Кінець Вічності - Азимов Айзек - Страница 40

Так, так, я скоїв злочин. Я — Лабан Твісел, Старший Обчислювач.

Тричі наставали й минали такі моменти біочасу, коли прості мої дії могли врятувати її. Певна річ, я знав, що Зміни з особистих мотивів Рада не схвалить. І все ж я почував себе винуватцем її смерті.

Вона завагітніла. І тут я знову не вчинив так, як велів мій обов’язок. Розраховуючи її Життя, я взяв до уваги наші взаємини і знав, що ймовірність вагітності для неї дуже висока. Як ти, мабуть, знаєш, а може, й не знаєш, любовні взаємини Вічних із Часів’янками іноді призводять до таких наслідків, незважаючи на запобіжні заходи. Все буває. Та оскільки Вічним забороняється мати дітей, то ми швидко й безболісно ліквідовуємо подібні наслідки. Для цього є багато способів.

Мій Розрахунок показував, що вона помре ще до пологів, і я змирився з такою долею. Вона так раділа, що стане матір’ю! Я просто не міг позбавити її цієї надії. Я тільки дивився на неї і силкувався всміхнутися, коли вона розповідала мені, яке то щастя відчувати в собі трепет нового життя.

А тоді сталося непередбачене. Вона народила передчасно…

Не дивно, що ти так на мене поглянув. У мене була дитина. Рідна дитина. Ніхто із Вічних не зможе таким похвалитися. То був тяжкий злочин, однак і він мало що означав порівняно з тим, що я скоїв пізніше.

Народження дитини було для мене несподіванкою. Я не був готовий до цього, не мав досвіду в житейських справах.

Охоплений панікою, я кинувся до Розраховувача й дізнався, що дитя житиме, що я проґавив малоймовірну «розвилину». Професійний Розраховувач одразу помітив би її. Я ж самовпевнено переоцінив свої сили й припустився помилки.

Що мені було робити?

Дитину вбити я не міг. Матері залишалося жити два тижні. Хай, думаю, вони проживуть відпущений їм термін разом. Два тижні — це небагато для щастя.

Як і передбачалося Розрахунком, вона померла. Через два тижні. Просторово-часова інструкція дозволяла мені побути з нею в останні хвилини її життя. Прибитий горем, я сидів біля неї і тримав на руках нашого сина. Нестерпно важко було на душі ще й тому, що я вже цілий рік знав про наближення її смерті.

Я зберіг йому життя. Чому ти так скрикнув? Ти засуджуєш мене?

Звідки тобі знати, що означає тримати на руках маленьку часточку твого власного життя. Хоч у мене й електроніка замість серця і комп’ютерне мастило замість крові, однак я знаю, що це таке.

Я зберіг йому життя. Отже, вчинив ще один злочин. Я віддав його до дитячого притулку й часто провідував (у суворій хронологічній послідовності через певні проміжки біочасу), сплачуючи потрібні кошти на його утримання.

Так минуло два роки. Час від часу я перевіряв Розрахунок Життя свого сина (цим я також порушував закони Вічності) і щоразу з радістю переконувався, що шкідливі ефекти відсутні з точністю до 0,0001. Хлопчик навчився ходити і вимовляв уже кілька слів. Але ніхто не вчив його називати мене «татом». Я не знаю, що думали про мене Часів’яни, господарі того дитячого притулку. Але вони брали гроші й ні про що не розпитували.

Через два роки на розгляд Ради Часів було подано проект Зміни Реальності, яка крилом захоплювала і 575-е. Незадовго перед тим мене призначили Помічником Обчислювача й доручили очолити розробку проекту. Це була перша Зміна, яку розраховували під моїм керівництвом.

Я пишався цим, але трохи і побоювався. В існуючій Реальності мій син був незваним гостем. Навряд чи він міг мати Аналоги в новій Реальності. Думка про те, що йому доведеться перейти в небуття, доводила мене до божевілля.

Я розробив проект Зміни, який мені тоді здавався бездоганним. Адже то був мій перший проект. Проте я не встояв перед спокусою. Для мене злочини вже увійшли в звичку, я став невиправним злочинцем. Заздалегідь упевнений у відповіді, я ще раз зробив Розрахунок Життя свого сина в новій Реальності.

Цілу добу я не їв і не спав. Я сидів у своєму кабінеті й, вибиваючись із сил, ще раз і ще раз перевіряв Розрахунок, марно дошукуючись помилки.

Однак помилки не було.

Наступного дня я не передав Раді Часів своїх рекомендацій щодо Зміни. Натомість я, користуючись методом приблизності (зрештою, Реальність мала існувати недовго), розробив для себе просторово-часову інструкцію і вийшов у Час у точці, що була віддалена в майбутнє від народження мого сина на тридцять з лишком років.

Йому було тридцять чотири роки, рівно стільки, скільки й мені. Я відрекомендувався, як далекий родич його матері. Про свого батька він нічого не знав, ніяких спогадів про мої відвідини дитячого притулку в його пам’яті не збереглося.

Мій син був інженер з аеронавтики. В 575-му Сторіччі існувало багато видів повітряних сполучень (так само, як і в теперішній Реальності). Я побачив, що він — щаслива людина, удачливий член суспільства. Він одружився з чарівною жінкою, яка кохала його, хоча дітей у них не було. В новій Реальності, де мій син не повинен був існувати, вона ніколи не вийде заміж. Усе це я знав давно. Я знав, що Реальність не постраждає, інакше я не зміг би залишити свого сина серед живих. Усе-таки я не був викінченим негідником.

Цілий день я провів разом із сином. Ми розмовляли з ним на різні нейтральні теми, чемно всміхалися, а коли минув відведений просторово-часовою інструкцією час, сухо попрощалися. Але, прикриваючись маскою байдужості, я жадібно вбирав кожен його жест, кожне його слово, намагався назавжди зберегти в пам’яті цей останній день теперішньої Реальності, яка наступного дня (за біочасом) припинить своє існування.

Як мені хотілося заразом провідати й свою дружину, побувавши в тому періоді Часу, коли вона ще була жива, однак я не мав жодної вільної секунди. Та й чи вистачило б у мене мужності бодай хоч глянути на неї краєчком ока.

Повернувшись до Вічності, я знову перебув безсонну ніч, марне шукаючи виходу із цього жахливого становища. А вранці я передав Раді свої розрахунки з рекомендаціями, що стосувалися майбутньої Зміни Реальності.

Твісел стишив голос до шепоту і замовк. Умить згорбившись, він сидів нерухомо, уткнувшись поглядом в підлогу, й тільки зчеплені пальці рук повільно стискувались і розтискувались.

Не дочекавшись продовження розповіді, Харлан кашлянув. Йому стало шкода старого, шкода, незважаючи на злочини, про які він щойно почув. — І це все? — запитав Харлан після паузи.

— Ні, далі — гірше… набагато гірше… У новій Реальності існував Аналог мого сина. Він з чотирирічного віку страждав паралічем ніг. Сорок два роки був прикутий хворобою до ліжка за обставин, які не дозволяли мені застосувати техніку регенерації нервів, відкриту в 900-му, чи бодай безболісно припинити його життя.

Та Реальність існує ще й досі. Мій син і тепер перебуває у тому періоді Сторіччя. І в цьому винен тільки я. То я розрахував Зміну і віддав наказ здійснити її. Я з допомогою Кібермозку відкрив для нього нове життя. Багато разів я порушував закони заради нього й заради його матері, однак мені завжди здаватиметься, що, виконавши цей свій останній обов’язок у суворій відповідності з клятвою Вічного, я скоїв найтяжчий злочин у своєму житті.

Харлан мовчав, не знаходячи слів.

— Тепер ти розумієш, чому я взяв так близько до серця ваші з Нойс проблеми, чому хочу, щоб ви знову зустрілися й були щасливі. Вічності це не зашкодить, а для мене, може, стане спокутою. І раптом Харлан повірив йому.

Він упав навколішки, стиснув голову кулаками і в страшенному відчаї почав повільно погойдуватися.

Немов біблійний Самсон, він зруйнував свій храм. Він міг урятувати Вічність — і погубив її, він міг знайти Нойс — і втратив її.