Яким ти повернешся? - Росоховатский Игорь Маркович - Страница 5

СТРИБНУТИ ВИЩЕ ЗА СЕБЕ…

Фантастична повість

Густі випари струмували з потрісканого грунту. Вони вигиналися, тремтіли, перепліталися, розгойдувались, наче гадюки у весільному танку. Струмені поступово тоншали6 клубок, з якого визирали “гадючі голови”, танцював на одній прозорій стеблині, потім одривався і плив над скелями та ріденькими чагарниками, граючи всіма барвами веселки. Блякло-бузкові, світло-сині, брудно-сірі, — і все півтони, жодного чіткого кольору.

— Цікаво, — всміхнувся Олег.

Ант квапливо відвернувся і подумав: “Ти ж сприймаєш усе це інакше, і усмішка в тебе вимушена. Ти — як той солдат, що боїться не виконати наказу, а у нього тремтять коліна”.

— Поглянь. — Ант вказав удалину.

Олег марно вдивлявся в простір, він бачив тільки в’юнкі струмені.

— Даруй мені, — досадно мовив Ант. — Я забув, що ти звідси нічого не побачиш. Звідси майже двадцять кілометрів. Летімо!

Він легко підхопив Олега…

— Все-таки тут можна дихати, — ніби з кимось сперечаючись, мовив Олег. Він то надівав, то знімав шолом. Знову повторив: — Якщо звикнути, то можна.

— Не пручайся, а то впущу, — попередив Ант, пильно вдивляючись униз.

Він зробив кілька поворотів і сів біля напіврозваленої споруди з бійницями.

— Невже це їхні сліди? — Олег не міг повірити, що вони відразу натрапили на них. — Щастить неймовірно. Наче в кіно. Правда, невідомо, якій експедиції належать ці сліди. Проте, безумовно, будували земляни.

Він обійшов споруду, нахилився до брил. Оглядав кожний закуток, кожну щілину і ділився своїми думками з Антом:

— Будували для оборони. Поглянь на бійниці. Очікували нападу. Але чому не вернулися на корабель? Там би й заховались… І, власне, де корабель?

Він нахилився, знову підняв якусь річ.

— Дивись, поламаний затвор карабіна. Отже, вони боролися з біологічними об’єктами, схожими на нас. Інакше вдалися б до генератора хаосу, а вони скористалися мисливськими карабінами. Сліди ніг, виразні відбитки. Оці великі схожі на сліди Миронова. Розмір черевиків — сорок п’ять, не менше. Згадай, Анте, порийся у своїй пам’яті. Адже ти записав туди всі дані про учасників експедицій. Зверни увагу на глибину сліду. Миронов важив кілограмів сто.

— Це сліди Миронова, — ствердив Ант.

— Отже, перша експедиція.

— Занадто часто повторюєш слово “отже”, — зауважив Ант.

Олег здивовано обернувся і знову оглянув руїни. Він не знаходив того, що шукав. На обличчі йому проступили краплини поту.

— А де ж сліди противника? Тут тільки відбитки землян. Ти лишень подивись, як стрибав Миронов. Але з ким він бився? Що ти на це скажеш?

— Не знаю, — відповів Ант.

Олег стиснув губи, випнув підборіддя. “Здається, мій побратим більше вміє діяти, ніж думати”.

— В усякому разі звідси вони пішли неушкоджені, — пояснив він Антові. — Ми не знаємо, чим кінчився бій, але сліди всіх чотирьох ведуть до скелі. Чи ти не бачив їх на каменях?

— Ні. Сліди зникають. На виступі скелі видно сухі краплини крові, кілька ниток.

— Зроби аналіз.

Ант одразу відгукнувся:

— Кров людини. Перша група. Нитки арконові. Можливо, Миронова або Кузяєва було поранено. В обох перша група крові і вміст гемоглобіну перевищує норму.

“Лаборант на досконалій апаратурі зробив би аналіз за хвилину, а сигом це виконав за якусь частку секунди. Ось що означає різниця між апаратами й органами, коли для інформації не потрібно додаткових перетворень і проходить вона по інших каналах, — подумав Олег. — Втім, тут ще суть і в швидкості її проходження. Який фактор вагоміший?”

Він збагнув, куди заведуть його такі роздуми, і, щоб не дійти неминучого висновку, рішуче сказав собі: “Але й у мене є переваги, і невідомо, що буде важливіше”.

— Спробуй простежити далі, — мовив.

Дальші пошуки не дали наслідків. Не щастило визначити ні напрямку, в якому пішла після бою експедиція, ні хоча б пересвідчитися, що її учасники живі.

— На цій планеті надто багато перешкод. Мої радіощупи не працюють, — зауважив Ант, і Олегові вже не треба було давати нові вказівки.

Сигом ступив кілька кроків у тінь од скелі, і його гігантську постать оповив димок.

— Що з тобою? — крикнув Олег.

— Все гаразд, — здивовано відповів Ант і обернувся.

Його обличчя розпливлося в хмарах диму. На тому місці, де щойно стояв сигом, здіймався стовп диму.

— Анте!

З диму виринула знайома постать, ступила крок до людини. Дим розвіявся.

— Мені здалося, що ти гориш, — сказав Олег, переводячи подих. — Оптична ілюзія. Її створюють випари. Шукатимемо далі. Спробуймо в польоті оглянути місцевість. У радіусі кількох десятків кілометрів. Але спочатку треба щось попоїсти.

Олег витяг з кишені кілька ампул і тюбиків, сів у тінь. Аж тепер відчув втому. Повільно висмоктував вміст ампул та тюбиків.

Сигом стояв поряд, прихилившись плечем до скелі і підставивши спину під промені сліпучого сонця.

“Йому добре, — позаздрив Олег. — Зарядився променевою енергією і не думає про їжу. А я його затримую. Та нічого, почекає”.

Олег не поспішав, намагався якнайбільше розслабитись, ні про що не думати, щоб відпочили м’язи і нерви. Глянув на стрілоподібні хмари, на хиткі струмені випарів, на нерухомі кущі, на трикутне обличчя сигома Анта з широким чолом і загостреними рисами, що надавали йому виразу людини, яка весь час прагне вперед. Хмари кидали на обличчя, на скелі зелені тіні, здавалося, що в ущелинах пробивається мох. Олег згадав скульптора, який придумав образ сигома Анта: “Що він хотів сказати цією непокірністю ліній?”

Обличчя сигома вразило Олега ще на штучному супутнику Землі, де вони вперше зустрілись. Олег добивався дозволу на політ у членів Ради. Його познайомили з Антом і сказали:

— Полетить тільки сигом. Впорається сам. Не треба зайвого риску.

Олег розсердився:

— Але там мій брат. У мене нікого, крім нього, не лишилося. Я розумію, що тепер сигом, як видно, займе трон “царя природи”. Дідько з ним! Але там мій брат, мій, а не його!

Він навмисне не дивився на Анта, мов не помічав його. Повернувся до нього тільки тоді, коли той заговорив. Ант підтримав прохання Олега. Він не згадував про почуття, а доводив членам Ради, що доцільніше летіти вдвох.

Не можна сказати, щоб Олег відтоді подружив із сигомом. Він сумлінно переконував себе, що повинен бути вдячний йому. Іноді щастило заглушити підсвідому неприязнь — та й годі.

Зараз Олег дивився на цю могутню постать, якій не потрібно ні їжі, ні відпочинку, і у, нього наростало роздратування. Юнак силоміць одвів погляд від сигома.

Над скелями пливли фіолетові плями, то зливаючись, то знову розпадаючись. Видовище було не дуже приємне. Взагалі Олегові не подобалася ця планета.

— Ми поділимо планету на сектори і шукатимемо долі, доки не знайдемо, — сказав він і стиснув уста.

Сигом Ант мовчки подав руку, запрошуючи до польоту.

Олег ступив кілька кроків і заціпенів. Його рука потяглася до пістолета.

В фіолетовій півтемряві ущелини він побачив двоногу істоту. Здавалося, що вона підкрадається, обережно переставляючи ноги. Над квадратною головою виднілося кілька виступів.

Олег зробив те, що було сказано в інструкції, — увімкнув кібернетичний мікропередавач-приймач ЦП-1, запрограмований на встановлення зв’язку з представниками інших цивілізацій і аналіз поведінки живих істот. Передавач мав лазери, працював на світлових променях і радіохвилях, надсилав і звукові імпульси одночасно за вісімнадцятьма кодами, що їх склали космолінгвісти. Якщо істота якось реагувала на сигнали, ЦП-1 одразу враховував поправку і міняв програму, повідомляючи про це космонавта. Так тривало доти, доки ЦП-1 сам або з допомогою космонавта не розшифровував поведінку аборигена і не встановлював з ним зв’язок.