Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 30

— Прошу вуас… прошшу вуас… прошшу ласскаво…

Я остовпів. Задушливе повітря мало присмак заліза. З підлоги шепіт:

— Прошу ласскаво оглянути… прошшу вуас…

До нього долучився другий монотонний голос, що розмірене проказував:

— Аномалія позасередовна… асимптота куляста… полюс у нескінченності… долінійне співвідношення… голономічне співвідношення… напівметричний простір… сферичний простір… наїжений простір… заглиблений простір…

— Прошшу вуас… до послуг… прошшшу ласскаво… прошшу вуас…

Сутінь шелестіла, шепотіла, жила; хрипкий шепіт сповнював усе навколо.

— Планетарний животвір, його гниюче болото, є світ існування, початкова фаза, і постає з кривавих тісто-мозкових мідь, що любить…

— …брек-бреак-брабзель-бе… бре… верископ…

— клас мнимих… клас могутніх… клас порожній… клас… класе…

— прошшу вуас… прошшу вуас ласскаво оглянути… прошшу…

— тссстихо…

— ти…

— ссо…

— чуєш меене…

— чууу…

— можеш мене торкнути?…

— брек-бреак-брабзель…

— не маю чим…

— шшкода… по… побачив би, який я блискучий і холодний…

— хай віддадуть мені зз… зброю, золотий меч… з давніх-давен… роз… зутому, вночі…

— то останні зусилля… інкарцерації майстра четвертування та биття, бо сходить, сходить безлюдне королівство…

— я новий… я зовсім новий… ніколи не був спаяний з тулубом… можу далі… прошу…

— прошшу вуас…

Я не знав, куди глянути, бо мало не здурів від спеки та цих диких голосів. Вони линули звідусіль. Від землі до віконних щілин під склепінням темніли купи розбитих і спотворених тулубів; кволі промені, що де-не-де проникали крізь шпарини, слабо відбивалися на їхній понівеченій поверхні.

— я ма… ав тимчасовий де… фект, але я вже справ… ний, вже бачу…

— що бачиш… темно…

— я і так бачу…

— прошу лише вислухати — я дуже цінний — визначаю найменшу втрату енергії, виявляю блукаючий струм, кожне перевантаження, прошу лише випробувати мене… ця… ця вібрація тимчасова… вона не має нічого спільного… прошу…

— прошшу вуас… прошшу ласскаво…

— Тістоголові свою ферментацію вважали за дух, різню людей — за історію, засоби, що відстрочують їхній розклад — за цивілізацію…

— прошу мене… лише мене… це помилка…

— прошшу вуас… прошшу ласскаво…

— я вас охоронятиму…

— хто це…

— що…

— хто охоронятиме?

— Повторюйте за мною: вогонь спаяє мене не з усім, а вода не всього перетворить в іржу, моїми воротами буде і те, і друге, і я увійду…

— тссстихо!!

— контемпляція катода…

— катодопляція…

— я тут через помилку… я мислю… адже я мислю…

— я — це дзеркало зради…

— прошшу вуас… до послуг… прошшу ласскаво огляннути…

— витік надкінцевих… витік туманностей… витік зірок…

— Він зараз тут!! — скрикнуло щось; і зненацька запала тиша, майже така ж разюча в своєму напруженні, як багатоголосий хор, котрий передував їй.

— Послухайте!! — промовило щось; не знаю, звідки виникла ця певність, але я відчував, що слова звернені до мене.

Я не озвався.

— Послухайте… прошу… хвилину уваги. Послухайте, я — не такий. Я тут через помилку… Навколо загомоніло.

— Тихо! Я живий! — один голос перекрив інші. — Так, мене сюди кинули, закидали бляхою навмисне, щоб не було видно, але прошу лише притулитися вухом, і ви почуєте пульсі

— Я теж! — перекричав його інший голос. — Я теж! Прошу вас! Я був хворий, і під час хвороби мені здалося, що я машина, це було божевілля, але зараз я вже здоровий! Халлістер, сам Халлістер може засвідчити, прошу запитати його! Прошу забрати мене звідси!

— Прошшу вуас… прошшу ласскаво.

— брек, бреак…

— до послуг…

Барак загомонів, затріщав, залементував іржавими голосами, і я почав відступати; задкуючи, вискочив на подвір’я і примружив засліплені очі. Якусь мить я стояв, прикриваючи їх рукою; за мною почувся довгий гуркіт — робот зачиняв двері й замикав їх на засув.

— Послухайтсе… — долинуло ще раз крізь стіни. — Прошшу… до посслуг… помилка…

Я проминув скляний павільйон, не знаючи, куди йду — мені лише хотілося бути якнайдалі від цих голосів, не чути їх; я здригнувся, коли відчув на плечі несподіваний дотик. Це був Маргер, світловолосий, гарний, усміхнений.

— Ох, вибачте, шановний Брег, сто разів вибачте, що так довго…

— Піп буде з ними?… — перебив я його майже неввічливо, показуючи рукою на довгий барак.

— Пробачте, — закліпав він очима, — з ким? — Він одразу ж зрозумів і здивувався:

— То ви там були? Не треба було…

— Як то не треба?

— Але ж то брухт.

— Брухт?

— Брухт на переплавку, вже розсортований. Ходімо?… Нам треба підписати протокол.

— Зараз. А хто це робить… сортування?…

— Хто? Роботи.

— Що?! Самі роботи?

— Звичайно.

Він замовк під моїм поглядом.

— Чому їх не ремонтують?

— Бо це не вигідно… — повільно відповів він з подивом.

— І що з ними роблять?

— З брухтом? Звозять отуди, — показав він на стрункий силует мартенівської печі, що стояла окремо.

У кабінеті на столі вже лежали приготовані папери — протокол перевірки, іце якісь папірці; Маргер заповнив по черзі рубрики, розписався й подав мені ручку. Я покрутив її в пальцях.

— А що, коли помилка…

— Як це?

— Там, у тому… брухті, як ви його називаєте, чи не можуть виявитись… якісь справні, цілком придатні, як ви гадаєте?

Він дивився на мене так, наче не розумів того, що я кажу.

— У мене склалося таке враження, — повільно закінчив я.

— Але ж то не наша справа, — заперечив він.

— Ні? А чия?

— Роботів.

— Тобто… адже ми мали їх перевіряти.

— Та ні, — всміхнувся він з полегшенням, зрозумівши нарешті, що мене турбує. — Це не має з тим нічого спільного. Ми перевіряємо синхронізацію процесів, їхній темп і ефективність, але не вдаємося до таких деталей, як сортування. Це нас не обходить. Це не тільки непотрібно, а й неможливо, бо на кожну людину припадає нині вісімнадцять автоматів; з них близько п’яти щодня закінчує свій цикл і йде в брухт. Це дає щодня близько двох мільярдів тонн металу. Ви самі бачите, що ми не могли б за цим стежити, не кажучи вже про те, що наша система побудована власне на тому, що не ми дбаємо про автомати, а вони про нас.

Нічого не скажеш, логічно. Я підписав папери. Ми вже мали розійтися, коли несподівано для самого себе я запитав його, чи виробляються людиноподібні роботи.

— Власне кажучи, ні, — сказав він і нерішуче додав: — Наробили вони у свій час нам клопоту…

— Як це?

— Та ви ж знаєте інженерів! Вони створили такі моделі роботів, що їх не можна було відрізнити від живої людини. Декому це не сподобалося…

Я одразу пригадав сцену на кораблі, яким прилетів з Місяця.

— Не сподобалося?… — повторив я. — Може, це було щось подібне до… фобії?

— Я не психолог, але це, мабуть, можна так назвати. Зрештою, то стара історія.

— І вже нема таких роботів?

— Авжеж. Вони зустрічаються лише на ракетах короткого радіуса. Вам не доводилося бачити такого?

Я щось пробурмотів.

— Ви ще встигнете владнати свої справи?… — раптом занепокоївся він.

— Які справи?

Я пригадав, що говорив йому, ніби маю якісь справи в місті. Ми попрощалися біля виходу із станції, куди він провів мене, не перестаючи дякувати за допомогу.

Я походив вулицями, зайшов до реалю, вийшов задовго до кінця безглуздої вистави і поїхав до Клавестри в зовсім поганому настрої. Глідер я відпустив за якийсь кілометр від вілли і решту шляху пройшов пішки. Все гаразд. Це механізми з металу, дроту, скла, їх можна складати й розбирати, міркував я, весь час повертаючись у думці в той цех, у темряву, сповнену уривчастими голосами, химерним белькотінням, в якому звучали розпач і страх. Щодо цього я міг вважати себе спеціалістом, я добре знав, що такс страх; жах перед раптовим знищенням не був для мене фікцією, як для них, для цих мудрих конструкторів, які там продумано все організували: роботи займалися собі подібними аж до кінця, а люди ні в що не втручалися. Це було замкнене коло досконалих агрегатів, які самі себе творили, відтворювали и нищили, а я міг тільки пасивно прислухатися до симптомів механічної агонії.