Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 60

— Хто там? — почувся голос Катаної матері.

— Поліція! — німецькою мовою вигукнув Юрко. — Відчиняйте! Шнель!

За дверима брязнув ланцюжок, двері прочинилися, з-за них визирнула перелякана Анастасія Іванівна. За нею стояла Катя. Юрко швидко ввійшов в темний передпокій, дівчина відразу впізнала його:

— Мамо! Це ж Юрко!

— Який Юрко?

— Наш! Із села! Я його зразу впізнала! Заходь, Юрку!

Хлопець зайшов до кімнати, слідом за ним — Катя й Анастасія Іванівна. У кімнаті було світліше. Анастасія Іванівна ніяк не могла заспокоїтися, підозріло оглядала німецький мундир, запитала стримано:

— Ти що? В їхньому війську служиш?

— Ні, Анастасіє Іванівно, — лагідно відповів Юрко, — ніде я не служу! І ви мене не бійтеся! Я, слово честі, не фашист!

— Звідки ж у тебе ця форма? — допитувалася стривожена Анастасія Іванівна.

— У нас на квартирі стоять есесівці, вони мені й подарували цей мундир.

Юрко скинув френч, повісив його на спинку стільця, заніс у кімнату борошно, хлібину, шматок сала. Подумав, дістав з кишені пачку окупаційних марок, поклав на стіл:

— Це вам!

Анастасія Іванівна підозріло оглянула продукти, помацала мішок з борошном, сказала розгублено:

— Борошно! І грошей стільки! Де ти, хлопче, береш гроші, борошно, сало? Хто ж ти такий? І чого ти навіз нам стільки добра? Чи, може, тебе до нас хтось підіслав?

— Ніхто мене не підсилав, — ображено відповів Юрко, — хто б мене міг підіслати? Просто хотів вам допомогти, бо знаю, що голодуєте! Як ви мені не довіряєте… більше до вас не буду заходити.

— Навіщо ти, мамо, Юрка ображаєш, — розгнівано сказала Катя, — він нас від голоду врятував, а ти таке кажеш!..

— Дожилася, — образилась Анастасія Іванівна. — Прийшов Юрко в німецькій формі, привіз стільки продуктів, дав пачку грошей. І нічого не питай!

— Нема чого питати, — впевнено відповіла Катя, — хіба ж ти не знаєш, хто такий Юрко? Я ж сама бачила, як він взимку на базарі безкоштовно роздавав голодним жінкам картоплю. І нам допоміг! А сам був у благенькі чобітки взутий. Я ж бачила!

Катя вдячно глянула на Юрка, сказала:

— Спасибі тобі, що нас не забуваєш! І за хліб спасибі! От Мишко зрадіє, як побачить, стільки хліба. Де ти зупинився?

— Поки що ніде.

— Лишайся в нас!

— Не можна, Катю, треба на базарі поторгувати. Я ще до вас зайду. А ви, Анастасіє Іванівно, на мене не ображайтеся! Вибачте, що я так невдало пожартував, гукнув «поліція», налякав вас і Катю!

Переїхали Лук'янівку і зупинилися під брамою Покровського монастиря. Юрко запитав Свічку:

— Що далі робити? Лейтенант сказав, що треба їхати у Покровський монастир. А пароль ви скажете.

— Іди, Юрку, — промовив лісник, — і питай послушницю Серафиму. Запам'ятай пароль: «Просив отець Никодим передати дві проскурки». І відповідь на пароль: «Як здоров'я отця Никодима?»

Юрко пішов на подвір'я монастиря, побачив молоду черницю, запитав, де можна знайти послушницю сестру Серафиму. Та злякано кліпала віями, сумирно дивилася в землю, а тоді вказала на ветхий двоповерховий будинок:

— Там!

Черниця пішла в монастир, а Юрко зайшов у темну затхлу будівлю. За столом сиділа стара черниця у високому чорному клобуці, запитала:

— Що пан хоче? Чого він прийшов у нашу святу обитель?

— Мені потрібна послушниця сестра Серафима.

— Зараз покличу.

Хвилин через п'ять черниця повернулася з молоденькою, невисокою на зріст послушницею.

Юрко поглянув на неї — і пароль тут же випурхнув із голови. Перед ним стояла дівчина з села Дібровного, яка подряпала йому лице і вискубла півчуба. Вона теж впізнала Юрка, зблідла від несподіванки і перелякано крикнула:

— Ти? — аж відсахнулася від хлопця, але відразу отямилась і сумирно спитала: — Що потрібно панові солдату? Про що він хоче розмовляти з послушницею Серафимою?

Юрко не чекав на таку зустріч і теж спершу розгубився, хоча й тримався, але пароль вилетів з голови. Він поглядав то на стару черницю, то на молоду послушницю, нарешті сказав:

— Отець Никодим просив передати його благословення. Слабує він дуже.

Дівчина недовірливо зиркала на Юрка, але запитала спокійно:

— Що ж передав отець Никодим?

— Своє благословення і гроші,— на ходу вигадував Юрко, — і просив відслужити молебень за його здоров'я. Прошу пані послушницю вийти зі мною на подвір'я, я маю щось розповісти наодинці.

Стара черниця на знак згоди кивнула і запитала солодким голосом:

— Скільки ж грошей передав сестрі Серафимі отець Никодим?

— Сто марок!

— Хай бог пошле здоров'я отцю Никодиму, а ми помолимося за його одужання і передамо йому святі проскурки.

Послушниця вслід за Юрком вийшла на подвір'я і насторожено дивилася на хлопця, ніби хотіла зазирнути йому в душу своїми великими блакитними очима. Від хвилювання в неї зрадливо тремтіли руки, і вона, щоб приховати свій переляк, ховала їх в глибокі кишені широкого плаття. Потім, тамуючи розгубленість, запитала:

— Так що ж передав мені отець Никодим?

— Зачекай! Не сподівався тебе тут зустріти, ніколи б не подумав, що ти послушниця. Дай мені з думками хоч трохи зібратися.

Дівчина, сполохано дивлячись на нежданого гостя, настирно допитувалася:

— Так що ж передав мені отець Никодим? Чого пан не відповідає?

— Отець Никодим просив передати дві проскурки.

Обличчя дівчини проясніло, вона полегшено зітхнула і довірливо запитала:

— Як здоров'я отця Никодима? — і тут же сказала: — Ви, мабуть, по товар прибули? Правда?

— Так.

— Зачекай мене, я зараз! Скажу сестрі Пелагеї і візьму проскурки для отця Никодима.

Хвилин через п'ять послушниця вийшла на подвір'я, ніяково зиркнула на хлопця, запитала:

— Не сердишся на мене, що я тобі у чуба вчепилася? У мене й думки не було, що ти підпільник! Так уже вийшло, — розгублено вела далі дівчина, — і ти не ображайся!

Довірливо поглянула на Юрка, сказала несподівано:

— Ти мені снився недавно! Слово честі! Ніби йдеш по широкій польовій дорозі, а в мене автомат! Я стріляю і ніяк в тебе влучити не можу! Стріляю і плачу від злості!

— Сни в тебе, — покрутив головою Юрко, — зовсім не божественні. Черницям, як говорив один чоловік, мусять райські сади снитися. А ти в людей з автомата стріляєш. Гріх!

— Я така послушниця, — посміхнувшись, промовила дівчина, — як ти есесівець! Хочеш не хочеш, а мусиш до пори носити це остогидле вбрання. Якби мені хтось до війни сказав, що я буду послушницею, ніколи б не повірила! Як там Павло Павлович поживає? Чи не хворіє?

— Хворіє потроху. Рана на нозі не гоїться. І виразка шлунку не дає спокою. Але він своє діло робить!

— Передаси йому привіт. Скучила за ним, а в село не велено мені заходити. Одна наша послушниця як потрапила в це Відрадне, так нема про неї й чутки. Ти передай батькові, щоб він берігся, не забував, що в нього діти малі.

— Якому батьку? — вражено запитав Юрко. — Павло Павлович твій тато?

— Мій! — відповіла дівчина. — Чого ти так здивувався? Ти думаєш, він справжній кравець? У мене татко — військовий. Це зараз він став кравцем, а я — послушницею, бо так треба. Фашисти дозволяють послушницям ходити по селах, перепустки видають, велять продавати людям хрестики, ікони, свічки, молитовники. Пішла я у Дібровне, треба було мені терміново відвідати це село, а тут карателі. Схопили і погнали на Татарський острів. Дівчата як почули, куди їх фашисти повели, ледве не побожеволіли з страху! Ти нічого не чув про цей острів?

— Там зараз фашисти. І близько нікого не підпускають. Кого помітять — стріляють без попередження.

— Відбили нас партизани, — озвалася дівчина, — зразу за селом напали на фашистів. І людей з палаючої церкви вирятували. Так це ти, мабуть, і партизанів повідомив, що карателі будуть палити село?

— Я.

— Спасибі, допоміг людей врятувати. І мене з полону вирятував. А я тобі так подякувала. Тебе як звати?

— Юрко.

— А мене Клара. Тепер будемо знайомі. А ти, Юрку, артист!