Злочинна цивілізація - Шекли Роберт - Страница 5

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

На вулиці не було нікого, крім трьох Гаджі, які стояли кроків за двадцять від дверей і стиха перемовлялися. Коли Баррент вийшов з будинку, двоє Гаджі сахнулися, а третій, із недбало опущеним пістолетом, ступив уперед. Побачивши, що Баррент озброєний, він швидко підняв руку.

Баррент кинувся на землю й натис гачок незнайомої зброї. Він відчув, як пістолет сіпнувсь у руці, і побачив, що голова й плечі Гаджі обвуглились і стали розпадатися. Та перш ніж він устиг прицілитися в інших переслідувачів, зброю вирвало з його рук. Передсмертний постріл Гаджі зачепив дуло Баррентового пістолета.

Вілл одчайдушне метнувся до зброї, розуміючи, що не встигне. Йому аж морозом сипнуло поза шкірою. Дивуючись, що він ще живий, Баррент докотився до зброї, схопив її й навів на ближчого Гаджі.

Він ледве устиг утриматися від пострілу. Гаджі ховали свої пістолети.

— Бідолашний старий Дрейкен, — мовив один із них. — Він просто не здатен був навчитися швидко прицілюватись.

— Відсутність практики, — зауважив другий. — Дрейкен дуже рідко ходив до тиру.

— Ось чудовий наочний урок. Не можна втрачати навичок.

— А ще, — додав другий Гаджі, — не слід недооцінювати навіть пеона. — Він поглянув на Баррента, — Гарний постріл, хлопче.

— Справді, непоганий, — погодився інший. — Дуже важко влучити з пістолета, коли рухаєшся.

Баррент, хитаючись, звівся на ноги, стискаючи пістолет дівчини, готовий вистрілити при першому непевному русі Гаджі. Але ті вели себе невимушене, очевидно вважаючи, що пригоді кінець.

— Що тепер? — спитав Баррент.

— Нічого, — відповів один Гаджі. — В День Посадки будь-якій людині чи ловецькій виправі дозволяється лише одне убивство. Після нього вже не маєш права полювати.

— Нецікаве свято, — поскаржився інший. — Не те, що Ігри чи Лотерея.

— Тобі залишається тільки піти до Реєстраційного Бюро й отримати свою спадщину, — повідомив перший Гаджі.

— Мою що?

— Твою спадщину, — терпляче пояснив Гаджі. — Тобі належить усе майно твоєї жертви. На жаль, мушу сказати, Дрейкен мав невеликий статок.

— Він завжди був кепським підприємцем, — сумно промовив інший. — Та все-таки в тебе буде з чим розпочати життя. А оскільки ти скоїв узаконене вбивство — хоча й напрочуд дивне, — твій статус підвищується. Ти став Вільним Громадянином.

Люди повиходили на вулицю, і крамарі відкрили металеві віконниці. Під’їхав ваговоз із написом «СЛУЖБА ПРИБИРАННЯ ТРУПІВ-5», і четверо людей у спецівках забрали тіло Дрейкена. Нормальне життя Тетрагіда поновилося. Це краще, ніж будь-які запевнення Гаджі, переконало Баррента, що час убивства минув. Він сховав пістолет у кишеню.

— Реєстраційне Бюро там, — показав йому один із Гаджі. — Ми будемо твоїми свідками.

Баррент і досі не розумів до останку, що коїться. Та, оскільки доля несподівано усміхнулася йому, він надалі вирішив ні про що не розпитувати. Ще буде доволі часу, щоб довідатися про своє становище.

У супроводі Гаджі Баррент дійшов до Реєстраційного Бюро на Стрілецькій площі. Там знудьгований клерк вислухав їхню історію, знайшов потрібні папери, викреслив з них ім’я Дрейкена і над ним написав Баррентове. У документах уже було кілька закреслених імен. Очевидно, бізнес у Тетрагіді робився швидко.

Так Баррент став власником протиотрутної крамниці на Бульварі Неподобств.

Ділові папери також офіційно визнавали за Баррентом статус Вільного Громадянина. Клерк видав йому перстень, виготовлений зі збройового металу, і порадив якомога швидше вдягнутись, як належить Громадянинові, щоб уникнути небажаних інцидентів.

Надворі Гаджі побажали йому успіхів. Баррент вирішив глянути на свій спадок.

Бульваром Неподобств називався короткий проїзд між двома вулицями. Ближче до його середини містився магазинчик з написом «Протиотрутна аптека». Під вивіскою він прочитав: «Засоби проти будь-якої отрути — тваринного, рослинного чи мінерального походження. Завжди носіть з собою нашу зручну аптечку самодопомоги. Двадцять три протиотрути в коробці кишенькового розміру!»

Баррент відімкнув двері й увійшов. Позаду низького прилавка до самої стелі височіли полиці, заставлені підписаними пляшками, бляшанками й коробками. Були там ще прямокутні скляні банки, в яких зберігалися подрібнені листки, гілочки, гриби. Поруч на окремій полиці стояли книжки з назвами типу «Швидкий діагноз гострого отруєння», «Похідні миш’яку» та «Переробка блекоти».

Було очевидно, що отруювання відігравало чималу роль у повсякденному житті Омеги. Ось крамниця — а, напевне, є й інші — цілком призначена для продажу протиотрут. Подумавши, Баррент вирішив, що отримав у спадок незвичайне, але почесне діло. Він прочитає книжки й довідається, як працюють такі заклади.

До аптеки долучалася квартира з вітальні, спальні та кухні. В одній із шаф Баррент знайшов кепсько пошитий чорний костюм Громадянина й переодягнувся. Потім дістав із своєї тюремної роби пістолет, який йому дала дівчина, зважив у руці й переклав до кишені нового костюма. Вийшов з крамниці і рушив назад до «Товариства захисту жертв».

Двері були ще відчинені, троє обідранців і далі сиділи на лаві. Зараз вони не сміялися. Мабуть, знудились від довгого чекання. Пан Френдлер ще й досі сидів за столом під стіною й переглядав грубий зшиток паперів. Дівчини ніде не було видно. Баррент підійшов до столу, й Френдлер підвівся, щоб привітати його.

— Прийміть мої поздоровлення! — вигукнув він. — Любий друже, щирі, найтепліші поздоровлення. Постріл був просто незрівнянний. До того ж не цілячись!

— Дякую, — мовив Баррент. — Я прийшов до вас тому, що,…

Знаю, знаю, — урвав його Френдлер. — Ви хочете довідатися про права й обов’язки Вільного Громадянина. Хіба є щось природніше? Якщо ви зводите присісти на ту лаву, то я через…

— Я прийшов не для цього, — заперечив Баррент. — Звісно, я хочу знати свої права і обов’язки, але спершу мені хотілося б знайти ту дівчину.

— Дівчину?

— Ту, яка сиділа на лаві, коли я ввійшов. Саме вона дала мені пістолет.

Пан Френдлер здивувався:

— Громадянине, ви помиляєтесь. Тут не було жодної жінки протягом дня.

— Вона сиділа на лаві поряд із тими трьома добродіями.

Дуже приваблива чорнява дівчина. Ви не могли не помітити її.

— Звичайно, я помітив би, якби вона тут була, — мовив Френдлер, кліпаючи очима. — Але, як я вже казав, жодна жінка не заходила сьогодні до цього приміщення.

Баррент пильно поглянув на нього й витяг з кишені пістолет.

— У такому разі, де я дістав ось це?

— Я його вам позичив, — мовив Френдлер. — Радий, що ви з успіхом скористалися ним, та зараз я просив би повернути його.

— Ви брешете, — Баррент міцніше стис зброю. — Давайте спитаємо цих людей.

Вілл, а за ним і Френдлер, підійшли до лави. Баррент розворушив чоловіка, який сидів найближче до дівчини, й запитав його:

— Куди пішла дівчина?

Чоловік підняв розпухле, неголене обличчя.

— Про яку дівчину йдеться. Громадянине?

— Ту, яка сиділа ось тут.

— Я нікого не бачив. Рафіле, а ти бачив жінку на цій лаві?

— Тільки не я, — відгукнувся Рафіл. — А я не вставав з цього місця від десятої ранку.

— Я теж її не помітив, — мовив третій чоловік. — А в мене гострий зір.

Баррент оглянувся на Френдлера.

— Навіщо ви брешете мені?

— Я сказав вам чистісіньку правду. Тут цілий день не було ніякої дівчини. Я позичив вам цей пістолет, бо маю такий привілей як президент «Товариства захисту жертв». А тепер, прошу, поверніть його мені.

— Ні, — відрубав Баррент. — Я не віддам пістолет, поки знайду дівчину.

— Це нерозумно, — сказав Френдлер і квапливо додав: — Я маю на увазі, що за таких обставин крадіжка не вибачається.

— Що ж, доведеться ризикнути, — відмовив Баррент, повернувшись і вийшовши з «Товариства захисту жертв».