Кінець Вічності - Азимов Айзек - Страница 44

Проте зараз, спостерігаючи роботу Обслуги, Харлан дійшов висновку, що ці люди по-своєму щасливі.

А чом би й ні? Їх було в десять разів більше, ніж Спеціалістів, «Справжніх Вічних». Вони мали своє товариство, свої житлові секції, свої радощі. Їм було твердо встановлено кількість годин робочого біодня, і ніхто їх не турбував, коли у вільний час вони займалися своїми справами, далекими від їхнього фаху. Вони могли присвятити своє дозвілля книжкам, кінофільмам, відібраним з різних Реальностей. У Спеціалістів ніколи не вистачало на таке часу.

Зрештою, Обслуга була спокійніша й врівноваженіша. Проти неї метушливе життя Спеціалістів здавалося неприродним.

Обслуга була фундаментом Вічності. Дивно, що цей очевидний факт ніколи не спадав йому на думку. Обслуга постачала з Часу харчі та воду, знищувала відходи, забезпечувала роботу енергетичних станцій. На її плечах трималася безперебійна робота складного механізму Вічності. Якби раптом в одну мить вимерли всі Спеціалісти, Обслуга сама змогла б підтримувати існування Вічності. А от коли б зникла Обслуга, Спеціалістам довелося б тікати з Вічності або ж безславно помирати з голоду й спраги.

Чи обурюється Обслуга забороною повертатися в Рідне Сторіччя, мати сім’ю, дітей? Вона не знає нужди й хвороб, їй не загрожує Зміна Реальності. Чи є це достатньою компенсацією в її очах? Чи береться до уваги її думка з приводу наявних проблем? Харлан відчув, як у його душі піднімається бунт соціального реформатора.

Поява Старшого Обчислювача Твісела перебила Харланові думки. Він дріботів майже підтюпцем, і вигляд у нього був ще більш замучений, ніж годину тому, коли Обслуга взялася до роботи й вони розлучилися.

«Як він тільки витримує таку напругу? — подумав Харлан. — Адже він старий чоловік».

Твісел швидким поглядом, по-пташиному, окинув Обслугу, яка перед ним шанобливо виструнчилась, немов на команду.

— Що там із капсульними шахтами? — запитав він.

— Все гаразд, сер, — відповів один з них. — Шлях чистий, інтенсивність Поля нормальна.

— Ви все перевірили?

— Так, сер. Увесь проміжок, що обслуговується нашим Управлінням.

— Тоді йдіть. — Його слова пролунали, як наказ негайно зникнути. Вони чемно вклонилися й заквапилися до виходу.

Твісел і Харлан залишились удвох у капсульній шахті.

— Зоставайся тут, прошу тебе, — сказав Твісел.

Харлан заперечливо похитав головою.

— Я поїду з вами.

— Як ти не розумієш! Коли щось сподіється зі мною, ти знаєш, як знайти Купера. А коли щось приключиться з тобою, то що можу зробити без тебе я, чи будь-хто із Вічних, чи навіть усі разом узяті?

Харлан знову похитав головою.

— Я повинен їхати.

Твісел підніс сигарету до губів.

— У Сеннора з’явилась якась підозра. За два останні біодні він кілька разів викликав мене по відеофону. Він хоче знати, чому я усамітнився. Коли він довідається, що я віддав наказ повністю перевірити обладнання капсульної шахти… Я мушу їхати негайно, Харлане. Мені не можна баритися. — І я не хочу баритись. Я готовий їхати.

— Ти наполягаєш на своєму?

— Якщо немає бар’єра, то немає і небезпеки. А коли навіть він і досі існує, то що ж… я вже був там і, як бачите, повернувся. Чого ж ви боїтеся, Обчислювачу?

— Я не хочу зайвий раз ризикувати тобою.

— Тоді скористайтеся своєю логікою, Обчислювачу. Вирішіть, що я повинен їхати з вами. Якщо після цього Вічність не зникне, то це означатиме, що ще можна замкнути коло. А коли так, то нам нічого не загрожує. Якщо ж рішення виявиться хибним, тоді Вічність перестане існувати, та вона однаково загине і в тому разі, якщо я не поїду, бо без Нойс я і пальцем не поворухну, щоб знайти Купера. Присягаюсь!

— Я сам привезу її тобі, — сказав Твісел.

— Коли все так легко й просто, то чому б і мені не поїхати з вами?

Було видно, що Твісела мучать сумніви.

— Гаразд, тоді їдьмо! — сказав він хрипким голосом. І Вічність вижила.

Стривожений вираз не зійшов із Твіселового обличчя і тоді, коли вони увійшли в капсулу. Обчислювач не зводив очей із шкали часометра, де миготіли номери Сторіч. Навіть лічильник кілосторіч, установлений спеціально для цієї подорожі, і той поклацував із хвилинними інтервалами.

— Тобі не слід було їхати, — сказав Твісел.

Харлан стенув плечима.

— Чому?

— Мене щось непокоїть. Я не можу пояснити що. Називай це моїми забобонами, якщо хочеш. Але на душі в мене тривожно.

Він міцно зімкнув пальці рук.

— Я вас не розумію, — сказав Харлан.

Здавалося, Твіселові нетерпеливиться побалакати, ніби словами він хотів вигнати із себе демона сумніву.

— Може, ти мені скажеш, — почав він. — Ти у нас фахівець із Первісної історії. Скільки часу в Первісний період існувала людина?

— Десять тисяч Сторіч, — відповів Харлан. — А може, й п’ятнадцять.

— Так. І за цей час мавпоподібна істота перетворилася на гомо сапієнс. Правильно?

— Авжеж. Це всім відомо.

— Тоді усім має бути відомо, що еволюція розвивалася досить швидко. Всього за п’ятнадцять тисяч Сторіч від мавпи до людини. — І що ви цим хочете сказати?

— А те, що я, наприклад, народився в 30 000-му Сторіччі…

Харлан мимохіть здригнувся. Він і досі не знав, з якого Сторіччя Твісел родом і ніколи не чув це від жодного із Вічних.

— Я народився в 30 000-му, — знову повторив Твісел, — а ти в 95-му. Проміжок між нашими Сторіччями двічі більший, ніж увесь час існування людства в Первісний період, а чим ми відрізняємося один від одного? Я народився без апендикса, і в мене від природи на чотири зуби менше. На цьому анатомічні відмінності закінчуються. Обмін речовин у нас майже однаковий. Найбільша різниця полягає в тому, що твій організм може синтезувати стероїдні ядра, а мій не може, тому для мене необхідний холестерин, а ти можеш без нього обійтись. У жінки з 575-го народилася від мене дитина. Як бачиш, з часом мало що змінилося в людській природі.

На Харлана Твіселові розмірковування не справили особливого враження. Він ніколи не сумнівався в тому, що людина в принципі залишається однаковою в усіх Сторіччях. Для нього це був один з тих очевидних житейських фактів, які не вимагають доказів. — Існують також інші істоти, які не зазнали змін за мільйони Сторіч, — сказав Харлан. — Їх не так багато. Залишається фактом і те, що еволюція людини припинилася одночасно із заснуванням Вічності. Що це, збіг обставин? Цими питаннями у нас не цікавляться, за винятком таких, як Сеннор, але я ніколи не був Сеннором. Я не вірю в абстрактне теоретизування. Коли якісь докази не можна перевірити з допомогою Кібермозку, то Обчислювач не повинен гаяти на них часу. І все-таки колись у юності я замислювався…

«Над чим? — подумав Харлан. — Що ж, послухаймо».

— Я намагався уявити собі, якою була Вічність одразу після свого заснування. Вона простягалась усього на декілька Сторіч від 30-го до 40-го й переважно займалась торгівлею. Її цікавили проблеми відновлення лісів на оголених площах, транспортування між Сторіччями родючих грунтів, прісної води, хімікатів. Життя було просте в ті дні.

Проте згодом ми відкрили можливість Змін Реальності. Старший Обчислювач Генрі Уодсмен у притаманній йому драматичній манері відвернув війну, зіпсувавши гальма в автомобілі одного конгресмена. Відтоді Вічність дедалі більше й більше зміщувала центр своєї ваги від торгівлі до Зміни Реальностей. Чому?

— Причина відома всім, — сказав Харлан. — Удосконалення людського суспільства.

— Так, так. Іноді я теж так думаю. Але зараз я веду мову про свої кошмари. А що, коли існує й інша причина, невисловлена, підсвідома? Людина, котра проникне в безмежно далеке майбутнє, зможе зустріти там людей, що настільки випередили її в своєму розвитку, наскільки вона сама відійшла від мавпи. А чому б і ні?

— Можливо. Але люди залишаються людьми… — …навіть і в 70 000-му. Авжеж, я знаю. Але чи не пов’язано це з нашими Змінами Реальності? Ми вилучили незвичайне. Навіть безволосих сучасників Сеннора і то взяли під сумнів, а вони ж ні в чому не винні й нікому шкоди не роблять. А що, коли ми, попри всі наші чесні й щирі наміри, зупинили еволюцію людини тільки тому, що самі’ не хочемо зустрітися з надлюдьми?