Кінець Вічності - Азимов Айзек - Страница 35

А як швидко він здав свої позиції, коли зайшла мова про Нойс! «Їй ніхто не заподіє ніякого лиха, — присягався він. — Усе буде гаразд».

Як він міг йому повірити? Якщо вони справді не хотіли заподіяти лиха Нойс, не мали на меті нічого поганого, то навіщо тоді перегородили темпоральним бар’єром капсульні шахти в стотисячному? Самий цей факт повинен був видати Твісела з головою.

Бо йому самому — і який же він дурень! — так хотілося вірити в свою могутність, що він дозволив водити себе за ніс протягом кількох останніх біогодин, аж поки опинився в цій замкненій кімнатці, де він зовсім не потрібен — навіть для того, щоб натиснути пускову кнопку.

Від одного удару він втратив під ногами грунт, позбувся колишньої могутності. Замість козирів у нього в руках залишилися самі двійки. Він уже ніколи не побачить Нойс! Йому вже байдуже, яка на нього чекає кара. Яке це має значення, коли він навіки втратив Нойс?

Йому навіть не спало на думку, що проект ось-ось буде завершено. А шкода! Бо тільки це могло йому завдати останньої поразки.

Знову глухо пролунав голос Твісела:

— Я уриваю з тобою зв’язок, мій хлопчику.

Харлан залишився сам, безпорадний, нікому непотрібний…

Розділ 13

ЗА НИЖНЬОЮ МЕЖЕЮ ВІЧНОСТІ

Увійшов Брінзлі Купер. Його тонке обличчя розрум’янилося від збудження й здавалося майже юнацьким, незважаючи на густі малансонівські вуса, що підковою звисали з верхньої губи.

Харлан міг бачити його крізь вікно, виразно чути його голос по радіо. Він подумав із гіркотою в душі: «Малансонівські вуса! Ну, звичайно!..»

Купер підійшов до Твісела.

— Вони не хотіли мене впускати сюди до останньої миті, Обчислювачу.

— Правильно робили, — відповів Твісел. — Їм було дано на це відповідні інструкції.

— Але ж уже час вирушати?

— Зачекай хвильку.

— А я повернусь назад? Побачу Вічність знову?

Незважаючи на бадьорий Куперів вигляд, у голосі його бриніла непевність.

Харлан у відчаї стис кулаки й підніс їх до заґратованого вікна. Йому так хотілося вибити скло й закричати: «Зупиніться! Прийміть мої умови, а то я…» Та ба, він був безпорадний.

Купер оглянув приміщення, навіть не помітивши, що Твісел не відповів на його запитання. У вікні пультової рубки вік помітив Харлана й замахав йому рукою.

— Техніку Харлан! — збуджено вигукнув він. — Ідіть сюди. Я хочу перед від’їздом потиснути вам руку.

— Тільки не зараз, мій хлопчику, не зараз, — втрутився Твісел. — Харлан стоїть за пультом.

— Правда? А знаєте, в нього кепський вигляд.

— Я щойно розповів йому про справжню мету нашого проекту, — сказав Твісел. — Боюсь, після цього будь-кому стане погано.

— О всемогутній Часе! Ви маєте рацію. Минуло вже кілька тижнів, відколи я дізнався про це, а ще й досі не прийду до тями.

Він засміявся нервовим, майже істеричним смішком.

— Ніяк не збагну своєю твердолобою головою, що в цій виставі я граю головну роль. Я… я навіть трохи боюся.

— Я не виню тебе за це.

— А ще, знаєте, шлунок підводить. Він — найнещасливіша частина мого організму.

— Не хвилюйся, — сказав Твісел. — Це цілком природно й швидко минеться. Вже наближається час від’їзду, а тобі ще треба одержати деякі додаткові інструкції. До того ж ти ще як слід не оглянув капсули, якою тобі доведеться скористатися.

Протягом двох останніх годин Харлан чув кожне їхнє слово, незалежно від того, бачив він їх чи ні. Він розумів, чому Твісел напучує Купера в такій дивній пишномовній манері. Куперові повідомлялися ті подробиці, про які він повинен буде потім згадати в «Мемуарах Малансона». (Замкнене коло. Замкнене коло! І не розімкнути, не розірвати його Харланові; він безсилий і не може, мов біблійний Самсон, повалити склепіння храму на голови своїх ворогів. Коло змикається невпинно й невблаганно).

— Звичайні капсули, — чув він Твіселів голос, — якщо можна так висловитися, відштовхуються і притягуються під дією Темпорального Поля. Рухаючись від Сторіччя А до Сторіччя Б в межах Вічності, вони живляться енергією і з відправного і з кінцевого пунктів.

А наша капсула має вийти за межі Вічності і необхідну енергію зможе одержати тільки у вихідному пункті, оскільки в пункті призначення такої енергії немає. Вона тільки відштовхнеться, але не притягуватиметься. Через те споживання нею енергії у відправному пункті зростає в десятки разів. І нам довелося прокласти вздовж капсульної шахти спеціальні енергопроводи, щоб відбирати енергію потрібної концентрації від Нової Зірки.

Ця спеціальна капсула, її пульт управління, система живлення являє собою змішану конструкцію. Десятки біороків ми прочісували минулі Реальності в пошуках спеціальних сплавів і спеціальної технології. Ключ до розв’язання проблеми ми знайшли в тринадцятій Реальності 222-го Сторіччя. Там було створено Темпоральний штовхач, без якого таку капсулу ми просто не змогли б побудувати.

Останню фразу Твісел вимовив особливо виразно. (Запам’ятай, Купере, подумав Харлан, запам’ятай тринадцяту Реальність 222-го Сторіччя для того, щоб занотувати в «Мемуарах Малансона», для того, щоб Вічні знали, де шукати, для того, щоб могли тобі сказати про це, для того, щоб ти міг занотувати… Знову й знову замикається коло…).

— Певна річ, ми ще не посилали цієї капсули за нижню межу Вічності, — провадив далі Твісел, — але всередині Вічності випробовували її багато разів. А тому переконані в успіхові.

— А хіба може бути інакше? — запитав Купер. — Тобто я хотів сказати, що я вже потрапляв туди, бо інакше Малансон не зміг би створити Поля, а він його створив.

— Певна річ, — сказав Твісел. — Ти опинишся в безпечній лісистій місцевості, в малозаселеному південно-західному районі Сполучених Штатів Амелики.

— Америки, — поправив його Купер.

— Хай буде Америки. Це двадцять четверте Сторіччя, а якщо точніше, 23,17. Гадаю, ми можемо навіть назвати рік — 2317-й. Капсула, як бачиш, велика, може, набагато більша, ніж потрібно для тебе. Зараз її завантажать харчами, водою, засобами захисту і всім необхідним для життя. Ти одержиш докладні інструкції, які, звичайно, будуть зрозумілі тільки тобі. Хочу наголосити, що виконувати завдання слід дуже обачно; жоден з місцевих жителів не повинен помітити тебе раніше, ніж ти будеш до цього готовий. Ти матимеш спеціальну землерийну машину, з допомогою якої зможеш викопати в горах глибоку печеру. До неї ти повинен швидко перенести всі речі із капсули. Вони будуть спаковані так, що ти легко це зробиш. (Повторюйте! Повторюйте йому ще і ще раз, думав Харлан. Все це він уже неодноразово чув, але треба повторити те, що має увійти до мемуарів. Знову й знову по колу…).

— На розвантаження тобі дається п’ятнадцять хвилин, — пояснював Твісел, — після чого капсула автоматично повернеться у відправний пункт разом з усіма інструментами й приладами, які випереджають технологію двадцять четвертого Сторіччя.

— Капсула повинна повернутися негайно? — запитав Купер.

— Негайне повернення збільшує шанси на успіх, — відповів Твісел. (Капсула повинна вернутися через п’ятнадцять хвилин, думав Харлан, бо минулого разу вона повернулася через п’ятнадцять хвилин. Все йде по колу…).

— Ми не могли ризикувати підробляти їхні гроші або чеки, — в голосі Твісела почулися поквапливі нотки. — Тобі видадуть золото у вигляді невеличких самородків. Як вони потрапили до твоїх рук — ти при потребі пояснюватимеш у відповідності з інструкціями. Ти будеш зодягнений так, як зодягаються місцеві жителі, принаймні твоє вбрання на перший випадок мало чим відрізнятиметься від їхнього.

— Зрозуміло, — сказав Купер.

— А тепер запам’ятай. Будь обачним. Не поспішай. Якщо потрібно буде, вичікуй тижнями. Тобі треба духовно призвичаїтися до тієї епохи, вжитися в неї. Уроки Техніка Харлана — це добрий фундамент, але їх замало. Ти матимеш радіоприймач, виготовлений на технологічних засадах двадцять четвертого Сторіччя, який допоможе тобі йти в ногу з часом, бути в курсі подій, а головне — навчитися правильної вимови й інтонації. Зроби це якомога ретельніше. Я певен, що Технік Харлан чудово володіє англійською, але ніщо не замінить вивчення мови безпосередньо на місці.