Злочинна цивілізація - Шекли Роберт - Страница 15

— Я гадав, що всі мутанти можуть заглянути в минуле, якщо тільки їм цього закортить.

— Ні, — заперечив старий. — Це не так. І насамперед через те, що не всі, кого вважають мутантами, — справжні мутанти. Майже будь-яке відхилення від норми сьогодні називають мутантизмом. Цим терміном дуже зручно таврувати всіх, хто не відповідає земним стандартам зовнішності.

— Але дехто з вас справжні мутанти?

— Звісно. Але навіть серед них є різні вияви мутантизму.

Деякі просто потворні: велетні, мікроцефали і подібні до них. Мало хто з нас володіє слабкими екстрасенсними можливостями — хоча всі мутанти запевняють, що вони в них є.

— А ви можете віщувати?

— Ні, Міла може, — відповів мутант, показуючи на молоду жінку. — Іноді це їй вдається.

Молода жінка вп’ялась поглядом в огранене скло на дні миски з водою. Її світлі очі широко розплющились, відкриваючи майже всю зіницю, а тіло і риб’ячий хвіст напружились; збоку її підтримувала стара.

— Вона починає щось бачити, — сказав старий. — За допомогою води і скла вона просто зосереджує увагу. Міла гарна віщунка, хоч іноді плутає майбутнє з минулим. Такі випадки створюють мутантам лиху славу, але тут уже нічим не зарадиш. Коли майбутнє виникає перед нею у воді, Міла повинна сказати, що саме вона бачить. На тому тижні вона сказала одному Гаджі, що той помре через три дні, — Старий загиготів. — Бачили б ви його лице!

— Вона бачила, як він загине? — спитав Баррент.

— Так, від удару ножем. Неборака просидів усі ці чотири дні вдома.

— Його вбили?

— Звичайно. Дружина. Вкрай рішуча жінка, мушу сказати.

Баррент сподівався, що Міла не побачить його майбутнє. Життя досить важке й без передбачень мутантів.

Міла підвела на нього погляд, зажурено хитаючи головою.

— Я можу вам сказати дуже мало. Мені не вдалося побачити момент злочину. Але я бачила цвинтар, а на ньому — могилу ваших батьків. Надгробок уже досить старий, — мабуть, йому років із двадцять. Цвинтар розташований на околиці містечка Янгестаун, на Землі,

Баррент на хвилину замисливсь, але назва нічого не підказала йому.

— А ще, — провадила Міла, — я бачила людину, яка може розповісти про вбивство. Якщо захоче.

— Ця людина бачила вбивство?

— Так.

— Це вона донесла на мене?

— Не знаю, — відповіла Міла. — Я бачила труп людини, яку звали Теркалером, а поряд із ним стояв чоловік. Такий собі Ілліарді.

— Він тут, на Омезі?

— Так. Його можна знайти в Ейфоріаторіумі на Малій Сокирній вулиці. Знаєте, де це?

— Знайду, — мовив Баррент. Він подякував дівчині і запропонував їй гроші, але та їх не взяла. Міла виглядала невтішною. Коли Баррент виходив, вона гукнула йому:

— Стережіться.

Баррент зупинився на порозі, в грудях у нього похололо.

— Ви заглянули в моє майбутнє?

— Трошки. Лише на кілька місяців уперед.

— Що ви бачили?

— Я це не можу пояснити. Те, що я бачила, просто неможливе.

— І все-таки скажіть мені.

— Я бачила вас мертвого. А втім, не зовсім мертвого. Ви дивилися на труп, розбитий на дрібні блискучі друзки. Але цим трупом також були ви.

— Що це означає?

— Не знаю, — відповіла Міла.

Ейфоріаторіум виявився великим, неоковирним закладом, що спеціалізувався на дешевих наркотиках та сексуальних розвагах. До нього вчащали здебільшого пеони та мешканці.

Баррент, скориставшися своїм статусом, проштовхався крізь натовп до якогось клерка і поцікавився, де можна знайти пана Ілліарді.

Той показав на низенького миршавого чоловічка, що сидів у кутку над крихітною чаркою. Баррент підійшов до нього й відрекомендувався.

— Радий познайомитися, сер, — мовив Ілліарді, виявляючи обов’язкову повагу Мешканця Другого Класу до Привілейованого Громадянина. — Чим можу прислужитись?

— Я хотів би поставити кілька питань про Землю, — пояснив Баррент.

— Я небагато пам’ятаю про неї, — ніби вибачався Ілліарді. — Але буду радий допомогти.

— Чи знали ви чоловіка на ім’я Теркалер?

— Авжеж, — ствердив Ілліарді. — Такий худий, косоокий.

Більшого паскуди я в житті не бачив.

— Ви бачили, як його вбили?

— Я був там. Звісно. Це було перше, про що я згадав, зійшовши з корабля.

— Ви бачили, хто його вбив?

Ілліарді стетерів.

— Мені не треба було бачити. Я вбив його.

Баррент примусив себе продовжити розмову рівним, спокійним голосом.

— Ви певні цього? Абсолютно певні?

— Атож, — мовив Ілліарді. — І готовий відстоювати цю честь від будь-якого самозванця. Я вбив його, але він заслуговував на гірше.

— Чи не помітили ви мене поблизу, коли вбили Теркалера?

Ілліарді пильно огледів його і похитав головою:

— Здається, ні. Але напевне сказати не можу. Все, що сталося після вбивства, немов заслане пеленою.

— Дякую вам, — мовив Баррент і вийшов з Ейфоріаторіуму.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Баррентові було об чім помислити, але що більше він думав, то дужче заплутувався. Якщо Ілліарді вбив Теркалера, то чому Баррента заслали на Омегу? Якщо сталася помилка, то чому його не звільнили, коли знайшли справжнього вбивцю? Навіщо хтось на Землі звинуватив його в убивстві, до якого він непричетний? І чому фальшиву пам’ять про цей злочин заклали йому в мозок, якраз під рівнем свідомості?

Баррент не мав відповіді на ці питання. Але, ніколи не почуваючи себе вбивцею, тепер він нарешті мав доказ, що таки й не вбивав.

Усвідомлення своєї невинуватості докорінно змінило його буття. Баррентові остогидли омезькі звичаї, і йому не хотілося бути злочинцем серед злочинців. Над усе він хотів утекти з Омеги і повернутися на Землю. Та це не можливо. У небі вдень і вночі висіли сторожові кораблі. Навіть якби їх там не було, мета однаково видавалася недосяжною: техніка Омеги досягла лише рівня двигунів внутрішнього згорання; зоряні кораблі належали Землі.

Баррент і далі працював у магазині протиотрут, але його нехтування громадськими обов’язками ставало дедалі очевидніше. Він не зважав на запрошення з Магазину Снів і не ходив на прилюдні страти. Коли ревучі юрби збиралися розважатись у Кварталі Мутантів, Баррент звичайно посилався на головний біль. Він ніколи не брав участі в Ловах Дня Посадки, грубо повівся з розповсюджувачем «Щомісячних тортур», — навіть відвідини Дядечка Інгемара не могли вплинути на його антирелігійні настрої.

Баррент розумів, що накличе на себе біду, і був готовий до неї. Очікування небезпеки збуджувало. Зрештою, на Омезі немає нічого дивного в порушенні закону, поки вдається уникати кари.

Випробувати свою рішучість йому довелося менш як за місяць. Одного разу, коли він повертався до крамниці, його штовхнув якийсь перехожий. Баррент відступився з дороги, але той ухопив його за плече.

— Чи ти знаєш, кого штовхнув? — спитав чоловік, приземкуватий і кремезний. Його одяг свідчив про належність до Привілейованих Громадян. П’ять срібних зірок на ремені — кількість узаконених убивств.

— Я вас не штовхав, — промовив Баррент.

— Ти брешеш, коханцю мутантів.

Почувши смертельну образу, натовп затих. Баррент позадкував, чекаючи, що буде далі. Незнайомець швидким артистичним рухом вихопив зброю. Але променевик Баррента був націлений на супротивника на півсекунди раніше.

Він просвердлив напасника точнісінько межи очима, потім, відчувши рух за спиною, рвучко обернувся.

Двоє Привілейованих Громадян витягали теплові пістолети. Баррент вистрілив не цілячись і пірнув під захист дерев’яного фасаду найближчої крамниці. Напасники обвуглилися. Кілька звичайних куль розтрощили фасад, тріски вп’ялися Баррентові в руку — з бічної вулички стріляв ще один. Двома пострілами Баррент звалив його з ніг.

І край. За кілька секунд він убив чотирьох чоловік.

Хоча Баррент і вважав, що в нього немає схильності до вбивства, він був задоволений, бо убив, захищаючись. Тепер шукачам вищого статусу є над чим подумати; вони не будуть так необачно хапатися за зброю і, можливо, дадуть йому спокій, зосередившись на не таких метких жертвах.