Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович - Страница 37

— В даному разі моє ім’я не має значення, — відповіла дівчина і вперше глянула на нього.

Помітивши вираз незадоволення на фізіономії Престо, вона почервоніла, перевела погляд на гострий носок своєї туфлі і збуджено вигукнула:

— Ви не думайте, що я психопатка, яка прийшла сюди, щоб звіряти свої особисті почуття. Справа набагато серйозніша! — І дівчина кінчиками пальців знову стиснула скроні з такою силою, що довгі червоні лаковані нігті вп’ялися в шкіру. І раптом почала говорити швидко, схвильовано, немов у маренні: — Токіо! Престо! Не покидайте нас! Не змінюйте своєї зовнішності. Не позбавляйте нас тих щасливих хвилин, які ви даєте нам! Зрозумійте: життя важке, і тільки ви створюєте просвіт у цій безпросвітності, примушуєте хоч на час забути про наші тривоги, не згадувати про них, даєте відпочинок, а значить, і нові сили, підтримуєте нас, вселяєте надію в серця, що втрачають будь-яку надію на краще… Для багатих людей ви тільки паяц, який розважає їх від нудьги неробства. Але ж вас бачать на екрані мільйони таких скромних трудівників, як я… Що буде з ними, коли ви підете з екрана? їх життя стане ще безвідрадніше…

Престо був збентежений і навіть схвильований. Звичайно, це екзальтована жінка. Звичайно, вона перебільшує. Але вона порушила питання, над яким досі не задумувався Престо, — про соціальну роль його творчості. Так, про це треба буде подумати. Але насамперед треба якось заспокоїти відвідувачку.

— Міс, — промовив він лагідно, — я вам дуже вдячний за таку високу оцінку, яку ви даєте мені. Але не забувайте про одну обставину. Я теж жива людина, і я маю невід’ємне право пред’являти свої вимоги до життя. Чи не вважаєте ви, що це егоїстична вимога: «Збережіть для нашого задоволення вашу потворність, ваш ніс-туфлю»? І чому ви гадаєте, що нещасні тільки ви? Ви не подумали про те, що, незважаючи на свою славу та багатство, я теж можу бути нещасним, як найостанніший бідняк?

Такого признання, такого повороту справи дівчина не чекала. Вона здивовано підняла брови і недовірливо спитала:

— Ви?

— Так, я. Ви сказали, що для багатіїв я паяц. Але хіба ви не знаєте, що багато видатних коміків були меланхоліками і примушували інших сміятися, коли їх власна душа ридала?

Не бажаючи переходити межі відвертості, намагаючись не викликати необережних запитань відвідувачки, він додав:

— А у мене досить підстав, про які я не можу говорити, бути незадоволеним своєю долею і бажати змінити свою зовнішність.

Але відвідувачка була догадлива, або ж їй допомогло жіноче чуття, і вона відповіла згаслим голосом:

— Так, це буває.

Дівчина похилила голову в глибокому роздумі. Престо вичікувально мовчав.

— Не знаю… Може, ви й маєте рацію, — нарешті, сказала вона. — Такі задачі важко вирішити. З одного боку на терезах особисте життя, з другого — інтерес глядачів, ваших поклонників. Не всі можуть бути героями, які здатні пожертвувати своїми інтересами заради інших.

Це вже був виклик. Престо випрямився і прибрав таку позу, яка захопила б Гофмана. Дівчина не дивилась на нього і тому зберегла всю свою серйозність. Тоніо вже зібрався як слід відповісти їй, але дівчина попередила його і вигукнула:

— Але ви зробите це, бо у вас велика душа!

Престо мовчав.

Несподівано дівчина кинулася перед ним на коліна і, ламаючи руки, майже ридаючи, заговорила:

— Принесіть цю жертву! Благаю вас! Престо! Тоніо! Обіцяйте, що ви відмовитесь од свого наміру!

«Розумна жінка, а все-таки психопатка!» подумав Престо. Він посадив дівчину і суворо сказав:

— Вислухайте ж мене, міс. Ви ломитесь у відчинені двері. Ви умовляєте мене не змінювати зовнішності. Але це так само нелогічно, як просити чи вимагати від мене, щоб я завжди виступав в одній і тій же ролі. Маючи намір змінити зовнішність, я зовсім не збираюся відмовитись од своєї професії кіноактора. Тоніо Престо з’явиться тільки в новому вигляді і в нових ролях.

— Але наш колишній, улюблений Престо не існуватиме, — засмучено промовила дівчина і підвелась. — Я зробила що могла. Пробачте за турботи і прощайте, любий, незабутній Престо!

Вона швидко вийшла. Престо схопився з крісла і нервово почав ходити по веранді, високо підкидаючи свої короткі ноги.

«Незабутній! Он як! Наче Престо вже покійник! Неприємний візит! Психопатка! Яке вони мають право втручатися в моє особисте життя?»

Переборовши хвилювання, Престо почав розмірковувати спокійніше. Ця навіжена жінка якось по-новому освітила його творчість. Досі йому здавалося, що все дуже просто. Виняткова зовнішність і талант створили йому репутацію найкращого світового коміка і принесли матеріальний успіх. Він міг перетворювати сміх у долари, і це було чудово. Щоправда, у нього була своя творча драма, про яку не підозрівали його поклонники: в душі він був не комік, а трагік. Парадоксальний трагік, який викликає сміх! Бажання усунути цю суперечність, а також неподілена любов до Люкс і привели його до доктора Цорна. Але Престо ніколи не замислювався над тим, що виконує якусь соціальну роль. Можливо, що він навіть був мимовільним і несвідомим знаряддям у чиїхось руках. Він мусив одвертати глядачів, — а їх справді були мільйони, вся Америка, весь світ, — від сумної дійсності, змушуючи їх не думати про наболілі прокляті питання, забувати злигодні. Глядачі сміялися не тільки в кіно. Цей сміх вони несли в свої халупи і підвали, ділилися ним з іншими, і життя здавалося кращим.

Ще більше він пересвідчився в цьому, згадавши картини, в яких виступав. За винятком класичних трагедій, — уступки капризу знаменитого актора, — всі сценарії розповідали про безтурботне життя багатих людей, причому Престо був у ньому тільки випадковим гостем, або про долю бідняків, які немов чарами перетворювалися в мільйонерів, залишаючи цю саму мрію кожному глядачеві в поношеному костюмі і стоптаних черевиках.

А класичні трагедії і драми, в яких виступав Престо! Це була б пародія, профанація великих творів, якби не незвичайна і своєрідна сила таланту Тоніо, що робила всіх цих Отелло і Лірів не тільки смішними, але й глибоко людяними, викликаючи у глядачів і сміх і сльози.

І все-таки сміх був головною цінністю Престо. Цього заперечувати не можна. Мільйони нещасних, скривджених життям людей збиралися до екрана кіно, як змерзлі подорожні до вогню, і сміх Престо зігрівав їх. Позбавити їх цього! Престо згадав, як він сам, син злидаря, у дитинстві на якийсь час забував у кіно про голод і холод, сміючись над забавними пригодами комічних акторів того часу. Життя було б ще сумнішим, якби у нього відняли ці хвилини забуття.

Що ж робити? Чи не відмовитися, справді, від перевтілення?..

Престо схвильовано ходив по веранді. Сонце давно зайшло, на синьому небі виступили зірки, та він не помічав цього.

«Але хіба в новому тілі я не можу продовжувати ту саму лінію? Зовсім не обов’язково бути потворою, щоб виконувати комічні ролі!.. Комічні! А що ж буде з моїми мріями про справжню, високу трагедію?..»

Візит дівчини дуже схвилював його. Крок, який він збирався зробити, виявлявся набагато серйознішим і складнішим, ніж Антоніо припускав. Тієї ночі він заснув, на світанні зовсім змучений, не прийшовши ні до якого висновку. У сні Тоніо переслідували кошмари, йому снилися юрми народу. Чоловіки, жінки, діти простягали до нього руки і кричали: «Не покидай нас!» — і попереду всіх дівчина — «делегат мільйонів». Вона так міцно обнімала Тоніо за шию, що він задихався і хрипів.

А вранці Престо, згадавши хвилювання минулого дня і ночі, сказав: «Усе це тільки нерви!» Прийняв ванну, поснідав і вирушив на прийом до доктора Цорна.