Глибини - Азимов Айзек - Страница 6

— І уникатимемо будь-яких контактів з істотами на поверхні, — додав Рой.

— Ні, чому ж? Хоча вони й примітивні, але можуть стати нам у пригоді, як тільки ми збудуємо базу. Істоти, здатні створювати літальні пристрої, не такі вже безнадійні.

— Не в тім річ, шефе. Це жорстокі й войовничі дикуни. Вони ладні напасти з будь-якого приводу. А тому…

Ган перебив:

— Мене тривожить твоя хвороблива помисливість щодо чужинців. Ти щось приховуєш.

— Я теж спершу гадав, що від них нам буде користь. Що нам принаймні вдасться їх стримувати, коли вони не виявлять взаємної доброзичливості. Та я на превелику силу змусив одного з них натиснути кнопку всередині куба. Природа інтелекту в них зовсім інша.

— В чому ж відмінність?

— У самій суті, визначити яку непросто. Наведу краще приклад. Я потрапив у розум дитини. Камер визрівання у них немає. За дітьми доглядають окремі особи. Істота, що опікувалася моїм реципієнтом…

— Ну-ну.

— Вона (а це була самиця) відчувала до нього якусь особливу прихильність, вирізняючи його з-поміж інших членів громади. Здається, мені вдалося вловити щось на зразок почуття, що існує між колегами або друзями, але воно набагато сильніше й нестримніше.

— Що ж, не маючи розумового зв’язку, вони, певне, не підозрівають, що таке справжнє суспільство. Звідси такі первісні взаємини. Чи згаданий випадок — лише патологічне відхилення від норми?

— Ні, він типовий. Самиця була матір’ю дитини.

— Матір’ю? Оце так так!

— Матір’ю з необхідності. Дитя спершу жило в ній, тобто в неї всередині. Яйцеклітина запліднюється в материнській утробі, дитина там розвивається й росте, а вже потім народжується на світ.

— О святі печери! — ледве видушив із себе Ган, його аж замлоїло. — У них кожен розпізнає свою дитину. В кожної дитини свій батько…

— До того ж його батьківство відомо всім. Мого двійника везли, наскільки точно я встановив, за п’ять тисяч миль тільки задля того, щоб його міг побачити батько.

— Неймовірно!

— Чи треба ще чимось доводити, що взаєморозуміння нам не досягти. Відмінність між нами глибока й принципова.

Ган був такий засмучений, що плин його думок аж ніби зав’яв і пожух.

— Кепська справа. А я сподівався…

— На що, шефе?

— На те, що вперше житимуть поруч два різновиди розумних істот, які співпрацюватимуть, допомагаючи один одному. Я гадав, що разом ми розвиватимемося і досягнемо більших успіхів, аніж кожен поодинці. Хай навіть технічно вони відсталі — не все вирішує, зрештою, техніка. Я гадав, що могли б у них дечого навчитися.

— Чого навчитися? — не втерпів Рой. — Як упізнавати батьків і як приятелювати з власними дітьми?

— Ба ні, ні, — погодився Ган. — Твоя правда. Нас назавжди має відгородити глухий мур. Їм — поверхня, а нам – Глибини. І не інакше.

Виходячи з лабораторії, Рой зустрів Венду.

Думки її виражали саму втіху.

– Я рада, що ти повернувся.

Роєві думки теж були приємні. Як добре підтримувати прямий розумовий зв’язок з другом!