Повернення з зірок - Лем Станислав - Страница 16

— Урівноважене?…

— Так. Ви знаєте, що роблять тепер навіть найнещасливіші коханці? Не втрачають здорового глузду. Ніяких пристрастей, суперництва…

— Ви… хочете сказати, що все це… зникло?! — запитав я. Вперше я відчув якийсь забобонний страх перед цим світом. Старий лікар мовчав.

— Лікарю, це неможливо. Невже… це правда?

— Так. Правда. І ви мусите це прийняти, Брег, як повітря, як воду. Можливо, важко з однією жінкою. На все життя це майже неможливо. Пересічна тривалість шлюбного зв’язку — десь близько семи років. Це й так уже прогрес. Півсторіччя тому вони становили ледве чотири…

— Лікарю, я не хочу більше забирати вашого часу. Що ви мені порадите?

— Те, про що я вже згадував: відновлення колишнього кольору волосся… Це, мабуть, звучить тривіально, але це важливо. Мені не зовсім зручно радити вам таке. Але що ж я…

— Я вам вдячний. Справді. І останнє: скажіть мені, будь ласка… як виглядаю я на вулиці? В очах пішоходів. Що є в мені такого…

— Брег, ви вирізняєтесь. По-перше, ваш ріст. Щось із «Ілліади». Стародавні пропорції… ба, можливо, це навіть певний шанс, хоч ви й знаєте, яка доля тих, хто занадто вирізняється?

— Знаю.

— Ви надто великий… таких я не пам’ятаю навіть замолоду. Зараз у вас вигляд людини дуже високої і жахливо одягненої, хоч справа тут і не у вбранні, а просто ви надто мускулистий. Чи перед подорожжю ви теж мали такий вигляд?

— Ні, лікарю. Це ті два «g».

— Це можливо…

— Сім років. Сім років подвійного тиснення. М’язи у мене мусили збільшитись — грудні, на животі; я знаю, яка в мене шия. Але інакше я задихнувся б там, як щур. М’язи працювали навіть тоді, коли я спав. Навіть під час гібернації. Все важило вдвоє більше. Ось від цього.

— А інші теж?… Вибачте, що запитую, але це мене цікавить як лікаря… Такої тривалої експедиції, як ваша, ще не бувало. Ви ж знаєте.

— Знаю. Інші? Олаф майже такий, як я. Це залежить, мабуть, від кістяка. Я завжди був широкий. Ардер був вищий за мене. Понад два метри. Так, Ардер… Про що я говорив? Ага, що я був наймолодший і тому мав найкращі адапційні здібності. Так, принаймні, твердив Вентурі… Чи вам відома праця Янссена?

— Чи відома? Це для нас класика, Брег…

— Так? Смішно, то був такий жвавий чоловічок… Знаєте, я витримав у цього лікаря сімдесят дев’ять «g» за півтори секунди.

— Що ви кажете?

Я посміхнувся.

— У мене є довідка. Але це було сто тридцять років тому… Зараз і сорок для мене багато.

— Брег, нині й двадцяти ніхто не витримає!

— Але чому? Може, це через бетризацію?

Він мовчав. Мені здалося, що він знає щось таке, чого не. хоче мені сказати. Я підвівся.

— Брег, — сказав він, — якщо ми вже про це говоримо, то ви все-таки зважайте.

— На що?

— На себе і на інших. Прогрес ніколи не дається задарма. Ми позбулися тисяч небезпек, конфліктів, але за це довелося платити. Суспільство розм’якло, а ви… ви можете бути… твердим. Ви мене розумієте?

— Розумію, — сказав я, пригадавши того чоловіка, що сміявся в ресторані й замовк, коли я до нього підійшов.

— Лікарю, — вихопилося раптом у мене, — знаєте… я напоровся вночі на лева. Навіть на двох левів. Чому вони нічого мені не зробили?…

— Тепер уже немає хижаків, Брег… бетризація… Ви їх зустріли вночі? І що ви зробили?

— Я почухав їм підгорля, — відповів я й показав як. — Але з тією «Іліадою», лікарю, перебільшення. Я здорово злякався. Скільки я вам винен?

— Прошу навіть не думати про це. І якби ви коли-небудь забажали…

— Дякую.

— Але не відкладайте надовго, — додав він неначе сам до себе, коли я виходив. Вже на сходах я зрозумів, що це означало: йому було майже дев’яносто років…

Я повернувся до готелю. У холі був перукар. Ну звичайно ж, робот. Я сказав йому, щоб він мене підстриг. Я дуже-таки заріс, волосся стирчало над вухами. Найбільше сивини було на скронях. Коли він закінчив, мені здалося, що тепер у мене вже не такий дикий вигляд. Робот запитав мелодійним голосом, чи почорнити волосся.

— Ні, — відповів я.

— Апрекс?

— Що це таке?

— Проти зморщок.

Я завагався. Почував себе по-дурному, як ніколи, але, можливо, лікар мав рацію.

— Хай буде, — погодився я. Робот вкрив мені обличчя шаром желатину з гострим запахом. Потім я лежав під компресами, радий, що в мене закрите обличчя.

Поїхав нагору; у номері вже лежали пачки білизни, я скинув одяг і ввійшов до душової. Там було дзеркало.

Справді, можна було злякатися. Я й не знав, що виглядаю, наче ярмарковий силач. Взагалі я весь був якийсь бугристий. Коли я підніс руку і грудний м’яз напружився, на ньому виділився шрам завширшки з долоню. Я спробував побачити той, другий, біля лопатки, за який мене прозвали щасливцем, бо коли б уламок пройшов на три сантиметри лівіше, то розтрощив би мені хребет. Я вдарив себе кулаком по плоскому животі.

— Ти бугай, — промовив я до дзеркала. Мені схотілося викупатись по-справжньому, а не в озоновому вихрі, і я зрадів, згадавши, що на тій віллі є басейн. Я хотів одягтися в щось нове, але мені шкода було розлучитися із штанами. З нового одягу я надів білий светр, хоч мій чорний, що протерся на ліктях, подобався мені значно більше, і пішов до ресторану.

Половина столиків була зайнята. Пройшовши через три зали, я опинився на терасі; звідти виднілися великі бульвари з нескінченними потоками глідерів; вдалині, як гірський масив, голубів, сягаючи аж до хмар, вокзал Терміналь.

Я замовив обід.

— Який? — запитав робот. Він хотів подати мені меню.

— Все одно, — відповів я. — Звичайний обід.

І лише почавши їсти, я звернув увагу на те, що столики навколо мене вільні. Підсвідоме я шукав самотності. Я навіть не знав про це, як не знав і того, що саме я їм. Я вже не був певний, чи добре те, що надумав. Канікули — ніби хотів сам себе винагородити, коли вже ніхто інший про це не подумав. Нечутне наблизився робот-офіціант.

— Ви Брег?

— Так.

— У номері вас чекає гостя.

— Гостя?

Одразу ж я подумав про Наі’с. Допив темну пінисту рідину і підвівся, спиною відчуваючи чужі погляди. Непогано було б підкоротити себе хоч сантиметрів на десять. У моєму номері сиділа молода жінка, якої я ніколи раніше не бачив. Сіра пухнаста сукня, червоний шарф навколо плечей.

— Я з Адапту, — сказала вона. — Це я сьогодні з вами розмовляла.

— А, то були ви?

Я насторожився. Чого вони знову від мене хочуть?

Вона сіла. Я теж.

— Як ви себе почуваєте?

— Чудово. Я був сьогодні в лікаря, він мене оглянув. Усе гаразд. Я зняв собі віллу, хочу трохи почитати.

— Дуже розумно. Для цього Клавестра — чудове місце. Там гори, спокій…

Вона вже знала, що йдеться саме про Клавестру! Слідкували вони за мною чи що? Я сидів, вичікуючи, що буде далі.

— Я вам принесла… дещо від нас.

Вона вказала на невеличкий пакет, що лежав на столі.

— Це, знаєте, наша новинка, — вела вона далі удавано жваво. — Лягаючи спати, ви вмикаєте апарат… і протягом кільканадцяти ночей без жодного зусилля дізнаєтеся про багато корисних речей.

— Так? Це добре, — сказав я. Вона посміхнулась мені. Я теж посміхнувся. Чемний учень.

— Ви психолог? — запитав я.

— Так. Ви вгадали…

Вона вагалась. Я бачив, що вона хоче щось сказати.

— Я слухаю…

— Ви на мене не розсердитеся?

— А чому б я мав на вас сердитися?

— Бачите, справа в тому… що ви одягаєтесь трохи…

— Знаю. Але я люблю ці штани. Можливо, згодом…

— Та ні. Я не про це. Ваш светр…

— Светр? — здивувався я. — Мені його сьогодні зробили. Здається, це останній крик моди. Хіба ні?

— Так. Але його зовсім не треба було надувати… Ви дозволите?

— Прошу, — зовсім тихо відповів я. Вона трохи підвелася в кріслі: випрямленими пальцями штрикнула мене в груди і аж зойкнула.

— Що це у вас таке?!

— Крім мене, нічого, — відповів я, посміхнувшись. Вона охопила лівою рукою пальці правої і підвелася. Раптом той мій спокій, за яким крилося лихе бажання вколоти її, став як лід.