Кінець Вічності - Азимов Айзек - Страница 46

— Бачу. Атомний гриб. Спроба привернути увагу. А що він міг би означати?

— Побий його Час! — вибухнув Харлан. — Що з вами сталося, Обчислювачу. Подивіться на дату випуску журналу.

Він показав на маленький рядок у лівому горішньому кутку сторінки.

— Тут написано: «28 березня 1932 року». Навряд чи вам треба перекладати значення цифр. Написання їх майже таке саме, як і в Міжчасовій Мові, й ви самі розумієте, що це 19,32 Сторіччя. Невже ви не знаєте, що в цей Час жодна людина не бачила атомного гриба? Ніхто не міг намалювати його з такою точністю, крім…

— Стривай, стривай. Тут я бачу тільки контур грибовидної хмари, окреслений тонкою лінією. Може, просто випадковий збіг?

— Випадковий збіг? Тоді зверніть увагу на перші літери рядків: «All the Talk of the Market». Складіть їх, і ви одержите слово АТОМ, яке і Міжчасовою означає атом. По-вашому, це також випадковий збіг? Ні, тут немає нічого випадкового.

Хіба ви не бачите, Обчислювачу, що оголошення відповідає всім, виробленим вами ж, умовам? Воно відразу впало мені в очі. Купер знав, що я не пропущу такого очевидного анахронізму. І водночас для людини з 19,32-го в ньому немає ніякого прихованого змісту.

Оголошення міг умістити тільки Купер. Це його послання нам. Нам відоме його місцеперебування в Часі з точністю до тижня. У нас є його поштова адреса. Залишається тільки поїхати і забрати його, що прошу доручити мені, оскільки я найкраще знаю Первісну епоху. — І ти поїдеш? — Обличчя Твісела засвітилося радістю.

— Поїду. Тільки за однієї умови.

Твісел невдоволено поморщився.

— Знову умови?

— Умова та сама. Нічого не прошу. Хочу тільки, щоб нічого не загрожувало Нойс. Вона повинна поїхати зі мною. Тут я її не залишу.

— Ти й досі не довіряєш мені? Хіба я тебе хоча б у чомусь обманув? Що ж іще тебе тривожить?

— Тільки одне, Обчислювачу, — похмуро відповів Харлан, — тільки одне: в 100 000-му було поставлено бар’єр. З якою метою? Ось що мене непокоїть.

Розділ 17

КОЛО ЗАМИКАЄТЬСЯ

Тривога не полишала Харлана. В метушні приготувань до від’їзду вона ще більше ятрила його душу. Спочатку між ним і Твіселом, а потім між ним і Нойс ця тривога стала стіною відчуження. Настав день від’їзду, але він не вирвав Харлана з важкої задуми.

Тільки коли Твісел повернувся того дня із засідання підкомісії Ради, на обличчі Харлана промайнув ледь помітний вираз зацікавлення.

— Про що там ішлося? — запитав він.

— Не дуже приємна була розмова, — втомлено відповів Твісел.

Харлан, здається, ладен був задовольнитися такою відповіддю, але, трохи подумавши, запитав:

— Сподіваюсь, ви їм нічого не сказали про…

— Ні, не бійся, — роздратовано перебив його Твісел. — Я їм не сказав ні про дівчину, ні про твою участь в історії з Купером. Я заявив, що виною всьому були неполадки в механізмі капсули. Всю відповідальність я взяв на себе.

Хоч як важко було в Харлана на душі, він відчув докори сумління.

— Це погано відіб’ється на вас, — сказав він.

— А що вони мені зроблять? Вони муситимуть чекати, поки ми виправимо помилку. Доти вони мене не чіпатимуть. Якщо нас спіткає невдача, то тоді вже ніхто нікому не допоможе і ніхто нікого не покарає. А коли нам усміхнеться доля, то вона мене й захистить. Ну, а якщо й не захистить… — Твісел стенув плечима. — Я все одно після завершення всього збираюсь усунутися від активної діяльності у Вічності.

Не докуривши сигарети навіть до половини, він погасив її і кинув у попільницю.

— Я взагалі б не втаємничував їх у цю справу, однак не було іншої можливості одержати дозвіл на використання спеціальної капсули для подальших подорожей за нижню межу Вічності, — зітхнувши, промовив Твісел.

Харлан відвернувся. Його думки знову крутилися довкола останніх подій. Твіселові слова долинали до нього, ніби крізь сон, і Обчислювачеві довелося повторити своє запитання, перш ніж Харлан, здригнувшись, сказав:

— Перепрошую?

— Я тебе запитую: твоя дівчина готова? Вона хоч розуміє, що на неї чекає?

— Готова. Я їй усе пояснив. — І як вона сприйняла?

— Що?.. А-а, так, так… гм… Так, як я й сподівався. Вона не боїться.

— Залишилося менше ніж три біогодини.

— Я знаю.

На цьому розмова припинилась, і Харлан знову зостався наодинці зі своїми думками; від усвідомлення того, що його чекає попереду, йому було бридко на душі.

Коли вже капсула була завантажена, а система управління відрегульована, з’явилися Харлан і Нойс, одягнені приблизно так, як одягалися селяни на початку 20-го Сторіччя.

Нойс унесла деякі поправки в Харланові рекомендації щодо її вбрання, керуючись своїм суто жіночим чуттям у питаннях одягу та естетики. Вона вдумливо добирала деталі свого костюма, звіряючи їх з рекламними малюнками із відповідних журналів того часу, й уважно розглядала речі, привезені з різних Сторіч.

Час від часу зверталася до Харлана за порадою:

— А це підійде, як ти гадаєш?

Харлан знизував плечима.

— Якщо так підказує тобі твоє чуття, то я цілком покладаюсь на нього.

— Ти надто поступливий, Ендрю. Це погана ознака, — сказала вона з якоюсь ніби силуваною веселістю. — Що з тобою сталося? Ти сам не свій. Ось уже кілька днів я просто не впізнаю тебе,

— Зі мною все гаразд, — похмуро відповів Харлан. Побачивши їх у ролі жителів 20-го Сторіччя, Твісел спробував пожартувати:

— О всемогутній Часе! Який потворний одяг носили Первісні люди! А проте він не маже приховати вашої вроди, моя… моя люба, — звернувся він до Нойс.

Нойс привітно всміхнулася йому у відповідь, і Харлан, який мовчки стояв поруч із похмурим виразом обличчя, мусив погодитися, що в старомодно-галантному компліменті Твісела є частка правди. Вбрання Нойс приховувало форми її тіла; косметика зводилася до кількох легеньких мазків на щоках та губах, брови були потворно вищипані і — що найстрашніше — чудові довгі коси були безжально підрізані. І все-таки вона сяяла вродою.

Сам Харлан уже примирився а тим, що йому тисне пояс, муляє під пахвами, почав звикати до мишастого кольору грубої тканини. Йому не раз доводилося носити дивовижне вбрання різних Сторіч.

— Мені дуже хотілося б встановити в капсулі ручне кермо, як ми домовлялися, — сказав Твісел, — але виявляється, це неможливо. Інженерам потрібне для цього потужне джерело енергії, а таких джерел поза Вічністю немає. Під час вашої подорожі в Первісну епоху ми можемо тільки звідси подавати напругу Темпорального Поля. Єдине, що нам вдалося, — встановити важіль повернення.

Він провів їх у капсулу, пробираючись між паками спорядження, й показав на невеличкий металевий важіль, що виступав на гладенькій внутрішній стіні.

— Він діє, як звичайний перемикач, — сказав Твісел. — Замість того щоб одразу автоматично повернутись у Вічність, капсула залишатиметься в Первісному Часі. Як тільки вам треба буде повернутися, натисніть на важіль. А потім, через якийсь час, на вас чекатиме ще одна, сподіваюсь, остання поїздка…

— Ще одна поїздка? — здивувалася Нойс.

— Я тобі не встиг пояснити, — сказав Харлан. — Розумієш, мета нашої подорожі — точно з’ясувати час прибуття Купера в 20-е Сторіччя. Ми не знаємо, скільки часу минуло від його появи там і до публікації оголошення. Ми напишемо йому на його поштову адресу й спробуємо з’ясувати час його прибуття з точністю до хвилини. Тоді приплюсуємо п’ятнадцять хвилин, протягом яких капсула залишалася в Первісному, і знайдемо Купера…

— Бачите, — втрутився в розмову Твісел, силкуючись усміхнутися, — ми не можемо послати капсулу в те саме місце і в той самий час у два різних моменти біочасу.

Нойс, здавалося, похопила суть сказаного.

— Розумію, — сказала вона не дуже впевнено.

— Забравши Купера в момент його прибуття, ми повернемо назад усі мікрозміни. Оголошення з грибовидною хмарою зникне, а Купер знатиме тільки те, що капсула повернулась у Вічність, як і було передбачено, однак потім чомусь несподівано з’явилася знову. Він уже не знатиме, що побував не в тому Сторіччі, і ми йому не скажемо про це. Пояснимо, що забули вписати в його інструкцію один важливий’ пункт (цей пункт треба ще придумати), а далі лише сподіватимемося, що він не надасть цьому значення й не згадає в своїх мемуарах про те, що його двічі посилали в минуле.