Приманка для роззяв - Азимов Айзек - Страница 10

Він показав одну з фотографій.

— Ось, дивіться — купа брухту. Можливо, тут колись були механізми. А це, мабуть, кладовище.

— А якісь справжні останки? Кістки? — запитав Нові.

Фоукс заперечливо похитав головою.

— Але ж не могли останні поселенці самі себе поховати? — запитав Нові.

— Це, мабуть, зробили тварини, — сказав Фоукс, підвівся й, одвернувшись від колег, одійшов убік. — Коли я продирався крізь хащі, йшов дощ. Він усе падав і падав на пласке листя наді мною, а під ногами чвакала грузька багнюка. Було темно й моторошно. Дув холодний вітер. По знімках цього не відчути, але мені здавалося, що навколо мене тисячі привидів, які тільки й чекають…

Той настрій потроху опанував усіма в гурті.

— Припиніть! — гнівно вигукнув Саймон.

За спинами науковців стовбичив Марк Аннунчіо. Його гострий носик аж тремтів від нестримної цікавості. Він повернувся до Шеффілда, що стояв поруч, і прошепотів:

— Привиди? Але ж не було жодного неспростовного випадку…

Шеффілд легко доторкнувся до худенького Маркового плеча.

— Це так тільки говориться, Марку. Але ти не переймайся, він не мав це на увазі аж так буквально. Просто ти спостерігаєш, як народжується забобон, а це теж непогано, хіба ні?

14

Увечері того дня, коли Фоукс повернувся з другої розвідки, похмурий капітан Фоленбі розшукав Саймона і, як завжди, грубувато заявив:

— Кепські справи, докторе Саймон. Мої люди нервують. Дуже нервують.

Штори на ілюмінаторах були підняті. Лагранж-І уже шість годин як зайшов за обрій, а криваво-червоне сяйво Лагранжа-II, що був на вечірньому прузі, кидало багряні відблиски на обличчя капітана та його коротке сиве волосся.

Саймон, якого вся команда в цілому, і капітан зокрема, завжди трохи дратували, спитав:

— Що вас тривожить, капітане?

— Ми тут уже два тижні — за земним часом. Але й досі ніхто не виходить без скафандра. І щоразу перед поверненням у корабель треба опромінюватись. Щось негаразд у повітрі?

— Наскільки мені відомо, ні.

— То чому не можна дихати без маски?

— Капітане, це вирішую я.

Капітанове обличчя насправді налилося червінню. Він промовив:

— У паперах сказано, що я не повинен залишатися на планеті, коли щось загрожує безпеці корабля. А переляканий екіпаж готовий підняти бунт. Мені це ні до чого.

— Ви що, неспроможні порядкувати своїми людьми?

— Тільки в розумних межах.

— Гаразд. То що саме їх турбує? Це нова планета, і ми повинні бути обережними. Невже вони не розуміють?

— Минуло два тижні, а й досі треба остерігатись. Вони вважають, що ми щось приховуємо. А ми таки приховуємо. І ви це знаєте. Крім того, команді конче необхідний вихід на поверхню. Навіть на голий уламок з милю завдовжки. Треба давати людям можливість відпочити від корабельної обстановки. Вирватися з одноманітної служби. Я не можу й далі забороняти їм це.

— Дайте мені часу до завтра, — невдоволено відповів Саймон.

15

Наступного дня науковці зібралися в обсерваторії. Саймон сказав:

— Вернадський доповів мені, що вивчення проб повітря не дає однозначних результатів, а Родрігес не знайшов там будь-яких патогенних організмів.

Останні слова Саймона у всіх викликали сумнів.

— Але ж поселення вимерло від хвороби, можу присягтися, — випалив Нові.

— Можливо, — відразу озвався Родрігес, — але спробуйте пояснити — яким чином? Не зможете. А я скажу вам те, що сказав. Подивіться. Майже на всіх планетах, подібних до Землі, народжується життя, яке повсюди має білкову природу і завжди або клітинну, або вірусну організацію. І все. На цьому схожість закінчується. На ваш необізнаний погляд здається, що для життя однаково, де воно виникає — на Землі чи на іншій планеті. Що мікроби — це мікроби, а віруси — це віруси. А я кажу, що ви не розумієте, наскільки нескінченні варіанти розмаїтості закладені у білкову молекулу. Навіть на Землі у кожного виду — свої захворювання. Деякі з них мають можливість поширюватись на кілька видів, але на Землі нема жодної патогенної форми життя, яка могла б загрожувати усім видам. Ви гадаєте, що для віруса або ж бактерії, які незалежно розвиваються на іншій планеті протягом мільярда років і мають свої амінокислоти, свою систему ферментів, несхожу схему обміну речовин, людина виявиться «цукеркою»? Запевняю вас, це якийсь дитячий підхід.

Нові, глибоко ображений тим, що і його, лікареву, думку, причислено до «необізнаних», не збирався так легко здатися.

— Але людина повсюди носить свої мікроби. Хто сказав, що вірус звичайного нежитю не може в умовах якої-небудь планети дати мутацію, котра виявиться раптом смертельною? Або ж грип. Такі випадки траплялися навіть на Землі. Пам’ятаєте, в дві тисячі сімсот п’ятдесят п’ятому році…

— Я добре знаю про епідемію паракору дві тисячі сімсот п’ятдесят п’ятого року, — урвав його Родрігес. — І про епідемію грипу тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, і про Чорну Смерть. Але хіба таке траплялось останнім часом? Хай поселення було засновано більше сторіччя тому — але ж все одно це була не доатомна ера. В поселенні були лікарі. Вони мали запас антибіотиків і знали методи вироблення і зміцнення антитіл в організмі. Це не такі вже складні речі, як вам здається. Крім того, сюди було прислано санітарну експедицію швидкої допомоги.

Нові поплескав себе по круглому черевцю і вперто проказав:

— Симптоми були характерні для респіраторної інфекції: ядуха…

— Я знаю перелік симптомів, але кажу вам, що їх покосило не вірусне захворювання.

— Тоді що ж то було?

— Це виходить за межі моєї компетенції. Просто я відчуваю, що то була не інфекція. Навіть не мутантна інфекція. Це математично неможливо.

Він зробив наголос на слові «математично».

Серед слухачів виник якийсь рух — то худенький Марк Аннунчіо проштовхувався вперед, ближче до Родрігеса.

Вперше за весь час Марк подав голос на подібній нараді.

— Математично? — нетерпляче запитав він.

Шеффілд, пустивши в хід лікті і з десяток разів вибачившись, проштовхався слідом за ним. Родрігес, украй роздратований, відкопилив нижню губу:

— А тобі чого тут треба?

Марк зіщулився і заговорив знову, але вже не так жваво:

— Ви сказали, що це математично не може бути інфекцією. Я не зрозумів — яким чином… математика… — І замовк.

— Я висловив свою професійну думку, — офіційним, бундючним тоном промовив Родрігес і відвернувся.

Ставити під сумнів професійну думку спеціаліста міг тільки інший фахівець того ж профілю. Інакше це означало б нехтувати досвід і знання спеціаліста. Марк все те добре знав, але ж він був із Мнемонічної Служби. Він доторкнувся до плеча Родрігеса і проказав під здивованими поглядами присутніх:

— Я знаю, що це ваша професійна думка, але все ж таки я хотів би, щоб ви її пояснили.

Він не збирався віддавати накази. Він просто встановлював факт.

Родрігес рвучко крутнувся до нього.

— Ти хотів би, щоб я пояснив свою думку? Та, заради Всесвіту, хто ти такий, щоб мене допитувати?

Від такого запального наскоку Марк трохи знітився. Але тут до нього нарешті протиснувся Шеффілд, і хлопець віднайшов певність у собі. А разом з нею спалахнув і гнів, Марк не звернув уваги на квапливий шепіт Шеффілда і голосно заявив:

— Я — Марк Аннунчіо з Мнемонічної Служби, і я поставив вам запитання. І хочу, щоб ви пояснили своє твердження.

— А ніяких пояснень не буде. Шеффілде, чи не забрали б ви звідси цього юного психа, бо йому вже спатки час. І хай потім тримається від мене подалі. Шмаркач, чорти б його…

Останні слова, сказані наче собі під ніс, досить виразно почули всі.

Шеффілд схопив Марка за руку, але той вирвався й загорлав:

— Ви — тупий нонкомпос! Ви… ви… кретин. Двоногий забудько. Ваш розум — решето. Відпустіть мене, докторе Шеффілд! Ніякий ви не знавець. Ви нічого не пам’ятаєте навіть з того, що вивчили, а й вивчили ви якісь жалюгідні абищиці. Ви — не спеціаліст! Та всі ви…