Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 40

Якусь нiкчемну коронку не знайти! Чого ж варта вся його сила, мiць? Для якого чорта салюти, паради, трiумф?!

Пан президент зриває з себе верхню парадну пишну одiж i жбурляє її на пiдлогу. Граф Елленберг не смiє пiдняти її й стоїть, як обм'яклий манекен. В очах його непорозумiння чого така непомiрна лють, такий одчай пана президента?!

Ха! Повнота трiумфу! Двi Нiмеччини! Коли ця Нiмеччина не може з якоюсь мiзерною коронкою справитись!

Пан президент шарпає фотель, сiдає в нього i з ненавистю машинально тикає пальцем у червоний гудзик апарата. I вмить знову круто повертається до графа Елленберга.

— Так, значить, безнадiйна справа, чи як?!

Граф Елленберг несмiло пiдступає на два кроки ближче й просить у пана президента дозволу висловити деякi мiркування з цього приводу. Судячи з того, що злодiй не обзивається нi на якi пропозицiї, не робить нiякiсiньких спроб увiйти в переговори, можна гадати, що тут справа не в грошах, а в чомусь iншому. На його думку, коли пан президент дозволить, то це справа Iнараку. Тiльки вiн може з чисто мстивих, не грошових мотивiв ховати цю рiч у себе. А з Iнараком, як вiдомо пановi президентовi, не так легко справитись.

Пан президент раптом iз усiєї сили б'є кулаком по столу. Щось хряскає, з якогось апарата вiдлiтає щось металiчне й котиться по пiдлозi.

— Проклята банда!!

Граф Елленберг довго навшпиньки ходить круг столу, нахилившись i шукаючи металiчну частинку, а пан президент, во-лосяно сопучи носом, гнiвно тикає по черзi то в червоний, то в зелений гудзик. I на червоному та на зеленому екранчику швидко, злякано миготять цифри.

— Пане мiнiстре! Я вас прошу зараз же поспитати її свiт лiсть принцесу, чи не можу я все таки побачитися з нею, не виконавши поки умови щодо коронки. А начальниковi полiцiї i вам, пане мiнiстре, я висловлюю своє незадоволення. Можете йти.

Граф Елленберг низько вклоняється i стишка, м'яко виходить iз кабiнету. Вигляд у нього непорозумiлий, винуватий, хмарно-пригнiчений i побожно поштивий.

Але в себе в кабiнетi, приймаючи начальника полiцiї, вiн люто, швидко, штурхаючись у кутки, як пантера у клiтцi, бiгає по кiмнатi й тоненьким голосом iз посiрiлими устами кричить:

— Йолопи! Нiкчеми! Ледарi!

Начальник полiцiї винувато, пригнiчено гладить спiтнiлу червону лисину й побожно-поштиво зiтхає.

Пiсля того граф Елленберг їде до принцеси, i вигляд у нього такий, як у людини, якiй би доручили з голими руками пере лiзти височенну стiну.

Пан же президент кличе Вiнтера й велить подати лiки. I новi, новi, а не старi! Йолопи!

Серце спотикається, як пiдбитий кiнь. Пiт без перестанку виступає й тече по тiлу, наче по дiрявiй дiжцi з водою.

Вiн приймає аж пiвсклянки лiкiв i оголює груди. Розумiється, принцеса без коронки Зiгфрiда не прийме його. I має рацiю!

Салюти, вибухи, музика, крики галасують за вiкном, йолопи, нiкчеми, злодiї, бандити. Країна рабiв, хамiв, бандитiв i злодiїв.

— Позачиняти всi вiкна! Зашморгнути портьєри!

Вiнтер, увесь витягнений, як тонюсiнька злякана гадючка, нечутно бiжить од вiкна до вiкна, швиденько зачиняє їх, зашморгує темнi портьєри i, тривожно блискаючи очима в темно-золотiй пiтьмi на непорушне розхристане пiтне тiло пана президента, так само нечутно на хвостику вислизуе з кабiнету.

А Нiмеччина салютує, гримить, трiпочеться в нацiональних прапорах, — стрiчає трiумфуючого нареченого, владику й господаря свого.

У вiкна червоного салону громовими хвилями раз по раз укочуються вибухи гармат. I щораз на столi в панiцi й жаху дрiбно труситься тонесенька вазочка.

Принцеса Елiза сидить у фотелi, закинувши голову на спинку його, виставивши довгу, обточену шию наперед. Очi в неї заплющенi й слабо здригаються за кожним вибухом салюту. Трiумф хама, вбiйника й злодiя, що вкрав трон Нiмеччини, життя батька й брата, коронку Зiгфрiда й хоче вкрасти життя та честь принцеси Елiзи. Чи не забагато, пане злодiю? Чи не доведеться дорого заплатити за все?

От зараз має приїхати посланець банкiра Мертенса, слуга «нової аристократiї». Що вiн має переказати вiд свого ясновельможного пана? Що умови виконано i їй треба брати свiй хрест? З радiсним, щасливим, гордим усмiхом?

Добре. Вiзьме. Усмiхнеться. Але останнiй її усмiх, пане банкiре, буде iнший. I коли все те, що вона має на метi, виявиться утопiєю й неможливiстю, як каже герцог бравншвайзький, то одне, у кожному разi, утопiєю не буде. помста! Люта, всевикупаюча, всепокриваюча помста. О, це буде! Нехай тепер трiумфуючий пан пишається цим гуркотом. Нехай. От вiн у цей момент гордо, велично, всемогутньо возсiдае на тронi бiржової слави своєї i жде на неї, спадкоємицю слави справжнiх тронiв, щоб ущасливити своїм вибором. Добре. Вона готова на цю честь. Готова з щасливим i вдячним усмiхом прийняти з його рук ним самим таки украдену коронку Зiгфрiда. Але чи не буде це символом, пане трiумфаторе?

Тiльки трохи дивно, що про знайдення її принцесу Елiзу не сповiщено. Ага, бояться, — це ж торг- з поли до поли. Чи хоче з помпою трiумф свiй заокруглити? I так добре.

Гарматний гук потроху стихає. Стає чути, неначе пiсля бурi й зливи, шелест листя, щебет птиць, голоси людей. З саду па шить теплим нiжним духом квiток. Квiти — як династiї: однi помирають, другi заступають їхнє мiсце, щоб i собi уступитися наступникам своїм. Але б уз к у вже немає, вiн одцвiв!

I раптом князiвна Елiза чує, як солодкий страх нiжно коле в серце. I сьогоднi ж буде вечiр, буде нiч, i будуть сни. I сьогоднi, лягаючи в лiжко, вона буде боятись, i хотiти, i дивуватись, i горiти соромом i гнiвом. I може буде «те», страшне, незрозумiле, дике, хворобливе й безмежно блаженне. А може, й нi. А як не буде, їй завтра буде й легко, i надiйно, i тайно-сумно та журно.

Що є сон? Постiйне осоромлювання законiв людської логiки, приписiв, моралi, всiх тям часу й простору, бенкет голої челядi без хазяїна; глум i трiумф голої людини над своїм одягом.

Що ж, як не безсоромний, цинiчний глум — її безумнi сни, над якими вона, хазяїн, не має нiякої волi. Що ж, як не осоромлювання всiх людських законiв логiки й розуму — ця її хороблива нiчна радiсть? Та хiба тiльки ж нiчна? Хiба вона вдень, у хвилину втоми, знесилля, коли падає воля її, хiба вона не чує тої самої незрозумiлої, божевiльної, але нестямно-квилюючої, вдячної й зворушної нiжностi до цього кривого, чудного сина льокая? I хiба вона не стояла вже раз пiд вiк ном у нього вночi й не слiдкувала з болючим зворушенням, як мило, втiшно й заглиблено-серйозно видмухує губами пiснi над роботою цей син льокая? I не тяглись її руки до нього, i не хотiлось їй крикнути криком усеї iстоти своєї: «Мужу мiй! Єдиний, прекрасний мужу мiй!» I коли вона це каже щоразу ввi снi (але каже вiльно, голо, скинувш i логiку и розум, див но забувши про їх iснування), коли та сама нiжнiсть хапає в обiйми пекучу насолоду й справляє з нею банкет радостi, то де ж сон, а де не сон? А хiба це не сон, що вона ще нi разу, крiм тої ночi пiд вiкном, не бачила його пiсля того вечора в бузковiй алеї? В очi не глянула, не торкнулась до нього, до того, який майже щоночi приходить до неї як муж, як єдиний, коханий, до якого з таким криком щастя тулиться все її тiло?

Князiвна Елiза розплющує очi i швидко, як прокинувшись од несподiваного сну, чепурить зачiску. Господи, знову вона пiддається цьому божевiллю. Це ж явна хороба, це — ненор мальнiсть, ознаки дегенерацiї. Ясно ж про подiбнi явища сказано у Клiнгера!

Князiвна Елiза нетерпляче зиркає на телефон, неначе там сидить граф Елленберг, i починає твердо, рiвно ходити по кiмнатi Треба себе рiшуче взяти в руки. Якщо це — хороба, то лiкуватися, боротись, а не збiльшувати її дурними фiлософiями!

Але коли князiвна Елiза сiдає знов у фотель, i втома, що цiлий день тоскно ниє в тiлi, знову теплою млявою рукою обнiмає її шию й нагинає на груди, їй раптом стає страшно. Зараз вона повинна переступити через якийсь порiг, iз-за якого вороття вже не буде, але за яким… Що за ним є? Талiсман, розрив-трава, яка верне вкрадене злим чарiвником царство? Чи страховища, якi закатують її?