Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович - Страница 20

— А ти? — запитав тихо Нікола.

— Нам не можна вдвох. Нас можуть спіймати. Але якщо не дійдеш ти, тоді вирушу я. А втім, якщо ти не хочеш іти сам…

— Навісо не хоцес? Мені тут скуцно. А навісо у Верхоянськ?

— Ти передаси лист. Підеш?

— Авжеж, — відповів Нікола.

— Але тільки ти подумай гарненько, Ніколо, я не примушую тебе. Адже коли тебе спіймають, то цього разу ти не відбудешся так легко. Тебе можуть убити.

— Ведмідь б’є і соловік б’є, — формулював Нікола свій фаталізм. — А коли йти, сарас?

— Ні, почекаємо трохи. Треба все обдумати і приготувати. До того ж скоро почне виглядати сонце. Зима кінчається.

— Не треба сонця. Я все бачу. Сильно хосю зараз.

Насилу мені вдалося відговорити Ніколу од негайної подорожі. Ми почали готувати Ніколу до втечі. Теплу доху і чоботи я вирішив віддати свої. Нікола міг «украсти» їх у мене. Револьвер мені вдалося дістати в Нори. Залишалося припасти харчі. Це було найважче. Доводилося під час обіду непомітно класти в кишеню шматочки хліба і сухарів. Нікола теж економив, але я не дозволяв йому зменшувати свої порції: він повинен був набиратися сил.

І Нора відкладала запаси. У неї раптом з’явився «вовчий апетит». Незабаром сумка, що зберігалася під моєю подушкою, була вже добре наповненою. Ще кілька днів, і Нікола міг вирушити в дорогу.

Треба було, однак, потурбуватися і про те, щоб на мене не впала підозра. Якщо Нікола не добереться до Верхоянська і загине, то вирушу я. Мені треба було берегти себе на цей випадок.

XIV. «ЖАРТИКИ» МІСТЕРА КЛИМЕНКА»

За моєю порадою Нікола за кілька днів до втечі почав говорити в колі товаришів по роботі, що йому дуже набридло в підземному містечку і що він вирішив тікати.

— Товариш Клименко нічого не знає. Коли б він знав, мені перепало б від нього, — говорив Нікола.

Всі відраджували Ніколу, лякали страшною карою, але Нікола стояв на своєму: звір б’є, людина б’є — все одно. Він не може більше.

Була небезпека, що хтось із тих, що знали таємницю Ніколи, повідомить Бейлі про майбутню втечу. Але на цей риск довелося йти. На всяк випадок Нікола наводив на неправильний слід. Він говорив, що хоче повторити свою першу спробу: тікати з вивідної труби. Коли б Бейлі і сказали про плани Ніколи, то він був би цілком спокійний, знаючи, що ця спроба заздалегідь приречена на невдачу. Таким чином, все ніби було підготовлено.

Нарешті настав день, вірніше ніч, втечі. Я домовився з Ніколою, що він уже в похідному спорядженні прийде на площадку, коли всі заснуть.

В умовлений час я і Нора стояли на площадці. Ніч була досить темна. Тільки бліді смуги, мов далекий промінь слабкого прожектора, борознили іноді небо.

Час минав, а Нікола не приходив. Я вже почав турбуватися, коли двері на площадку відчинилися і ввійшов Нікола.

— Чому ти так запізнився? — спитав я.

Нікола широко посміхнувся.

— Я хитрий, — відповів він. — Я був на роботі в трубі і чекав, поки всі підуть. Потім я пісов спина вперед, соб басили мій такий слід.

Недарма Нікола був завзятим слідопитом. Він знав, як звірі плутають сліди, збиваючи мисливця, і він вирішив скористатися цією звіриною мудрістю, додавши до неї людські хитрощі. Ідучи задом, він проклав свіжий слід на рештках снігу і сміття в трубі, так що під час розслідування могло здатися, ніби він пройшов по трубі до виходу.

— Ну, бажаю успіху! — промовив я схвильовано, передаючи йому листа.

— Нісого, — відповів він. І, поглянувши вниз, сказав: — Однак високо. Нісого. Внизу м’яко. Прощавай, товаришу! — він потиснув мою руку і кивнув Норі: — Прощавай, дівчино.

Потім він сміливо переступив через залізну огорожу балкончика, що виступав над безоднею, опустився на руках до краю і, повисівши у повітрі з секунду, розтулив пальці.

Я нагнувся униз, пильно вдивляючись у півтемряву. Тіло Ніколи, дедалі зменшуючись, летіло вниз. Йому треба було пролетіти метрів сорок, перш ніж він досягне сніжного укосу.

Ось його ноги доторкнулися до снігу, і все тіло пірнуло в снігову масу, неначе він стрибнув у воду. Я напружував зір, але нічого не бачив. Нікола зник у сніговому заметі. Може, він розбився, втратив свідомість?.. Хвилясті зелено-рожеві полотна північного сяйва загойдалися на небі, освітивши сніг непевним тремтливим світлом. Я ледве розглядів дірку, пробиту в снігу тілом Ніколи, але його, як і раніше, не було видно.

— Дивіться, дивіться, он щось ворушиться внизу… — схвильовано сказала Нора.

— Де? Я нічого не бачу. Це вам ввижається.

Від спалахів сяйва тіні рухалися, то згущаючись, то бліднішаючи.

— Та не там! Нижче, значно нижче!

Я подивився нижче від того місця, де впав Нікола, і побачив на відстані добрих двох десятків метрів од нього, як щось дуже маленьке ворушилося в снігу.

— Це рука! — вигукнула Нора, яка бачила краще, ніж я.

Я напружив свій зір і, нарешті, переконався в тому, що з-під снігу видніється справді рука Ніколи. Силою падіння він пробив пухкий, ще не злежаний верхній шар снігу, кулею пронизав його на кілька десятків метрів і тепер проривав дірку, щоб вилізти назовні. Ось показалася його друга рука, кудлата шапка. Ось він виліз до пояса. Нахилившись униз, він, нарешті, виліз зовсім і, повернувшись до нас обличчям, змахнув руками у рукавицях.

Я ледве стримав готовий вихопитися вигук привітання.

Нікола ще раз махнув нам рукою, ліг на бік і покотився вниз пологим схилом. Так докотився він до самого дна ущелини, перетворившись на ледве помітну точку. Потім, борсаючись і загрузаючи в снігу, він поповз до виходу з ущелини. У нього не було лиж, — ми не змогли дістати їх, — але це його не бентежило. «Зроблю», говорив він мені.

Так, Нікола не пропаде! Він був пристосований до суворого життя «окаянного краю», так само як звірі, на яких він полював. Тільки б він не потрапив до рук Бейлі, а з природою і чотириногими ворогами він справиться.

Світло погасло. Ми упустили з очей Школу, але ще довго дивилися в темну безодню.

— Час іти. Нам не можна довго залишатися тут, — сказала Нора.

— Так, ходімо, — відповів я, відриваючи, нарешті, погляд од безодні. — Завтра — день розплати. Містер Бейлі, мабуть, викличе мене на допит… Норо, я хочу звернутися до вас із проханням. Чи немає у вас другого револьвера?

— Навіщо він вам?

— Якщо Бейлі визнає мене винним у втечі Ніколи, я… всаджу в містера Бейлі кулю.

Нора замислилася.

— Не знаю… У мене немає другого револьвера. Може, в батька є. Якщо я зумію дістати, то завтра принесу вам. Приходьте трохи раніше в лабораторію.

Я з вдячністю потиснув їй руку. Так, Нора мала характер. Вона не побоялася стати співучасницею втечі, не боїться допомогти і в задуманому мною вбивстві.

Я погано спав. Близько другої години ночі, коли я щойно задрімав, у двері гучно постукали. Поквапмо одягаючись, я запитав, хто стукає.

Я почув голос Уільяма. «Так! Бейлі все вже відомо, і він кличе мене на допит», вирішив я і відчинив двері. Ввійшов Уільям в супроводі двох озброєних людей. Я мимоволі звернув увагу на їхні обличчя — енергійні і породисті. Два «джентльмени» підійшли до мене і ретельно обшукали. В цей час я був радий, що не встиг одержати від Нори револьвер. Потім Уільям і молоді люди старанно зі знанням своєї справи обшукали всю мою кімнату. На щастя, в ній не було нічого компрометуючого мене. Закінчивши обшук, «джентльмени» повели мене в кабінет Бейлі.

Він зустрів мене зливою обурення.

— Це знову ваші жартики! — закричав він, грізно потрясаючи кулаками. — Ви не можете примиритися з тим, що я торгую з Марсом і порушую ваш зовнішторг? О так, містер Бейлі злочинець! Його треба судити Верховним Судом! Скажіть, будь ласка?! Містер Бейлі позбавить повітря російських робітників, і повітря видаватимуть тільки по картках, в кооперативах, членам профспілки? Ха-ха-ха! Чи не так? Англійські інтриги імперіалістів? О, я знаю, що ви думаєте. А я думаю, що вам доведеться зайняти ваше місце в пантеоні. П’єдестал давно чекає на вас.