Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 18

Був вечір, коли я повертався до готелю. Із заходу пливли пухнасті рудуваті хмаринки, сонце вже сховалося, зійшов молодик, а в зеніті виблискував другий, якийсь великий штучний супутник. Високо над будинками роїлися літаючі машини. Кількість пішоходів зменшилася, зате зріс рух глідерів і спалахнули, вкриваючи дорогу смугами світла, оті щілиноподібні вогні, значення яких я досі ще не знав. Я повертався іншим шляхом і набрів на великий сад. Спочатку мені здалося, що це парк Терміналь, але він, зі скляною горою вокзалу, бовванів вдалині, в північній, вищій частині міста.

Краєвид був, зрештою, незвичний — коли все навкруги вкрив посічений вуличними вогнями морок, верхні яруси Терміналю ще сяяли, нагадуючи засніжені альпійські вершини.

У парку було людно. Багато нових видів дерев, особливо пальм, квітучі безколючкові кактуси; в одному закутку мені пощастило знайти каштан віком, мабуть, із двісті років. Троє таких, як я, не охопили б його стовбура.

Я сів на лавочці і якийсь час дивився на небо. Якими невинними і привітними здавалися звідси зорі, що мерехтіли в невидимих течіях атмосфери, яка захищала від них Землю. Вперше після стількох років я подумав про них: «Зіроньки». Там ніхто не наважився б так сказати: його назвали б божевільним. Зіроньки, справді ненажерливі зіроньки. Над зовсім уже темними деревами злетів далекий феєрверк, і я раптом побачив з дивовижною виразністю Арктур, гори вогню, над якими я летів, дзвонячи від холоду зубами, а іней на охолоджувальній апаратурі розтавав, спливаючи червоною іржею по моєму комбінезоні. Я брав проби, уважно вслухаючись у посвист компресорів, бо варто їм захлинутися на секунду, як корпус, апарати і я — усе перетворилося б на ледь помітну хмаринку пари. Краплина, що падає на розпечену плиту, не випаровується так швидко, як зникає в таких випадках людина.

Каштан уже майже відцвів. Я не любив запаху каштанових квітів, але тепер він нагадував мені те далеке минуле. Понад живоплотом й зараз вирували штучні вогні, чути було галас, мішані звуки різних оркестрів, іноді вітер доносив дружні вигуки учасників якогось атракціону, може, то кричали пасажири підвісної гірської залізниці. Проте мій закуток лишався майже безлюдним.

Аж ось із бічної алейки виступила висока чорна постать. Зелень здавалася вже майже сірою, й обличчя чоловіка, який ішов надзвичайно повільно, ледве відриваючи ноги від землі, я розглядів лише тоді, коли він зупинився за кілька кроків від мене. Руки його були засунуті у воронкоподібні рурки — палиці, що закінчувалися чорними грушками. Він спирався на них не як паралітик, а як страшенно знесилена людина. Він не дивився на мене, взагалі не дивився нікуди. Сміх, вигуки, музика, вибухи ракет — усе це ніби й не існувало для нього. Він постояв, може, з хвилину, важко дихаючи. його обличчя раз у раз освітлювалось відблисками феєрверків. Здавалося: роки стерли з нього будь-який вираз, залишили тільки шкіру і кості. Коли він уже збирався рушати далі, одна з тих дивних рурок чи протезів ковзнула по землі; я схопився з лавки, щоб його підтримати, але він уже повернув собі рівновагу. Він був на голову нижчий від мене, але досить високий як па сучасну людину; він глянув на мене блискучими очима.

— Пробачте, — пробурмотів я. Хотів піти, але зупинився: в його очах було щось наказове.

— Я десь вас уже бачив. Але де? — сказав він на диво сильним голосом.

— Сумніваюся, — відповів я, мотнувши головою. — Я повернувся лише вчора… з дуже далекої подорожі.

— Звідки?

— З Фомальгауту.

В його очах спалахнули вогники.

— Ардер! Том Ардер!

— Ні, — відповів я. — Але я був з ним.

— А він?

— Загинув.

Я почув, як важко він дихає.

— Допоможіть мені… будь ласка… сісти.

Я підтримав його під пахви. Під чорним слизьким вбранням були самі кості. Я обережно посадив його на лавку. Сам став поруч.

— Сідайте… будь ласка.

Я сів. Він усе ще важко дихав, заплющив очі.

— Це нічого… просто я розхвилювався, — прошепотів він. За хвилину старий розплющив очі. — Моє ім’я Ремер, — сказав він просто.

У мене перехопило подих.

— Як, це… ви… ви?… Скільки…

— Сто тридцять чотири, — сухо відповів він. — Тоді мені було… сім…

Я пам’ятав його. Він приїздив до нас з батьком, феноменальним математиком, який був асистентом Геонідеса — творця теорії нашого польоту. Ардер показав тоді хлопцеві центрифуги. Жвавий, як іскра, семирічний хлопчисько з чорними, як у батька, очима — таким він залишився в моїй пам’яті. Ардер підніс його над головою, щоб хлоп’я могло краще побачити нутро гравікамери, де я тоді сидів.

Ми мовчали. У цій зустрічі було щось неприродне. З якоюсь пожадливістю, з болісною цікавістю я в напівтемряві вдивлявся в його таке страшенно старе обличчя, і горло мені стискалося. Я хотів дістати з кишені сигарету, але не міг — тремтіли у мене руки.

— Що сталося з Ардером? — запитав він.

Я розповів йому.

— Ви не знайшли нічого?

— Ні. Там не знаходять.

— Ви здалися мені…

— Розумію. Ріст і так далі, — відповів я.

— Так. Скільки вам зараз років? Біологічних…

— Сорок.

— Я міг би… — прошепотів він.

Я зрозумів його.

— Можете не шкодувати, — сказав я твердо. — Можете за цим не шкодувати. Ні за чим не шкодуйте. Розумієте?

Він вперше глянув мені в обличчя.

— Чому?

— Бо мені нічого тут робити, — сказав я. — Нікому я не потрібен. І мені… ніхто.

Він, здавалося, недочуває.

— Як вас звуть?

— Брег. Халь Брег.

— Брег, — повторив він. — Брег… ні. Не пам’ятаю. Ви були там?

— Так. В Аппреноусі, коли ваш батько привіз поправки, зроблені Геонідесом в останній місяць перед стартом… виявилося, що коефіцієнти рефракції в темних пилах були занадто низькі… Не знаю, чи вам це щось говорить? — нерішуче запитав я.

— Говорить. Аякже, — відповів він з особливим наголосом. — Мій батько. Аякже. В Аппреноусі? Але що ви там робили? Де ви були?

— У гравітаційній камері, у Янссена. Ви були тоді там, Ардер вас привів, ви стояли вгорі, на містку, й дивились, як мені дають сорок «g». Коли я виліз, у мене носом ішла кров… ви мені дали свою хусточку.

— А! То були ви?

— Так.

— Мені здавалося, що у тієї людини в камері… було чорне волосся.

— Так. У мене й тепер воно не світле, а сиве. Тільки зараз добре не видно.

Запала мовчанка.

— Ви, звичайно, професор? — запитав я, аби тільки щось спитати.

— Був. Тепер уже… ніхто. Вже двадцять три роки. Ніхто. — І ще раз дуже тихо повторив: — Ніхто.

— Я купував сьогодні книжки… Серед них була топологія Ремера. Це ваша чи батькова?

— Моя. Ви математик?

Він глянув так, ніби знову зацікавився мною.

— Ні, — відповів я. — Але… я мав чимало часу… там. Кожен робив, що хотів. Мені… допомагала математика.

— Як це зрозуміти?

— У нас було безліч мікрофільмів: белетристика, повісті, що завгодно. Чи знаєте ви, що ми взяли з собою триста тисяч назв? Ваш батько допомагав Ардерові комплектувати математичну частину… Чи ви знаєте про це?

— Знаю.

— Спочатку ми дивились на це як на… розвагу. Кажу, часу було багато. Але вже за кілька місяців, коли зв’язок із Землею повністю припинився і ми висіли там — здавалося, нерухомо по відношенню до зірок, — то, знаєте, читати, що якийсь там Петро нервово палив сигарету і його терзала думка, чи прийде Люція чи ні і що вона зайшла в рукавичках, — було якось дико. Одним словом, там ніхто цього і в руки не брав.

— А математика?

— Не одразу. Спочатку я взявся за мови і не покидав до кінця, хоч і знав, що це ні до чого, бо коли я повернуся, вони будуть уже архаїчними діалектами. Але Джімма і, особливо, Турбер заохочували мене до фізики. Мовляв, це може придатися. Я почав студіювати її разом з Ардером та Олафом Стівом, лише ми троє не були науковцями…

— Але ж ви мали науковий ступінь.

— Так, звання магістра з теорії інформації, космонавтики, а також диплом інженера-ядерника, але все це була практика, не теорія. Ви ж знаєте, як інженери розуміються на математиці. Так, значить, фізика. Але я ще хотів зайнятися чимось сам. І от — чиста математика. Я ніколи не мав здібностей до математики. Зовсім. Нічого, крім упертості.