Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 28

Сузанна обережно, стараючись робити якомога менше руху, неначе пiдкрадаючись до метелика, пересувається ближче до Макса. Погладивши знов його руку, вона бере її i, тихенько пiднявши, кладе собi на колiно. Рука покiрна, млява й важка, як у сонного. Пальцi — як горбом лягли, так i не рухаються, не виправляються на м'якiй, гнучкiй круглостi ноги. Сузанна тихо, нiжно надушує її й важко прикриває згори своєю рукою.

Внизу матово смуглявих лиць Макса виступають двi невеличкi, червонi, гарячi плямки Густi, загнутi на кiнцях вiї по чинають легенько здригуватись, дихання стає глибше, труднi ше, а в пальцях руки вже вже чується життя, непомiтне, без руху.

В каплицi стоїть чуйна, напружена тиша. Ледве чутно про сочуеться глухий гуркiт мiста Афродiта з сласно знеможеною iюсмiшкою непорушне й уважно слiдкує за двома мовчазними людьми.

Раптом Макс розплющує очi, понуро, важко зупиняє їх на Сузаннi, якийсь мент сидить так i, знявши свою руку з її колiна, швидко встає.

— Ну, я мушу йти. Прощай, Сузанно!

Сузанна нахиляє голову, витягує вздовж колiн оголенi, безсилi руки й мовчить.

— Прощай, Сузанно. Менi треба йти. Вона пiдводить на нього свої темнi, чистi, вогкi очi й лагiдно, болiсно!посмiхається.

— Прощай… — ледве чутно шепоче.

Макс, жорстоко хмурячись i покушуючи правий бiк нижньої губи, рiшуче простягає їй руку. Сузанна, як молячись на нього, помалу бере руку, слабо дотискує й несмiло питає:

— Ти не поцiлуєш мене?

I болiсна, здивована, лагiдна посмiшка так незвично, так чудно й роздираючо-боляче стоїть їй на свiжих, смiло й гарно розгорнених устах.

Макс раптово нахиляється до пiднятого до нього лиця, незручно лiвою рукою обiймає каску волосся i припадає до цих уст. Вони м'яко, покiрно подаються i зразу ж усiєю м'якiстю своєю всмоктуються в його. Голова Сузанни помалу починає перехилятися назад, тягнучи за собою голову Макса. Вiн падає поруч iз нею на канапу. I зараз же скажено, з ненавистю, вп'явшись руками в голi, гарячi плечi, сильно кидає її голову в подушки i притискає устами уста. I цi плечi, i уста, i руки, i груди, — все тiло затихло-покiрне, мовчазне, кричить пекучим хвилюванням.

I раптом по всiй каплицi розкочується страшенний гуркiт i трiск розбитого посуду. Макс i Сузанна на мент застигають, потiм Макс швидко, злякано пiдводиться й озирається. На мармурi пiдлоги лежать пiдставка й черепки вази — Макс звалив їх ногою.

Сузанна падає знов на подушки й жадно, нетерпляче, жагуче простягає до Макса руки.

Але вiн похапцем злякано витягає годинник й дивиться: пiв на восьму.

— Я мушу йти!

— Ах, нiкуди ти не пiдеш! Iди сюди.

— Я мушу йти. Я не можу. Я мушу. Але я..

Вiн зупиняється, а Сузанил вся напружено застигає.

— Але я через двi години прийду чнов. Хочеш?

Сузанна сiдає й важко, серйозно, допитливо зупиняє в його очах свої затуманенi, обважнiлi й ще темнiшi та вогкiшi очi.

— Але ж прийдеш?

— Прийду.

— Напевне?

Макс мовчки пiдходить, брутально бере її за голову, повертає до себе вгору i з ненавистю, одчаєм, пекучою стогнучою радiстю впивається в її спухлi, сласно розгорненi уста.

Вiдiрвавшись, вiн круто вiдвертається i, переступивши через черепки розбитої вази, не озираючись, пригладжуючи волосся, виходить iз каплицi.

А Сузанна, напiвлежачи, з пом'ятою срiбно-бронзовою лускою, з оголеними ногами й iз переможною, любовно-трiумфуючою посмiшкою на спухлих устах дивиться йому вслiд.

В небi, як розсипане вугiлля, шорхнучи сiрим попелом, дотлiвають дрiбнi хмарини. Садiвник Йоганн, широко розставивши ноги й держачи обома руками кишку бiля живота, пускає, як хвiст комети, сталеву, шипучу дугу води.

На дзвiницi червоненької церковцi годинник задумливо ви биває вiсiм годин.

I тiльки затихає восьмий удар, князiвна Елiза рiшуче вiдходить од вiкна i з похмуреними широкими бровами, з гордим викликом у закиненiй назад головi, вся блiда, з поблiдлою, хижою губкою й загостреним кiстяним овалом виходичь iз салону. Зеленi очi ледве-ледве торкає усмiх.

З цим самим виглядом увiходить i до кабiнету графа. I всiм зiбраним од одного погляду на неї стає ясно, що екстреннс зiбрання, дiйсно, мабуть, потрiбне, щось непевне з принцесою.

Князь Шванебах просить дозволу розпочати засiдання, i принцеса зараз же забирає слово.

Вона говорить тихо, спокiйно, рiвно тримаючи голову. Але який чудний, недобрий, який сiрий, iз тьмяним, придушеним блиском спокiй її. I як несподiвано, чудно й моторошно слуха ти те, що вона каже!

Нефарбованi, дегенеративно-расовi обличчя переглядаються непорозумiло, з тихим ляком i тривогою. Невже це говорить принцеса Елiза?!

А принцеса нiби нiчого не помiчає.

Отже, iз сказаного висновки її такi. Боротьба нерiвна. Один противник має всю зброю, яку тiльки може дати сучасна цивiлiзацiя, цебто: армiю, полiцiю, банки, фабрики, залiзницi, пресу. Другий — тiпькi спiвчуття народу, традицiї, iсторiю i правду.

Друге. Мiжнароднi позицiї першого противника безмiрно кращi. Плутократiя органiзується по всьому свiтi. Чутки про об'єднання банкiв усього свiту в «Єдину Республiку Землi» — не теоретичнi мiркування, а пiдготовлений i майже довершений факт, який потребує тiльки оформлення. План обеззброєння всього свiту, знищення армiй — це є пiдiрвання всiх надiй аристократiї.

Отже: одверта, груди на груди боротьба — неможлива. Це-утопiя, казка, самообман. Треба тверезо дивитися в очi фактам. Потрiбнi iншi методи боротьби. Треба йти в табiр ворогiв. Так, у табiр ворогiв. Але не так, як iдуть тi, що служать їм вiрою й правдою. А iнакше, щоб iзсередини їх перемогти: приспати їх, опанувати їхньою зброєю й одного моменту задушити. Хитрiстю, обманом, пiдступом треба їх узяти. Це — теж зброя, якої й можна, i треба вживати там, де немає iншої.

Портьєри на вiкнах щiльно позапинанi; за дверима вiрно й надiйно стереже Ганс Штор i новий льокай-детектив; принцеса говорить пiвголосом. Але нефарбованi, сухi, стривоженi обличчя скоса поглядають i на вiкна, i на дверi, i на принцесу.

Розумiється, йти з такою метою в табiр ворога рiч небезпечна, вiдважна й саможертовна. Хто йде туди, той на якийсь час приносить у жертву свою честь, гiднiсть, гордiсть, а може, i друзiв. Але велике дiло вимагає й великих актiв.

Принцеса робить маленьку паузу. Малесеньку, крихiтну паузу, щоб набрати тiльки бiльше повiтря у груди.

I от вона, князiвна Елiза, рiшила присвятити себе такiй жертвi. Банкiр Мертенс через свого особистого мiнiстра охорони, графа Адольфа фон Елленберга, зробив їй пропозицiю бути його жiнкою.

Постатi в фотелях роблять рух i потiм одразу всi застигають — надiружено-непорушнi, з неклiпаючими, повстромлюваними в принцесу очима, як у фотографа в момент знiмання.

Вона на цю пропозицiю показала графовi Адольфовi фон Елленберговi дверi Але, обдумавши всю ситуацiю, приходить до рiшення прийняти пропозицiю пiд умовою, що банкiр Мертенс стане президентом Республiки Землi. От це все, що вона має заявити шановному зiбранню

Постатi, як одпущенi фотографом, дають собi волю рухатись. Але рух їхнiй тривожний, зляканий, повний непорозумiння й приголомшення.

Старий граф Елленберг важко пiдводить своє широке, костисте тiло i, заклавши руки за спину, незвично швидко ходить попiд стiною, заставленою книжками. I похилена голова похиленi плечi, похилена спина — все розгублено i вражено посмiхається.

Засушений, жовтий, рiвний князь Шванебах, як попсований апарат, швидко, точно, безупинно ставить олiвцем на чистому паперi ряд рiвних, сухих, як вiн сам, лiнiй.

Герцог бравншвайзький, куценький, лисий, iз кучерями жовто-рудого волосся з бокiв веснянкуватої лисини, почервонiв так, що вуха горять, як два жовто-червонi лiхтарi. Вiн не розумiє iпри-нцеси. Нехай йому великодушно й милостиво про стять, але вiн абсолютно не розумiє її свiтлостi. Вiн просить, вiн благає роз'яснити йому справу.