Приманка для роззяв - Азимов Айзек - Страница 15

Єдиним представником тваринного світу, який потрапив на очі експедиції, була велика крилата істота, що зненацька з’явилася над табором. Щоб виявити її справжній вигляд, зробили моментальну фотографію, тому що роздивитись її як слід простим оком не було змоги: надто стрімко промайнула вона понад самими наметами, вочевидь стривожена їхньою появою тут.

Летючий звір мав чотири крила. Передня пара крил, які закінчувались міцними кігтями, являла собою майже голі перетинки і, мабуть, забезпечувала можливість планеруючого польоту. Задня пара, вкрита жорстким пухом, тріпотіла з шаленою частотою. Родрігес запропонував назвати цю істоту «тетраптерусом».

Охоплений спогадами, Фоукс раптом здригнувся, побачивши траву нового різновиду, який досі йому ще не траплявся. Трава росла щільним кущем, але кожна стеблина вгорі розгалужувалась на три. Ботанік вийняв лупу й обережно торкнув пальцем одну із стеблин пальцем. Як і інші трави на Братусі, вона була…

Саме в цю мить він почув якийсь шерех позад себе — почув ясно. Він завмер, прислухаючись, але тьохкання його власного серця заглушувало всі інші звуки. Фоукс рвучко обернувся. Щось схоже на людську тінь миттю майнуло за дерево.

Фоуксові перехопило подих. Він став поволі намацувати зброю при поясі, але рука рухалася наче крізь патоку.

Виходить, що його фантазії — зовсім не фантазії? Виходить, Братусь — не безлюдна планета?

Фоукс мимоволі опинився за іншим деревом. Втекти він не міг. То вже напевно. Не скаже ж він іншим: «Я бачив щось живе. Можливо, ось тут вона і є — розгадка. Але я злякався і дав змогу їй зникнути».

Він мусить щось зробити.

Позаду того дерева, за яким сховалася невідома істота, росло «дерево-келих». Воно квітувало; біло-кремові квітки витяглись угору, напружившись у чеканні перших краплин довгожданого дощу. І тут пролунав дзенькіт — ніби розбився келих. Біло-кремові пелюстки, тріпонувшись, нагнулися донизу.

Це йому не приверзлося. Хтось таки стояв за деревом.

Фоукс глибоко вдихнув — раз, другий — і прожогом скочив уперед, тримаючи напоготові зброю, готовий стріляти відразу, тільки-но з’явиться небезпека.

Але з-за дерева почувся голос:

— Не стріляйте. Це я.

Потому з’явилася перелякана, але безперечно людська фізіономія.

Це був Марк Аннунчіо.

Фоукс застиг на місці і втупився в хлопця. Нарешті видушив із себе:

— Що ти тут робиш?

Не відриваючи погляду від зброї, Марк пробелькотів:

— Я йшов за вами.

— Навіщо?

— Подивитись, що ви робите. Мені було цікаво, що ви знайдете. Я думав, як ви мене помітите, то проженете.

Аж тепер Фоукс помітив, що й досі тримає в руці зброю, і сховав її до кобури, але тільки з третьої спроби.

Впали перші краплини дощу. Фоукс різко кинув:

— Нікому не кажи, що тут сталося.

Він зміряв юнака ворожим поглядом, і вони, тримаючись віддалік один від одного, попростували до табору.

20

До семи наметів додався збірний будиночок, якого поставили посередині табору. В ньому за довгим столом зібралася вся група.

Приводом була визначна подія, але всі в будиночку мали трохи приголомшений вигляд. Верховодив Вернадський, який у студентські роки завжди готував собі їжу сам. Ось він витяг з високочастотної пічки якесь паруюче вариво і проголосив:

— Кому калорій?

І став щедро розкладати їжу по тарілках.

— Пахне дуже смачно, — невпевнено сказав Нові.

Він підчепив на виделку шматок м’яса. Воно було якогось лілового кольору, і, незважаючи на тривалу дію високої температури, дуже тверде. Дрібно покришена зелень круг нього здавалося м’якшого, але й менш їстівною.

— Ну, то що? — спитав Вернадський. — Їжте. Уминайте за обидві щоки. Не бійтесь, я вже пробував — смакує.

Він напхав рот м’ясом і жував довго-довго.

— Трошки тверде, зате смачно.

— А може, це нас і вб’є, — замогильним голосом проказав Фоукс.

— Пусте, — озвався Вернадський. — Пацюки живилися цим два тижні.

— Два тижні — не так уже й багато, — заперечив Нові.

— Нічого, від одного шматка не помреш, — підкинув Родрігес. — Скажу чесно, таки смачно!

Так воно й було. Кінець кінцем з цим погодилися всі. До цих пір усі живі організми Братуся, які можна було їсти, виявлялися смачними. Зерно майже неможливо було змолоти на борошно, та коли це вдавалося зробити, з нього виходив гарний хліб, з великим вмістом білка. Кілька таких хлібин і зараз лежало на столі. Вони були темного кольору, важкуваті, але приємні на смак.

Фоукс, вивчивши рослинність Братуся, дійшов висновку, що при продуманих зрошенні й сівбі один акр поверхні планети зможе давати їжі для травоядних тварин у десять разів більше, ніж акр найпоживнішої люцерни на Землі.

На Шеффілда це справило велике враження, і він одразу назвав Братуся житницею сотні планет. Але Фоукс всупереч своїм власним твердженням знизав плечима:

— Приманка для роззяв.

Тиждень тому вся група була дуже схвильована: хом’яки та білі миші несподівано відмовились їсти деякі з нових видів трав, принесених Фоуксом. Коли невелику кількість цих трав підмішали до звичайного їхнього раціону, тварини стали гинути.

Розгадка таємниці?

Не зовсім. Через кілька годин прийшов Вернадський і спокійно сказав:

— Мідь, свинець і ртуть.

— Що? — перепитав Саймон.

— У цих рослинах. Вони містять багато важких металів. Можливо, це еволюційний захисний засіб — щоб їх не їли.

— Виходить, перші поселенці… — почав Саймон.

— Ні, цього не може бути. Більшість рослин цілком їстівні. Лише ці, але їх ніхто їсти й не стане.

— Звідки ви знаєте?

— Не стали ж їх їсти пацюки.

— Так то пацюки…

Вернадський тільки цього й чекав. Він патетично проголосив:

— Ви бачите перед собою мученика науки. Я їх покуштував.

— Що?! — скрикнув Нові.

— Тільки лизнув, не хвилюйтесь. Я — мученик обережний. Взагалі вони гіркі, як стрихнін. Але хіба може бути інакше? Якщо рослина набирається свинцю лише для того, щоб її не з’їла тварина, і якщо тварина дізнається про те лише тоді, коли здохне, то яка від цього рослині користь? Гіркота вказує тварині на небезпеку. Чергування попереджень й покарань — ось у чому фокус.

— Більше того, — сказав Нові, — перші поселенці загинули не від важких металів. Симптоми були зовсім інші.

Ті симптоми були чудово відомі всім. Дехто почув їх у популярному викладі, решта вичитали у спеціальних довідках. Утруднене, болюче дихання, яке поступово далі погіршується. Оце, власне, все.

Фоукс відклав виделку.

— Послухайте, а ну як у цій їжі є якийсь алкалоїд, що паралізує нерви легеневих м’язів?

— У пацюків також є легені, — відповів Вернадський. — І їх ця їжа не вбила.

— А може, він накопичується у тканинах?

— Добре, добре. Якщо у вас виникнуть болі при диханні, перейдіть на звичайний корабельний раціон і подивіться, чи вам не покращає. Але остерігайтеся самонавіювання.

— Це вже з моєї парафії, — пробурчав Шеффілд. — Щодо цього — не хвилюйтеся.

Фоукс важко зітхнув, потім ще раз. Тоді з похмурим виглядом поклав собі в рот новий шмат м’яса.

На дальньому кінці стола сидів Марк Аннунчіо. Він їв повільніше, ніж решта членів експедиції, і пригадував монографію Норріса Вайнограда «Смак і запах». Вайноград розробив класифікацію смаків і запахів, що базується на опису затримування ферментних реакцій усередині смакових сосочків. Аннунчіо не знав достеменно, що це означає, але пам’ятав усі символи, характеристики й визначення.

І ось тепер, доїдаючи свою порцію, Марк визначив смак м’яса, розклавши його одночасно на три підкласи. Хлопцеві щелепи трохи нили від напруженого жування.