Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 3

Старий князь сьогоднi чогось так сумно, тихо сказав:

— Закон природи, Елiзо, немає ради…

Але дивна iстота тiльки глянула на батька й мовчки вiдiйшла хто з нею, для того всi закони, крiм її, зникають. Нiякi закони бога, природи, людей не мають нi сили, нi значення перед її законом i волею.

В кiнцi алеї нарештi з'являються двi постатi; вони ведуть ведмежу купу шерстi. В неї роззявлена паща i язик мокро, зрдихано звисає на правий бiк. I льокаї, i Софi, i Нептун — усi знають, що в квiтнi, коли сонце гарячими золотими пальцями розгортає пелюстки квiток, безсоромно оголюючи нiжну схованiсть їх; коли вночi в парку стоїть насичений сонцем, сласний шепiт трав, дерев, коли в грудях плаває тоскна, солодка туї а, коли навiть заржавленi цвяхи вилiзають iз старих дощок паркана i зливаються в обiймах, — тодi не можна мати претензiй до Нептуна за його нехтування обов'язкiв раба. Тiльки одна принцеса Елiза цього не розумiє.

Нептун важко дихас и уперто тягне могутню, жовтяво-бiлу голову назад вiн показує, що тiльки насилi кориться и нi один крок його не є з його доброї волi.

Його можна вести на мотузку, можна гарапником примуснiй пересувати ноги, але вся ведмежо собача душа його там, зпiдки так пiдступно, так неї арно, так чисто по людському вiдiрвали йою цi двое людей.

Принцеса Елiза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок iз рук льокаїв Вона сама поведе його далi. Льокаї можуть iти соби геть. Лишиться тiльки Софi. Чого кров на мордi в Непттуна? Били? Нi? В боротьбi? Якiй боротьбi? Добре.

Нептун сидить i жде дальшої насили. Колись, iще так недавно, ще три днi тому такi покiрнi, вiдданi, перповненi молитовною готовнiстю покласти своє життя за один мiв папi його очi — тепер тьмянi, невидющi, поверненi поглядом, усiєю суттю своєю туди, за парк, до лютої, весело, жадно пiднесеної кавалькади, в якiй вiн займав пануюче мiсце.

Принцеса не бачить, куди поверненi очi Нептуна, вона не розумiє того, що розумiють навiть старi iржавi цвяхи в парканах.

— Нептуне! Ходiм!

Нептун важко дихає й не чує. З пащi густим павутинням звисає слина через чорний бордюр губи.

— Нептуне!

Нi одного руху хвостом, нi iскорки уваги в тьмяних очах.

— Нептуне!

Сонце жовтими плямами мрiйно гойдається на бiлiй кошлатiй купi.

Принцеса Елiза раптом повiльно, задумано виймає з торбинки гарненький, поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступає до Нептуна й якийсь мент дивиться на вiдвернену вбiк байдужу, чужу, вперту голову. Софi похололими вухами чує, як голос принцеси стає тихий, ледве чутний, тьмяний:

— Нептуне! Ходiм! Чуєш?.. Ну, Нептуне!

Нептун не чує.

Тодi Софi бачить поширеними, зацiпенiлими очима, як принцеса Елiза помалу пiдводить руку, перехиляє дуло перламутрової цяцьки до голови Нептуна, дуло злегка здригується, чується легеньке шипiння, i бiла голова з роззявленим ротом i мокрими помережаними губами раптом одкидається назад i падає набiк Та сама i олова, яку принцеса несамовито, з жагою цiлувала ще три днi тому i сама розчiсувала її бiлi шовковi патли!

Одвернувшись i не глянувши бiльше нi разу, принцеса йде алеєю назад, до палацу. Вона не повертається й не кличе Софi: вона знає, що два кроки вiд неї з неминучiстю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать iз гладенько причесаною попелястою голiвкою й лагiдними покiрними очима.

При виходi з парку небо розгортає широченнi розгонистi блакитнi обiйми. Принцеса злегка пiдводить золото червону голову: гарне небо, чисте, прозоре й таке легке, що, здається, можна птати в ньому без нiяких апаратiв Тiлькi на заходi, як дiрчастi волокниста iубка, розвiшена на просух, рiвною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землi куряться у прозору блакить пахощi засоромлено бiлих черешень, нiжно-рожевих яблунь, молодих кущiв iз дитячими щiчками листочкiв i пiслядощовоi смачної вогкостi землi.

А там, позаду, на алеї, з судорожно витягненою лапою лежить десь бiла купа Нептуна.

Подвiр'ям замку принцеса Елiза проходить плавкою, поважною ходою, строго и легко несучи маленьку голiвку на великому пишному тiлi, щiльно обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, — голiвка золотистої гадючки на тiлi горного лебедя.

Коли вона входить до кабiнету, їй на хвилинку здається, що батько й Отто занадто раптово стають веселi. Тiльки веселiсть Отто трошки часом необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напiдпитку. I смiх вибухає з горла несподiвано для самого його «Ги-и!».

Батько без ладу все то замикає, то вiдмикає шухляди столу, по кiлька раз iз неуважною заклопотанiстю обмацує кишенi й занадто пильно поглядає на Отто.

Дивне й прощання: судорожнiсть у мiцних батькових пальцях, пiсля яких довго хочеться терти мiсця дотикiв. Така сама судорожнiсть у Оттовiй посмiшцi при влiзаннi до апарата.

I тiльки через двi години i по вiдльотi стає все зрозумiле. Точно через двi години, як було наказано старому Йоганновi.

Сонце скоса й густо червонить стiну робiтнi, рясно догори позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Елiза болюче морщить широкi темнi брови, ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща бiлого милого Нептуна. I немає вже кiстяностi в овалi лиця принцеси, вiн тепер нiжний, чистий, бездоганно правильний, як тiльки що знесене яйце, i матово рожевиться вiд одблиску сонця на склi.

Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Елiза клацає пальцем правої руки по долонi лiвої: хто смiє порушувати наказ — пiд час працi не входити до робiтнi?!

Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута на деревi грушка. На маленькому личку звичайна врочистiсть i тиха поважнiсть, але в очах щось неспокiйне, тривожне, а на тацi невеличкий клуночок та велика куверта з печатками їхня свiтлiсть велiли точно через двi години передати це принцесi. Строго наказано.

Елiза спочатку пильно вдивляється в поважне личко Йоганна — Йоганн завсiди все знає. Але тепер, видно, Йоганн не знає, тiльки боїться.

Тодi Елiза швидко бере клуночок i куверту хитає головою Йоганновi и прикладам руку з довгимн пальцями до серця. Бурi печатки з м'ясистими, видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно дивляться у стелю.

Старенький Йоганн несмiливо вiдходить за дверi и уперше за всю свою службу пiдглядає в-за них. I бачить старенький Йоганн, також уперше за всю свою службу в цьому домi, як принцеса Елiза з першого таки погляду в листа батька тратить усю свою звичайну напружену величнiсть, заглибленiсть у себе: вона по баб'ячому, гикавкою скрикує, схоплюється, хапає знову листа, знову гикає, перекрививши рота набiк, i з перекривленим ротом, перекривленими, непринцесиними очима пробiгає повз Йоганна, не помiтивши його притуленої до стiни, змертвiлої, крихiтної постатi.

I вперше за все своє життя. старенький Йоганн увiходить без дозволу до кiмнати панiв i тихенько, злодiйкувато перечитує страшного листа. I так само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима:

«Дорога моя дитино!

Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, нi мене, нi брата твого не буде вже на свiтi…»

Може, Йоганн також по баб'ячому скрикує, може, нi, нiхто того, навiть сам старенький, не чує.

«Але наша смерть повинна бути для всього свiту тiльки страшним, нещасливим випадком. Це — єдине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу i твою честь. Пам'ятай це, дитино моя!..»

Старенький Йоганн, трусячись, озирається — чи не читає ще хто-небудь iз ним цього листа, чи не знатиме про рятування честi.

«Ми приносимо себе в жертву нашiй великiй святiй справi. А тобi лишаємо заповiт боротьба далi й помста за нашу смерть. Ти — сильна духом. Ти — єдина з нашого роду, що зберегла в собi велич нашого духу, героїчнiсть, волю i свiдомiсть датского iсторичного завдання. Нам легше помирати, знаючи це…»

Рядки миготять в очах Иоганна, пливуть слова про якiсь органiзацiї, про банки, бiржу, розрахунки, а про головне не-ає та й нема. Через що ж саме?! Для чого це страшне?!