенційних убивств уже у відповідних окружних відділках. Потенційні злочинці та жертви під наглядом. Я ще раз перевірив імовірність учинення злочину — вона падає.

— Чудово, — сказав Галлімен і вимкнув зв’язок.

Він знову взявся за перелік із ніяковим почуттям, що поводився надто пихато. Одначе, з чиновниками із штатного персоналу слід триматися твердо, так, щоб вони не уявляли собі, ніби можуть тут верховодити всіма, в тім числі й Головою. А надто той Отмен, який працював з Мультиваком ще тоді, коли вони обидва були значно молодшими, саме через це й тримається так зарозуміло, що аж до нестями довести може.

Для Галлімена питання злочинності було політичним шансом усього життя. Досі жоден Голова не відбув свого терміну без убивства, вчиненого десь колись на Землі. У попереднього Голови під кінець їх було вісім, на три більше (більше, фактично), ніж у його попередника.

А от Галлімен збирався не мати жодного. Він заповзявся бути першим, за чиє головування не станеться жодного вбивства, ніде на Землі. А після цього — сприятлива репутація, що дозволить йому…

Решту рапорту він лише перегорнув. Прикинув на око, що туди внесено принаймні дві тисячі передбачуваних випадків побоїв жінок. Безперечно, не всі вдасться відвернути. Відсотків тридцять, мабуть, станеться. Але ймовірність мала тенденцію до звуження, а кількість випадків падала навіть нижче.

Лупцювання жінок Мультивак додав до свого переліку завбачуваних злочинів років із п’ять тому, і пересічний чоловік ще не призвичаївся до думки, що коли він має намір віддухопелити свою половину, то це стане відомо наперед. Коли ж потенційного злочинця засудить усе суспільство, то жінка попервах ходитиме з синцями рідше, а потім, зрештою, позбудеться їх взагалі.

До переліку входив також деякий відсоток лупцювання чоловіків — Галлімен це зауважив.

Алі Отмен вимкнув зв’язок і дивився на екран, з якого зникла товстопика, лисувата вже голова Галлімена. Потім перевів погляд на свого асистента Рейфа Лімі й сказав:

— Що ми робимо?

— Ет, не питайте. Він, бач, занепокоєний якимось там нікчемним убивством, нехай двома.

— Жахливий ризик брати цю справу на себе. Але якщо ми доповімо йому, то його вхопить грець. Ці виборні політики бережуть свою шкуру, отже, він зобов’язаний плутатися під ногами і заважати.

— Все лихо, одначе, в тому, що станеться, коли ми схибимо? Ну, майже тобі кінець світу, розумієте?

— Якщо ми схибимо, то кому який клопіт, що з нами станеться? Ми просто увіллємося в загальну катастрофу. — Потім Отмен додав трохи бадьоріше: — Та чорт з ним, імовірність лише 12,3 відсотка. З будь-чим іншим, крім убивства, ми даємо ймовірності трошки зрости, перш ніж взагалі за щось братися. Є ще шанси для стихійних запобігань.

— На них я не покладався б, — сухо зауважив Лімі.

— А я й не збираюся. Я просто посилаюся на факти. За цієї ймовірності, однак, я пропоную на якийсь час обмежитися простим наглядом. Ніхто не планує такого злочину сам-один — мають бути спільники.

— Мультивак жодного не назвав.

— Знаю. Проте… — він замовк у нерішучості.

І вони заглибилися у деталі злочину, не внесеного у переданий Галлімену рапорт, злочину, на який ніколи не відважувалися за всю історію Мультивака, і розмірковували, що ж робити?

Бен Меннерс вважав себе найщасливішим шістнадцятирічним хлопцем у Балтіморі. Таку думку, мабуть, можна було взяти під сумнів. Але, безперечно, він був одним з найщасливіших і одним з найзбудженіших.

Він принаймні належав до жменьки допущених на стадіонні галереї гостей під час приведення до присяги вісімнадцятирічних. Якраз мав складати присягу його старший брат, і тому батьки подали прохання про квитки для глядачів, а також дозволили подати прохання Бенові. А коли Мультивак вибрав щасливців з усіх заявників, то виявилося, що тільки Бенові дістався квиток.

Через два роки Бен сам складатиме присягу, але подивитися тепер на свого дорослого брата Майкла було не менш утішно.

Батьки одягнули Бена (або ж, у всякому разі, наглядали за одяганням) з усією дбайливістю, бо ж він представлятиме сім’ю, і послали його з численними наказами для Майкла, який поїхав з дому на кілька днів раніше для попередніх фізічних та неврологічних іспитів.

Стадіон був на околицях міста. Бена, якого розпирало від власної значущості, провели на його місце. Тепер під ним видніли численні ряди з сотень і сотень вісімнадцятирічних (хлопці з правого, а дівчата з лівого боку), всі з другого району Балтімора. У різні пори року такі самі торжества відбувались у всьому світі, але це ж Балтімор, що не кажіть. Там унизу (десь там) був Майк, рідний Бенів брат.

Бен перебігав поглядом по маківках голів, гадаючи, що якось зможе впізнати брата. Звісно, що не зміг, але потім перед усім загалом на поміст вийшов якийсь чоловік, і Бен перестав придивлятися, почав слухати.

— Добрий день усім, хто сьогодні відбуде церемоніал посвячення! Добрий день, гості! — почав чоловік. — Мене звати Рендольф Т. Гок. Цього року я відповідальний за церемоніали у Балтіморі. Посвячувані вже кілька разів зустрічалися зі мною під час фізичної та неврологічної частини теперішнього посвячення. Нашу місію загалом уже виконано, проте найважливіше — ще попереду. Сам посвячуваний, його особистість, повинні ввійти в обсяг пам’яті Мультивака.