Злочинна цивілізація - Шекли Роберт - Страница 9

Коли не брати до уваги відморожені кінчики пальців на руках і ногах, Баррент почував себе непогано. Він кивнув головою і рушив слідом за Священиком і парафіянами до головного приміщення церкви.

Після того, що він пережив, Чорна меса неминуче здалася нудною. Зігрівшись на лаві, Баррент дрімав протягом усієї проповіді Дядечка Інгемара про необхідність щодня творити Зло.

— Служіння Злу, — говорив Дядечко Інгемар, — не слід обмежувати лише понеділковими ночами. Навпаки! Пізнання й творіння Зла мають заповнити буденне життя людини. Не кожному дано бути великим грішником, та це нікого не повинно відохочувати. Маленькі паскудства, які творяться протягом усього життя й збираються в сукупний гріх, — найдужче тішать Найчорнішого. Не можна забувати, що деякі великі грішники, навіть демонічні святі, починали досить скромно. Хіба Трастус не був простим крамарем, який обкрадав своїх покупців? Хто сподівався, що цей простачок обернеться на Червоного Душителя з Торндайкського шляху? Хто міг уявити собі, що доктор Луен, син докера, стане найславетнішим у світі авторитетом з практичного застосування тортур? Наполегливість і побожність дозволили цим людям подолати природні перешкоди на шляху до величного місця одесну від Найчорнішого. А це доводить, що Зло однаково приступне і бідним, і багатим.

На цьому проповідь скінчилася. Баррент миттю прокинувся, коли до шанобливих парафіян винесли святі клейноди — кинджал з червоною колодкою і гіпсову жабу. Потім він ще покуняв, поки повільно креслили магічну пентаграму.

Врешті, служба підійшла до завершення. Були виголошені імена злих демонів-заступників: Баела, Форкаса, Бюра, Маркосьяса, Астарота і Бегемота. Прочитали молитву, яка мала захистити від впливу добра. Потім Дядечко Інгемар вибачився: він не знайшов незайманки, щоб сотворити требу на Червоному Вівтарі.

— Нам не вистачило грошей, — мовив він, — для купівлі засвідченої урядом незайманої пеонки. Втім, я певен, що наступного понеділка ми зможемо виконати повний обряд. Мій помічник зараз пройде між вами…

Помічник обніс присутніх тацею з чорною каймою. Як і решта парафіян, Баррент не поскупився. Мабуть, він учинив мудро. Видно було, що Дядечко Інгемар зажурився, не можучи принести в жертву діву. Якщо його журба стане ще тяжчою, то він може повести до вівтаря одного з парафіян, дарма, незайманий той чи ні.

Баррент не залишився на хорові співи й загальні танці. Після закінчення всеношної, він обережно визирнув за двері. Температура підвищилася до двадцяти градусів, і паморозь на землі вже розтала. Баррент потис руку Священикові й заквапився додому.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Баррентові вже остогидли омезькі пригоди й несподіванки. Він не відходив далеко від своєї крамниці, заглибився у справи і не втрачав пильності. Ззовні він уже не відрізнявся від омезьців: шпаринки підозріливо примружених очей, рука на пістолеті, ноги готові зірватися на біг. Як і давні мешканці, він надбав шосте почуття, — почуття небезпеки.

Ночами, після того як на двері й вікна опускалися грати і вмикалася потрійна система охорони, Баррент лежав у ліжку й намагався згадати Землю. Досліджуючи туманні закутки своєї пам’яті, він натрапляв на дразливі натяки і сліди, уривки картин: широке шосе, що в’ється до Сонця, частина грандіозного міста, розташованого на багатьох рівнях, вигнутий корпус космічного корабля, побачений зблизька. Але картинки не складалися в одне ціле. Вони держались якусь мить, а тоді зникали.

У суботу до Баррента прийшли Джо, Деніс Форін і його сусіда Тем Ренд. Притон Джо процвітав, і він уже зумів тицьнути, де треба, хабар і отримав статус Вільного Громадянина. У Форіна на таке бракувало розуму й промітності, і він ще досі був просто Мешканцем. Але Тем Ренд пообіцяв узяти кремезного фальшувальника до себе помічником, коли його приймуть до Гільдії Убивць.

Вечір розпочався досить приємно, але завершився, як і завжди, суперечкою про Землю.

— Послухайте, — мовив Джо. — Ми всі знаємо, як виглядає Земля. Це комплекс велетенських плавучих міст. Їх побудували на штучних островах у різних океанах…

— Ні, міста стоять на суходолі, — заперечував Баррент.

— На воді, — не погоджувався Джо. — Народ Землі повернувся в море. У кожного є спеціальні кисневі пристрої для дихання у солоній воді. На суходолі вже давно ніхто не живе. Море постачає все…

— Аж ніяк, — стояв на своєму Баррент. — Я пам’ятаю великі міста, але вони були на суходолі.

Форін теж мав свої погляди:

— Ви обидва помиляєтесь. Навіщо Землі потрібні міста? Від них відмовились вже кілька століть тому. Земля тепер нагадує ландшафтний парк. У кожного є власний будинок і кілька акрів землі. Ніхто не вирубує ліси й джунглі. Люди живуть у злагоді з природою, замість підкорювати її. Хіба не так, Теме?

— Майже, але не зовсім, — мовив Тем Ренд. — Міста ще існують, але їх заховали під землю. Усі ті величезні заводи і виробничі зони. А все інше — таке, як каже Форін.

— Заводів більше немає, — затявся Форін. — Вони не потрібні. Будь-які речі, необхідні людям, можуть бути виготовлені силою думки.

— А я кажу тобі, — мовив Джо, — що пам’ятаю плавучі міста! Я жив у секторі Німуї на острові Пасіфе.

— Ти гадаєш, ніби це щось доводить? — спитав Ренд. — А я пригадую, що працював на вісімнадцятому підземному рівні у Нуева Чікага. Я мусив відробити двадцять днів на рік. Решту часу проводив просто неба в лісах…

Форін заперечив:

— Ти помиляєшся, Теме. Немає ніяких підземних рівнів. Я виразно пам’ятаю, що мій батько був Контролером Третього Класу. Щороку наша родина проїздила кількасот миль. Коли нам було щось потрібне, мій батько просто думав про це — і воно з’являлося, немов з неба падало. Він обіцяв навчити цьому й мене, але, гадаю, так і не встиг.

— Що ж, — мовив Баррент, — майже напевне хтось із нас помиляється.

— Це вже точно, — погодився Джо. — Але хто з нас правий — ось у чому полягає питання.

— Про це ми ніколи не довідаємося, — мовив Ренд. — Принаймні тут.

На цьому дискусію припинили.

Наприкінці тижня Баррент отримав ще одне запрошення із Магазину Снів, але вже значно гостріше. Він вирішив одразу ж спекатися цього обов’язку. Вілл перевірив температуру повітря: вона піднялася майже до сорока градусів. Уже набувши омезького досвіду, він напакував у сумку теплі речі й вирушив з дому.

Магазин Снів містився на проспекті Смерті. Баррент опинився у невеличкій розкішно вмебльованій приймальні. Прилизаний молодик за полірованим столом обдарував його штучною усмішкою.

— До ваших послуг, — мовив молодик. — Мене звати Номіс А. Аркдраген, я молодший розпорядник з нічних снів.

— Я хотів би знати, як воно робиться, — звернувся до нього Баррент. — Яким чином навіюються мрії, що то за мрії, — коротше кажучи, все.

— Звісно, — мовив Аркдраген. — Ми все вам пояснимо, Громадянине…

— Баррент. Вілл Баррент.

Аркдраген кивнув головою і звірив ім’я зі списком, що лежав на столі. Підвівши погляд, він мовив:

— Наші сни викликає дія наркотиків на мозок і центральну нервову систему. Існує велика кількість наркотиків, за допомогою яких можна досягти бажаного ефекту. Найпоширеніші: героїн, морфій, опіум, кока, гашиш, пейотл. Це суто земні продукти. Але є ще чисто омезькі: Чорні Капці, тринаркотин, перлинка, джедала, манісі та різноманітні сполуки кармоїдної групи. Всі вони навіюють видіння.

— Розумію, — сказав Баррент. — Отже, ви продаєте наркотики.

— Аж ніяк! — заперечив Аркдраген. — Усе не так просто, не так грубо. В давнину на Землі люди самі собі вводили наркотики. І природно, що видіння були цілком випадкові. Не можна було передбачити, що і як довго вам увижатиметься. Люди не були певні, чи вони побачать чарівний сон, чи жахіття, налякаються чи потішаться. Цю непевність усунули сучасні Магазини Снів. Сьогодні наші наркотики ретельно зважують, змішують і дозують індивідуально. Навіювання снів стало точною наукою: ми можемо навіювати і спокій нірвани за допомогою Чорних Капців, і барвисті галюцинації, викликані тринаркотином і пейотлем; ми також можемо породити сексуальні фантазії- перлинка і морфій, і, врешті, кармоїдна група створює ілюзію поновлення пам’яті.