Кінець Вічності - Азимов Айзек - Страница 23

Це відкриття по-різному діяло на Учнів. Харлан пам’ятає, як спохмурніло й зблідло обличчя його однокурсника Бонкі Латурета, коли Наставник Ярроу розповів їм усю правду про Реальність.

Того вечора ніхто й не доторкнувся до їжі. Вони всі з’юрмилися докупи, мовби хотіли зігріти один одного теплом своїх тіл. Не було серед них тільки Латурета, ніхто й не помітив, коли він зник. Лунали жарти, сміх, але жарти виходили банальні, а сміх звучав фальшиво.

Хтось тоді сказав невпевненим тремтячим голосом:

— Виходить, у мене й матері не було. І коли я повернусь своє рідне 95-е, мені скажуть: «Хто ти такий? Ми тебе не знаємо. Ми тебе не пам’ятаємо. Тебе взагалі немає на цьому світі»…

Всі засміялися, закивали головами, осиротілі хлопчаки, які не мали нічого, крім Вічності.

Латурета знайшли в ліжку. Він міцно спав, проте дихання його було уривчасте, а на лівій руці виднілася червона цяточка від уколу шприца. На щастя, її одразу помітили. Викликали Наставника Ярроу, і всі вже думали, що в їхньому класі на одного Учня поменшає. Однак усе обійшлося. Через тиждень Бонкі знову сидів за партою. Але Харлан дружив з ним і знав, що рана, залишена в його душі тієї страшної ночі, так і не загоїлася.

А тепер Харлан мав пояснити, що таке Реальність, дівчині, яка була не набагато старша за тих Учнів, і пояснити все до решти, нічого не приховуючи. Він мусив так зробити. В нього не було вибору. Нойс достеменно має знати, що на неї чекає і що вона повинна робити.

Він почав свою розповідь. Вони сиділи в конференц-залі за довгим столом, розрахованим чоловік на двадцять, їли консерви, заморожені фрукти, пили молоко, і Харлан розповідав.

Він намагався пом’якшити ситуацію, обережно добирав виразів, але, як з’ясувалося, в цьому потреби не було. Нойс швидко схоплювала кожне його слово і, ще не дійшовши середини своєї лекції, Харлан з подивом відзначив, що вона його чудово розуміє. Нойс не злякалась і не розгубилась, а тільки розгнівалася. Її щоки аж розчервонілись від гніву, а темні очі стали ще темніші.

— Але ж це злочин! — вигукнула вона. — Хто дав Вічним право вирішувати чужу долю?

— Це робиться для добра людства, — пояснив Харлан.

Звісно, їй важко зрозуміти такі речі. Вона — Часів’янка й не бачить далі свого Сторіччя. Йому аж стало жаль Нойс за її обмежений кругозір.

— Для добра людства? А дублікатор ви також знищили для нашого добра?

— Хай тебе це не хвилює. Ми зберегли дублікатор у себе.

— Ви зберегли його в себе, а як бути з нами? Адже ми в 482-му могли б також його мати.

Вона схвильовано розмахувала в повітрі двома стиснутими п’ястучками.

— Від нього годі було чекати вам добра. Заспокойся, люба, й вислухай мене до кінця.

Різким, майже судомним рухом — йому ще треба навчитися доторкатися до неї, не боячись, що це для неї буде неприємно, — він міцно схопив її за руки.

Кілька секунд вона пручалася, намагаючись вивільнити руки, а тоді засміялася.

— Кажи далі, дурненький ти мій, і не будь таким похмурим. Я не звинувачую тебе.

— Тут нема кого звинувачувати. В цьому ніхто не винен. Ми мусили так зробити. Випадок із дублікатором — класичний приклад. Я це вивчав ще в школі. Дублюючи предмети, він може дублювати і людей. І тут постають дуже складні проблеми.

— А хіба суспільство не може саме розв’язувати свої проблеми?

— Не завжди. Ми уважно вивчили цю епоху й пересвідчилися, що Часів’яни не знайшли задовільного розв’язку цієї проблеми. Не забувай, що невдачі позначаються не лише на самому суспільстві, а й на майбутніх його поколіннях. Скажу більше, проблема дублікатора взагалі не може мати розв’язку. Це така сама пошесть, як атомна війна й наркоманія, які просто не мають права на існування. Отже, дублікатор необхідно було вилучити з Часу.

— Чому ти такий упевнений?

— Зрозумій, Нойс, ми маємо чудові Обчислювальні машини. Можливості Кібермозку значно вищі, ніж у будь-якої подібної машини, створеної у будь-якій Реальності. Він може проаналізувати, наскільки бажана чи небажана та чи та Реальність з урахуванням тисяч і тисяч змінних величин.

— Машина! — зневажливо кинула Нойс.

Харлан насупив брови, але за мить обличчя його проясніло.

— Не будь такою впертою, Нойс. Я розумію, тебе обурює, що світ не такий міцний і сталий, як ти думала. Ти сама, світ, у якому ти живеш, рік тому, до Зміни Реальності могли бути лише тінню ймовірності, але яка різниця? Адже в твоїй пам’яті збереглося все прожите тобою життя, байдуже, було воно лише тінню ймовірності чи справжнім. Ти пам’ятаєш своє дитинство, своїх батьків, правда ж?

— Аякже.

— Отже, це все одно, що ти прожила таке життя, яким ти зараз пам’ятаєш його, правда ж? Я хочу сказати, що немає значення, прожила ти його насправді чи ні.

— Не знаю. Мені треба подумати. А що, коли мій завтрашній день також стане лише сновидінням, тінню чи як ти там його назвав?

— Що ж, тоді буде нова Реальність і нова Нойс із своїми новими спогадами. Все буде так, ніби нічого й не відбулося, хіба що знову зросте загальна сума людського щастя.

— Мене все це якось не задовольняє.

— Крім того, — поквапливо додав Харлан, — тепер з тобою вже нічого не скоїться. Там, у твоєму Сторіччі, з’явиться нова Реальність, але ти зараз перебуваєш у Вічності і тебе Зміна не зачепить.

— Але коли, як ти стверджуєш, немає ніякої різниці, — похмуро сказала Нойс, — то для чого тоді була вся ця морока зі мною? Навіщо ти забрав мене з Часу?

— Тому, що ти мені потрібна такою, як ти є, — з несподіваним запалом вигукнув Харлан. — Я не хочу, щоб ти змінилася. Ні на йоту.

Він мало не проговорився, що якби не її забобон щодо Вічних і вічного життя, то вона й не глянула б на нього.

Вона розгублено роззирнулася.

— Невже мені доведеться залишитися тут на все життя? Мені буде так… самотньо.

— Ні, ні. Не бійся! — палко вигукнув він і так міцно стис її руки, що вона аж поморщилася від болю. — Я лише з’ясую, що на тебе чекає в новій Реальності, і ти повернешся назад у 482-е, тільки, так би мовити, під маскою. Я потурбуюсь про тебе. Ми одержимо офіційний дозвіл на взаємини, і я простежу, щоб тебе не зачепила жодна майбутня Зміна. Я Технік і, кажуть, Технік непоганий, отже, я трохи розуміюся на Змінах. І ще дещо знаю, — додав він загрозливо і враз осікся.

— А хіба це дозволяється? — запитала Нойс. — Я маю на увазі забирати людей у Вічність, щоб урятувати їх від Змін? Це якось не в’яжеться з тим, про що ти мені розповідав.

На якусь мить Харлан уявив собі страшну порожнечу тисяч і тисяч безлюдних Сторіч, що оточували його звідусіль, і йому аж мороз пішов поза шкірою. Він відчув себе відрізаним від Вічності, яка досі була для нього єдиною домівкою і єдиною вірою, і навіть більше, він відчув себе викинутим і з Часу, і з Вічності. Поряд з ним тільки жінка, заради якої він зрікся всього.

— Ні, не дозволяється, — мовив пригнічено Харлан. — Це злочин. Великий злочин. Мені соромно за свій вчинок. Але якби було потрібно, я повторив би його ще раз і ще раз.

— Заради мене, Ендрю? Заради мене?

— Ні, Нойс, — озвався він, не підводячи очей. — Заради себе. Я не можу втратити тебе.

— А якщо вони нас упіймають?..

Харлан знав відповідь на це запитання. Знав ще з тієї самої ночі в 482-му, коли його осяяв несподіваний здогад. Однак він і тепер не наважувався навіть уявити собі цю страшну правду.

— Я нікого не боюсь, — сказав він. — Я буду захищатися. Вони й не підозрюють, як багато я знаю.