«Чорна зоря» - Вахек Еміл - Страница 17

Соумар трохи заспокоївся.

— Хоч Клубічків інтерес до моєї нікчемної особи мене дуже тішить, — відповів він голосом, у якому ще бриніла злість, — але, на мій погляд, він, безумовно, перебільшений. Я не думаю, щоб мені загрожувала небезпека, не уявляю, чому і від кого. Знаєте що? Замовимо «блискавкою» Брно і спитаємо Клубічка.

— Його там нема, — відказав розпачливо Трампус,

— То де ж він?

Трампус схопився за голову:

— Коли б я знав. Просто зник.

— Ну й ускочив я в халепу, — пробурмотів Соумар.

А за хвилю додав — А втім, спосіб, у який ви хочете виконати його наказ, нездійсненний. Припустімо, сьогодні мене у клініці заступлять помічники, а що робити з іншими хворими, яких, до речі, в місті багато? Асистентів послати до них я не можу, бо вони не сміють виходити з клініки. До речі, серед них і пані Направілова, дружина вашого начальника з міністерства внутрішніх справ, і хвороба її серйозна. Та й тут, — додав, розпалюючись знов, — у санаторії маю праці по зав'язку. Жодного вільного ліжка. Може, думаєте ходити за мною назирці, як вірний сенбернар?

— Ніхто вам не заборонятиме їхати до хворих, — нерішуче проказав Трампус, — тільки в супроводі моїх людей; ви вже, будь ласка, стерпіть. У санаторії за вами ходитиму я чи хтось інший. Дасте нам білий халат, та й усе.

— Ви справді збожеволіли, — сердито мовив Соумар. — Чоловіче, я охоче послухався б вас, якби бачив у цьому хоч краплю глузду, але все, що ви мені сказали, — нісенітниця, нісенітниця. Ніхто проти мене не замишляв і не замишляє нічого злого. Я вам заявляю, що під вашим наглядом до хворих не поїду і не ворухну пальцем, поки не матиму повної волі. Так, — додав злорадно, — або ви повернете мені повну волю і я поїду до пані Направілової, або ж, якщо наполягатимете на своєму, змушений буду, на превеликий жаль, повідомити кого треба, що ви перешкоджаєте мені виконувати лікарський обов'язок.

— Професоре!

— Будь ласка, — відрубав Соумар, — не вдавайтеся до зворушливого тону, це марно. Ви чули моє останнє слово.

Перш ніж Трампус устиг щось на це відповісти, у двері хтось рішуче постукав. Трампус запитально дивився на Соумара.

— Ну, добре, впустіть, — сказав глузливо Соумар. — Ви ж біля мене, то, мабуть, зі мною нічого не станеться.

— Заходьте! — гукнув Трампус.

На превеликий подив, у дверях з'явилась пані Трекова. Трампус хвилю дивився на жінку, як на привид, не вірячи своїм очам, а коли отямився, напав на неї:

— Пані Трекова! Це справді ви?

— А хто б іще? — потвердила економка. — Моє шануваннячко!

— Але, пані Трекова, заради всіх святих, що ви тут робите? Чому ви не на віллі?

— Чому я не на віллі? — войовничо відрізала Трекова. — З двох причин, пане. Перша та, що сюди мене покликала мадам. А друга? Скажу й другу: адже я тільки слаба жінка. Боялася зостатися вдома сама. Не дивіться на мене так, справді боялася. Може, пане, ви запросите мене сісти?

Трампус приголомшено дивився па неї.

— Мені не причулося? Хто вас сюди покликав?

— Сідайте, пані Трекова, — люб'язно запросив Соумар. — Хоч я не впевнений, чи сміє в'язень пропонувати крісло.

— Дякую, пане професор, ви вельми люб'язні.— І, звертаючись до Трампуса: — Я вже вам сказала, пане. Мадам. Хоч і не особисто, а через канцелярію санаторію. — Пані Трекова обернулася до Соумара і розповідала далі:—Так, мені подзвонили й сказали: тут є для вас записка від мадам: «Люба пані Трекова, мені вже краще, я прошу вас негайно приїхати до мене». — Обернулася до Трампуса, войовничо скінчила: — Гадаю, пане, що якби ви отримали такий ясний наказ, то теж би послухались.

— На бога! — вигукнув Трампус. — Пані Салачова не могла вас покликати!

— Чом не могла? — спитала Трекова недбало.

— Бо вона досі міцно спить.

Трекова витріщила на нього очі, а тоді благально подивилася на Соумара. Той стенув плечима й набрав по внутрішньому телефону якийсь номер. Запала глибока тиша. Відтак почувся голос:

— Це ви, пані Гейдова? Говорить Соумар. Скажіть, будь ласка, лікарня просила ось тепер, опівдні, квартиру пані Салачової? Ні? Ви знаєте це цілком певно? Так, дякую… — Повісив трубку і звернувся до Трекової: — Мені дуже шкода, пані, але хтось пожартував. До лікарні вас нині не кликали.

— Але ж… — зіпнула Трекова.

Соумар знизав плечима:

— Вас не кликали, це правда. Кожна розмова від нас, зі швейцарської й від пацієнтів, іде через комутатор. Там сидить ретельна працівниця, між іншим, велика шанувальниця пані Салачової. Пані Гейдова багато разів з'єднувала мене з Лідою. Неодмінно запам'ятала б, якби хтось просив квартиру артистки. Втім, опівдні вона мене питала, чи це правда, що у нас лежить пані Салачова. І, нарешті, мадам не могла нікого кликати, бо вона, як вам уже сказав пан Трампус, міцно спить.

— Але ж, пане професор… — безпорадно пролебеділа Трекова.

— Послухайте, — нервово сказав Трампус, — що це ви верзли про те, буцім зосталися у віллі самі і що вам страшно? Адже ви були не самі, а з Костом. Я навіть Звелів йому для більшої певності покликати помічника. Будьте ласкаві, поясніть мені це!

— Той помічник таки прийшов. Десь за півгодини після того, як ви поїхали. Такий солідний чоловік, але в нього жахливий нежить. Я мусила йому нагріти чаю, аби нам усього не обічхав. При тому він з'їв цілу коробку печива, до речі, останню, і я не знаю, що на це скаже мадам.

— Розповідаєте ви дуже цікаво, — нетерпляче перебив її Трампус, — але якби трохи стисліше…

Трекова холодно глянула на нього й вела далі:

— Де я зупинилася, коли ви мене перебили? Ага, на тому вашому чоловікові з нежитем. Отож коли він доїв останній шматок печива, задзвонив телефон. Чоловік узяв трубку, йому щось сказали, і він гукнув до мене: «Пані Трекова, покличте мені, будь ласка, колегу». Пан Кост никав по садку. Він теж побалакав по телефону, а тоді вони обидва прийшли до мене, і пан Кост мовив: «Жаль, пані Трекова, нам тут дуже подобається, але нічого не вдієш, отримали наказ негайно залишити віллу». — «Ви з глузду з'їхали, — напалась я на нього, — хочете мене зоставити саму в такій скруті!» Пан Кост здвигнув плечима, і я незчулась, як вони схопили капелюхи й щезли. Я марно кричала, що коли хтось удереться, то це буде на їхній совісті. Поки я стояла як стовп, знову задзвонив телефон. Любі панове, аби ви чули, як те дзвоніння розляглося в порожній віллі! Мені аж мурахи по спині поповзли. То дзвонили мені, щоб я прийшла сюди. Що там казати, це був для мене справжній рятунок.

«Після мене хоч потоп!» — подумала я, замкнула й поїхала до лікарні.

— Сподіваюсь, ви їхали на таксі? — розпачливо спитав Трампус.

— Таке питаєте, пане! Де ви в нас піймаєте таксі? Хіба тільки на Вацлавському майдані й перед вокзалами. Ми ж на самому кінці світу. Я їхала трамваєм.

— Це означає, що ви згайнували три чверті години! — зловісно вигукнув Трампус.

— Годину, пане, бо я спершу забігла до магазину, купила пані й собі цукерок. — І Трекова показала два тоненьких пакуночки.

— Що ви на це скажете? — спитав Соумар Трампуса.

— Що я на це скажу? — розчаровано відповів Трампус. — Та це ж ясно як божий день! Хтось спробував, і йому, на жаль, пощастило виманити пані Трекову з вілли. Але як могло статися, що й Кост пішов з поста?

— Певно, його теж хтось містифікував, як і пані Трекову.

Трампус заперечливо махнув рукою:

— Такого досвідченого працівника? Що пані Трекова впіймалася на гачок, можна легко зрозуміти. Але щоб Кост! Того не так легко одурити. Зрештою, я йому сам наказував.

— Може, йому хтось телефонував од вашого імені?

— Якби хтось спробував це зробити, Кост негайно перевірив би. Подзвонив би до мене сюди і враз дізнався, що його містифікували.

— Тоді це незрозуміло!

— Абсолютно. Взагалі в цій клятій історії нічого не можна пояснити. Я зроду не стикався з такою купою загадок.

— Що буде зі мною? — спитала Трекова. — Якщо я вас добре зрозуміла, хтось обдурив мене й пана Коста, аби потрапити до вілли.