Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 27

Щоправда, цього і сподівалися. Статут остаточно набрав чинності аж через п’ять років після його схвалення, а тим часом готувалися численні кадри вихователів, психологів та інших спеціалістів, що мали забезпечити потрібний напрямок розвитку нового покоління. Абсолютно необхідною виявилася всебічна реформа шкільної освіти, перебудова репертуару видовищ, тематики книжок і фільмів. Щоб у кількох словах охарактеризувати масштаби корінного перелому в житті людства, досить сказати, що бетризація і всі зв’язані з нею заходи забирали протягом перших десяти років близько сорока процентів народного доходу у всеземному масштабі.

То був час великих трагедій. Бетризована молодь ставала чужою для власних батьків. Не поділяла їхніх інтересів. Гидувала їхніми кривавими смаками. Протягом чверті століття доводилося видавати дві категорії газет, книжок, запроваджувати подвійний репертуар у театрах — один для старшого, другий для молодшого покоління. Все це діялося вісімдесят років тому. Тепер уже народжувалися діти третього бетризованого покоління, а небетризованих залишилася буквально жменька, їхній вік сягав зараз за сто тридцять років. Те, чим жили вони, будучи молодшими, для нового покоління було таким же далеким, як звичаї людей кам’яного віку.

У підручнику історії я знайшов нарешті розділ, присвячений другій найбільшій події минулого століття. Це була перемога над гравітацією. Ціле століття навіть так і називали: «Вік парастатики». Моє покоління мріяло про опанування тяжінням в надії, що це спричиниться до цілковитого перевороту в астронавтиці. Насправді все сталося трохи інакше. Переворот відбувся, але він охопив перш за все Землю.

Проблема «мирної смерті», породжена всілякими аваріями на транспорті, стала прокляттям моїх часів. Я пам’ятав, скільки найвидатніших людських умів билося над тим, щоб, розвантаживши вічно переповнені шосе й інші шляхи, хоч трохи знизити невпинно зростаючу кількість нещасних випадків; рік у рік сотні тисяч людей гинули в катастрофах, проблема здавалася такою ж нерозв’язною, як і квадратура кола… Твердили, що досягнути повної безпеки пішхода неможливо; найдосконаліший літак, автомобіль чи поїзд може вийти з-під людського контролю — хоч автомати й надійніші за людину, але й вони псуються. Отже, навіть найдосконаліша техніка не дає цілковитої гарантії безпеки.

Парастатика, гравітаційна інженерія несподівано вирішили цю нагальну проблему, бо ж світ бетризованих не міг бути нічим іншим, як світом абсолютної безпеки; у противному разі біологічна досконалість цього заходу повисла б у повітрі.

Ремер мав рацію. Суть відкриття неможливо було виразити нічим іншим, крім математики, я б сказав, карколомної математики. Його теоретичне узагальнення, дійсне «для всіх можливих світів», подав Емідь Мітке, син поштового службовця, геній-дивак, який зробив з теорією відносності те саме, що Ейнштейн зробив з теорією Ньютона. Це була довга, незвичайна і неправдоподібна історія, переплетення дрібного і великого, людської кумедності і людської величі, яка нарешті після сорока років закумулювалася у винаході «малих чорних скриньок».

Ці малі чорні скриньки повинна була мати кожна без винятку машина, кожен корабель — надводний, підводний чи літаючий; вони були гарантією, як жартома сказав Мітке на схилі свого життя, тимчасового порятунку; в момент небезпеки — падіння літака, зіткнення автомобілів чи поїздів (одним словом, під час катастрофи) — вони вивільнювали заряд «гравітаційного антиполя», яке, утворюючись і з’єднуючись з викликаною ударом (беручи ширше, раптовим гальмуванням, втратою швидкості) силою інерції, давало в результаті нуль. Цей математичний нуль давав себе відчути цілком реально: він абсорбував увесь удар, всю енергію катастрофи і рятував таким чином не тільки пасажирів машини, але також і тих, на кого в іншому випадку обрушилась би вся її сліпа маса.

«Чорні скриньки» були скрізь: навіть у підйомних кранах, у ліфтах, у поясах парашутистів, на океанських кораблях і в моторолерах. Простота їхньої конструкції вражала, як і складність теорії, що їх породила.

Перші промені ранкового сонця зазирнули в мою кімнату, коли, страшенно втомлений, я впав на ліжко, гордий тим, що збагнув другу після бетризації найбільшу подію, яка сталася на Землі за час моєї відсутності.

Мене збудив робот, що приніс до кімнати сніданок. Було близько першої години дня. Сідаючи на ліжко, я перш за все глянув, чи під рукою праця Старка «Проблематика зоряних польотів», яку я відклав минулої ночі.

— Ви повинні вечеряти, — сказав мені з докором робот, — бо так можна підірвати свої сили. І читання до світанку теж протипоказане. Лікарі не рекомендують цього робити. Ви про це знаєте?

— Знаю. А звідки ти знаєш?

— Це мій обов’язок.

Він подав мені тацю.

— Постараюсь виправитися, — сказав я.

— Я сподіваюсь, ви не сприйняли доброзичливість як настирливість, — відповів робот.

— Анітрохи, — промовив я. Помішуючи каву, відчуваючи під ложечкою грудки цукру, я дивувався, хоч зовні був спокійний, що я вже справді на Землі, що повернувся, дивувався не тільки тому, що згадав, як читав цілу піч, і враження від прочитаного ще відстоювалось у моїй голові, але й просто тому, що сиджу на ліжку, що б’ється моє серце — що я живу. І мені захотілося чимось відзначити це відкриття, але, як і можна було сподіватися, нічого путнього я не придумав.

— Послухай-но, — звернувся я до робота, — я маю до тебе прохання.

— До послуг.

— Маєш хвилинку часу? Заграй мені ту мелодію, що вчора. Добре?

— Охоче, — відповів він, і під веселі звуки музичної шкатулки я швидко випив каву. Коли робот вийшов, я переодягся й побіг до басейну. Не знаю, чому я так поспішав. Щось мене ніби підганяло, я наче відчував, то кожної миті хтось може відібрати у мене цей спокій як незаслужений. Проскочивши сад, я кількома стрибками злетів на трамплін, відштовхнувся від дошки і в цю мить побачив двох людей, що вийшли з-за будинку. Звичайно, я не встиг їх розглянути. Зробив сальто, не найкраще, і пірнув. Розплющив очі. Зелена вода; тіні хвиль витанцьовували на сонячному дні. Поплив під водою в напрямку сходів, а коли виринув, у саду вже нікого не було. Але мої натреновані очі зафіксували під час стрибка — догори ногами, в якусь долю секунди — чоловіка і жінку. Певно, то були мої сусіди. Мені хотілося ще раз переплисти басейн, але Старк переміг.

Вступ до книги, в якому польоти до зірок трактувалися як помилка астронавтської молодості, так розлютив мене, що я вже вирішив був закинути книжку і не повертатись до неї. Але пересилив себе. Пішов нагору, переодягся. Коли сходив униз, побачив на столі в холі вазу з блідо-рожевими фруктами, які трохи нагадували груші. Набрав їх повні кишені, розшукав затишну, оточену з трьох боків живоплотом місцинку, виліз на стару яблуню, вибрав зручну розвилку й заглибився у вивчення цієї «похоронної» над справою всього мого життя.

Почитавши з годину, відчув, що вже не такий певний своєї правоти. Старк оперував аргументами, яким важко щось протиставити. Він розглядав ті скупі дані, що їх принесли перші дві експедиції перед нашою; ми називали їх «пункціями», бо по суті то було лише зондування на відстань кількох світлових років. Старк склав таблицю статистичне вірогідного розсіяння, тобто «густоти заселення» усієї галактики. Ймовірність зустрічі розумних істот він допускав у співвідношенні один до двадцяти. Інакше кажучи, з кожних двадцяти експедицій у радіусі 1000 світлових років одна мала шанс відкрити заселену планету. Проте такий результат — хоч це, можливо, й звучало певним дисонансом до передмови — Старк вважав вартим уваги, і план космічних контактів виглядав неспроможним аж у дальшому викладі.

З почуттям обурення читав я те, що не відомий мені автор писав про експедиції, подібні до нашої, тобто ті, що здійснювалися до відкриття ефекту Мітке і явищ парастатики. Він вважав їх безглуздими. Але в цій самій книжці чорним по білому було написано, що створення корабля, який досягав би швидкості порядку 1000, а то й навіть двох тисяч «g», в принципі є можливим. Екіпаж такого корабля взагалі не відчував би прискорення чи гальмування, на борту такого корабля було б постійне тяжіння, що дорівнювало б певній частці земного. Таким чином, Старк визнавав, що польоти до меж галактики і навіть до інших галактик — трансгалактодромія, про яку так мріяв Олаф, — можливі, і то в межах одного людського життя. При швидкості, меншій за швидкість світла на якусь долю процента, екіпаж, досягнувши глибин метагалактики і повернувшись на Землю, постарів би лише на кілька чи кільканадцять місяців. Але на Землі за цей час проминули б уже не сотні, а мільйони років. Цивілізація, яку застануть ті, що повернуться, не могла б прийняти їх у своє лоно. Це ще не все. Адже йшлося не про долю групи людей. Вони були посланцями всього людства, що ставило — через них — питання, на які вони мали принести відповідь.