Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович - Страница 7

V. З НЕБА НА ЛЕКЦІЮ

Я ввійшов у свою «камеру ув’язнення». Кімната мала не більше як тридцять квадратних метрів, а висота ледве досягала чотирьох метрів. Стіни були вкриті фанерою. Одна лампочка — на стелі, друга — на письмовому столі. Два вузьких ліжка біля стін і кілька простих стільців.

Після розкішного кабінету містера Бейлі ця кімната здалася мені менш ніж скромною. Але… «могло бути й гірше», згадав я слова сестри-жалібниці і тому не дуже засмутився. Уільям пішов, і незабаром мою увагу привернуло велике креслення, що закривало половину стіни.

На синьому креслярському папері я побачив профіль підземного містечка містера Бейлі, зображеного в розрізі, і окремо плани кожного поверху. На кресленнях не було пояснювальних написів, але все ж вони давали загальне уявлення про всю споруду. Центр містечка займала величезна труба, в яку ми впали. Навколо цієї труби йшли пронумеровані приміщення. Містечко мало п’ять поверхів нижче рівня землі і три поверхи в стінах кратера. Нижче восьмого поверху видно було дві печери, мабуть, природного походження.

Праворуч від центральної труби, вздовж п’ятого (коли лічити зверху вниз) поверху йшла бокова труба, яка закінчувалася далеко за межами кімнат і виходила назовні. Ця труба найбільше зацікавила мене. Спочатку я подумав, що вона призначена для відведення повітря, яке входить згори. Проте коли б через цю бокову трубу виходило стільки ж повітря, скільки входило, то на поверхні повинна була б існувати друга повітряна течія — і зменшення повітря не помічалося б, тимчасом як ретельно складені нами синоптичні карти показували, що повітряні течії з усіх кінців земної кулі прямують до одного місця, не зустрічаючи ніякої зворотної течії.

А якщо вітер всмоктується в підземне містечко і нікуди звідти не виходить, то — хай йому дідько! — тиском повітря все містечко давно б уже повинно було вибухнути, як котел, переповнений парою…

Двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Нікола. Він щільно причинив за собою двері і, почесавши голову, зітхнув. Я думав, він докорятиме мені за те, що я знехтував його поради, але він заговорив про інше. Нікола повідомив мене, що в одному з коридорів він зустрів «двох Іванів» — двох якутів, що загинули рік тому в «ніздрі Ай-Тойона».

— Ти ще віриш в ніздрю? — запитав я його.

— Краще було б нам потрапити в ніздрю Ай-Тойона, ніж цього йора, — відповів заклопотано Нікола.

Він встиг перекинутися кількома словами з тутешніми якутами і довідався, що вони працюють в якійсь великій трубі, прибираючи і вивозячи сміття, яке приносить вітер із центральної труби. Я подивився на план. Так ось для чого існує бокова труба!..

«Два Івани» скаржилися Ніколі, що їх тримають як рабів, нікуди не пускають, «але годують сильно добре».

В кімнату постукали. Ввійшов Уільям і запросив нас своєю незрозумілою мовою, підкріплюючи слова жестом, іти за ним.

Ми послухались. У коридорі біля дверей стояв якут «Іван-старший». Уільям доручив йому Ніколу, а зі мною пішов далі. Ми перейшли коридор, сіли в кабіну ліфта № 50, піднялися поверхом вище і зупинилися біля дверей № 13. Уільям, не стукаючи, відчинив двері, і я слідом за ним увійшов у дуже велику кімнату. Це, очевидно, була лабораторія. На столі в ідеальному порядку були розставлені складні апарати з компресорами, мідними трубками, змійовиками і холодильниками. Цілими рядами були розставлені склянки, чаші, посудини. їх посріблена поверхня блищала під яскравим світлом двох дугових ламп.

Цей сліпучий посуд мав такий вигляд, ніби багатий спадкоємець дістав із скринь дідівське срібло, щоб помилуватися своїми скарбами. Але я вже знав, що такий посуд (із посрібленими стінками для відбиття тепла) вживають під час дослідів з рідким повітрям.

Рідке повітря!.. Адже його густина у 800 разів більша за атмосферну. Чи не являє собою містечко Бейлі фабрику для перетворення атмосферного повітря На рідке?

Зайнятий своїми думками, я спочатку не помітив людської фігури, схиленої над одним із столів. Це була жінка в білому халаті. Вона підвела голову, і я впізнав сестру-жалібницю. Вона також пізнала мене і посміхнулася, побачивши подив на моєму обличчі.

— Будь ласка, пройдіть в кабінет, батько чекає вас, — сказала вона, показуючи рукою в напрямі других дверей.

Я постукав і ввійшов у другу кімнату. Вона була майже такого ж розміру, як і перша, але тут не було інструментів. Зате всі стіни були заставлені полицями з книгами, а на великому письмовому столі лежали купи аркушів паперу, списані хімічними формулами.

Коли я зайшов, із-за стола підвівся дуже високий, літній, але ще моложавий чоловік з русявим волоссям, сірими очима і рум’яними щоками. Його добродушна посмішка дуже нагадувала посмішку дівчини. Він міцно потиснув мою руку і сказав:

— Містер Бейлі і Елеонора вже говорили мені про вас. Нам потрібні такі люди, як ви. На жаль, ви не хімік, та все ж наші з вами спеціальності досить близькі між собою… Ви, так само як і я, «живитесь повітрям», — усміхнувся він.

Він говорив так просто, неначе я прийшов до них з власної волі і пропонував їм свої знання і працю.

— Моє прізвище Енгельбрект, — сказав він. — Сідайте, прошу вас.

— Енгельбрект! — здивовано вигукнув я, все ще не сідаючи. — Ви Сванте Енгельбрект, загибель якого на «Арктиці» оплакував увесь культурний світ?

— Слухи про мою смерть були значно перебільшені, — повторив знаменитий шведський вчений дотеп Марка Твена. — Так, я живий Сванте Енгельбрект.

— Але чому… Що примусило вас ховатися?

Енгельбрект нахмурився.

— Сідайте, прошу вас, — сказав він. — Я служу у містера Бейлі головним інженером. Ми виготовляємо рідке повітря, водень і гелій, добуваємо з повітря азот, кисень…

— І що ж ви робите з ними? — не втримався я від запитання.

— Це вже справа підприємця містера Бейлі. Мабуть, він продає…

— Але як?.. Я наче не чув про концесії…

— Фінансова сторона справи мало цікавить мене, — трохи поквапно перебив мене Енгельбрект. — Про це ви можете довідатися в містера Бейлі. Я працюю за контрактом і, крім своїх лабораторій, ні в що не втручаюсь. Містер Бейлі — людина з винятково широкою ініціативою і великим діловим розмахом. Він не шкодує витрат, щоб забезпечити мені спокійну наукову роботу. Коли ви ознайомитеся з нею, то побачите, що ми зробили дуже цінні наукові відкриття, ще невідомі світові. Містер Бейлі пускає їх в оборот, це його справа. В його фінансові діла я не втручаюсь, — ще раз, мабуть, кваплячись повідомити все необхідне, повторив учений. — Мені бракує тільки одного: лаборантів. Я не маю навіть часу сам робити досліди. Я їх проводжу тільки тут, — і Енгельбрект показав на аркуші паперу, помережані формулами. — Мені допомагає дочка, Елеонора.

— Сестра-жалібниця?

Енгельбрект посміхнувся.

— Вона у нас і сестра-жалібниця, і вчений-лаборант, і хазяйка мого маленького господарства, — сказав він з теплотою в голосі. — Вона молодець. І я сподіваюся, що ви допоможете їй працювати в лабораторії. Вона введе вас у курс справи. Якщо ви не впораєтесь з якимсь завданням, звертайтеся до мене, я вам завжди допоможу, коли це потрібно буде… Отже, до діла! — закінчив Енгельбрект, простягаючи мені руку. — Не гайте часу.

Я попрощався і вийшов у лабораторію.

— Домовилися? — запитала Елеонора.

Я розвів руками, удаючи, що покорився долі.

— Сідайте і давайте працювати, — просто сказала вона мені, підсуваючи ближче до себе вільний табурет.

Я сів, як старанний учень. Вона почала справжній екзамен.

— Спосіб добування рідкого повітря?.. Гм… Гм… Він полягає в тому… — почав я відповідати, розглядаючи волосся Елеонори, що вибилося з-під білої косинки, — в тому, що охолодженням, яке одержуємо від розширення самого повітря, користуються для його охолодження. Повітря стискують поступово до двохсот атмосфер, а потім тиск падає відразу до двадцяти, і температура внаслідок розширення знижується до тридцяти градусів нижче нуля. Так роблять кілька разів, поки температура досягне ста восьмидесяти градусів нижче нуля. Тоді при тиску в двадцять атмосфер повітря може вже перейти в рідкий стан…