Злочинна цивілізація - Шекли Роберт - Страница 23

Баррент виявив, що йому не треба споживати власну їжу. В офіцерській їдальні машини видавали різноманітні напої та страви після натискання кнопки. Баррент не знав, натуральна ця їжа чи синтезована, але на смак вона була чудова і, судячи з усього, поживна, тож він і не переймався цим.

Він обстежив горішні рівні корабля. Але заблукавши кілька разів, Баррент вирішив більше без потреби не ризикувати. Життєвим центром корабля була рубка управління, і здебільша він сидів там.

Баррент знайшов ілюмінатор. Розсунувши заслони, він міг милуватися величним видовищем зірок, що жевріли на чорному тлі космосу. Навіть уявити було важко, що цим розсипам зірок немає кінця. Дивлячись в ілюмінатор, Баррент відчував, як його переповнює гордість. Ось його покликання і його спадок.

До Контрольного Пункту залишалось шість годин. На пульті оживали нові покажчики й прилади, перевіряючи й змінюючи сили, що рухали корабель, готуючи його до посадки. За три з половиною години до посадки Баррент зробив цікаве відкриття. Він виявив центральну систему зв’язку, ввімкнувши яку, він міг підслуховувати розмови у приміщенні охорони.

Втім, нічого корисного для себе він не почув. Чи то через обережність, чи то через брак цікавості, охоронці не обговорювали політику. Вони жили на Контрольному Пункті, час від часу несучи службу на кораблі. Дечого Баррент не розумів узагалі, але слухав і далі, ловлячи кожне слово про Землю.

— Ти коли-небудь купався у Флоріді?

— Не люблю солону воду.

— Перед тим, як мене призвали в Охорону, я виграв третю премію на Виставці орхідей в Дейтоні.

— Вийду на пенсію і куплю собі віллу в Антарктиді.

— Скільки тобі залишилося?

— Вісімнадцять років.

— Що ж, хтось повинен робити й це…

— Але чому я? І чому без відпусток на Землю?

— Ти ж дивився плівки і повинен розуміти чому. Злочин — це хвороба. Це — мов зрада.

— То й що?

— А те, що, спілкуючись із злочинцями, ти можеш і сам заразитись, а відтак заразити когось на Землі.

— Це несправедливо…

— Нічого не поробиш. Ці вчені знають, про що говорять. Крім того, на Контрольному Пункті не дуже-то й погано.

— Якщо любиш усе штучне: повітря, квіти, їжу…

— Треба вміти задовольнятися тим, що є. Твоя родина там?

— Вони хочуть повернутися на Землю.

— Кажуть, що після п’яти років на Контрольному Пункті на Землі ми вже не зможемо жити. Нас доконає сила тяжіння.

— Я згоден на силу тяжіння. Будь-коли…

З цих розмов Баррент зрозумів, що майже всі хмурні охоронці були прості, звичайні люди, такі, як і омежці. Більшість із них, мабуть, не любили свою роботу і так само хотіли повернутися на Землю, як і омезькі в’язні.

Він запам’ятав почуте. Корабель дістався до Контрольного Пункту, і велетенська панель управління засяяла вогнями, готуючись до останнього маневру і причалювання.

Врешті корабель зайшов у док, і двигуни змовкли. По системі зв’язку Баррент чув, як охоронці виходили зі свого відсіку. Він пішов слідом за ними аж до трапа і почув, як останній охоронець, виходячи з корабля, мовив:

— Ось і перевірка. Як справи, хлопці?

Відповіді не було. Охоронці пішли, а коридорами залунали нові звуки: важкі кроки тих, хто прийшов з перевіркою.

Їх було багато. Вони почали обстеження з енергетичного відсіку й методично рухалися вгору, відчиняючи кожні двері й перевіряючи кожну кімнату й шафу.

Баррент стис променевик у спітнілій руці і став гарячково мізкувати, де б його сховатися в цьому велетенському кораблі. Треба думати, що вони обійдуть весь корабель, а відтак, мабуть, найліпше буде сховатися там, де вже шукали.

Він опустив на обличчя кисневу маску і вийшов у коридор.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Від початку перевірки спливло вже півгодини, а Баррент ще не вирішив, як уникнути контролерів. Вони встигли обстежити нижні поверхи і просувалися до рубки управління. Баррент чув їхні кроки в коридорі. Він ішов метрах у ста попереду, весь час шукаючи якийсь вихід.

Наприкінці цього коридора повинні бути сходи, якими можна спуститися на інший рівень: його вже обшукали. Баррент заквапився, сподіваючись, що сходи й справді там, бо він ще й досі мав лише непевне уявлення про будову корабля. Варто йому помилитись — і він у пастці.

Баррент дійшов до кінця коридора, і там були сходи. Кроки наближалися. Він метнувся вниз, озираючись через плече, і налетів на чиїсь широчезні груди.

Баррент відсахнувся й наставив зброю на велетенську постать. Але від пострілу утримався: перед ним була не людина. Він прикипів очима до створіння, вбраного в чорну форму з написом: «Оглядова бригада — андроїд В212». Пластикове рожеве обличчя двометрового андроїда нагадувало людське, але очі жевріли глибоким червоним вогнем. Створіння поволі насувалося на Баррента, і той позадкував, сумніваючись, що променевик зможе зупинити робота.

Йому так і не довелося випробувати зброю, бо андроїд пройшов повз нього і став підніматися сходами. На спині робота Баррент прочитав напис: «Служба знищення гризунів». Він зрозумів, що цього андроїда запрограмували на пошук мишей та щурів. Наявність на борту пасажира без квитка його не обходила. Треба гадати, що й інші андроїди запрограмовані так само.

Баррент чекав у порожньому складі на нижньому рівні, поки почув, що андроїди залишають корабель, після чого заквапився назад до рубки управління. Охоронці так і не з’явилися на кораблі. Точно за розкладом велетенський корабель стартував із Контрольного Пункту. Призначення — Земля.

Протягом подальшої подорожі нічого не сталося. Баррент їв і спав, а перед тим, як корабель увійшов у підпростір, ще й дивився в ілюмінатор на безмежні розсипи зірок. Він спробував уявити собі планету, на яку прямує корабель, але жоден образ не виник у його свідомості Що то за люди, які побудували здоровезні кораблі, але не змогли підібрати для них команди? Чому вони посилають оглядові команди і водночас налаштовують їх для надзвичайно специфічної роботи? Чому вони змушені висилати значну частину свою населення — і не можуть контролювати умови, за яких ті засланці живуть і помирають? Навіщо стирати пам’ять про Землю із свідомості в’язнів?

Баррент не знаходив відповіді на ці та інші питання.

Годинник у рубці управління відлічував хвилини й години подорожі. Корабель пірнув і випірнув із підпростору, а потім став спускатися на блакитно-зелену планету, яку Баррент спостерігав із непевними почуттями. Він ніяк не міг усвідомити, що врешті повертається на Землю.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Корабель приземлився опівдні яскравого сонячного дня десь на північноамериканському континенті. Баррент розраховував дочекатися на кораблі сутінків, але на екранах спалахнула давня і немов іронічна пересторога: «Всім пасажирам і членам екіпажу негайно залишити корабель. За двадцять хвилин почнеться загальна дезинфекція».

Баррент не знав, у чому полягає дезинфекція, але, оскільки екіпажу категорично запропонували зійти, на кисневу маску, мабуть, не варт покладатися. З двох небезпек висадка здавалася меншою.

Члени другої групи багато міркували над тим, який одяг має бути на Баррентові після посадки на Землю. Перші хвилини перебування на планеті можуть виявитися вирішальними. Ніякі хитрощі не врятують, якщо його вбрання виглядатиме дивним, незвичайним, неземним. Звісно, найкраще було б убратися в типовий земний одяг, але в другій групі не знали, що носять на Землі. Одні пропонували уявну модель цивільного костюма, інші гадали, що для початку згодиться й форма охоронця, яка була на ньому. Баррент же схилявся до третьої думки, згідно з якою найнепримітнішим на космодромі буде комбінезон механіка, що не зазнав значних змін протягом багатьох років. У містах комбінезон міг видатися недоречним, але тепер йому треба було тільки вийти.