Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 56

Збиралася Катря заміж виходити, чекала осені, мала побратися з своїм обранцем Тимофієм Кушнірем. І йому вірною лишилася. Не скорилася дівчина панові, кинулася в ополонку, пішла на дно Прип'яті. Дуже пан був вражений вчинком дівчини, її великою вірністю своєму коханню. І повелів художнику намалювати Катрю на кам'яній стіні в глибокому підземеллі; мовляв, хай ця непідкупна дівчина оберігає вхід до його скарбниці. І себе повелів намалювати поряд, бо хотів пан і після смерті оберігати великі багатства, сховані в підземеллі. От і оберігає Катря панську скарбницю віки вічні: стоїть поряд з своїм ворогом та розлучником у кам'яниці.

— Як же портрет дівчини може оберігати вхід до скарбниці? — запитав Юрко — Це вже, мабуть, вигадали люди…

— Нічого люди не вигадали, — трохи ображено відповів дід — бо не звичайний той портрет, а з великою таємницею. І колись люди розум у голові мали і такі чудеса творили, що й зараз не так просто розгадати їхні загадки. Є підземелля під Білою вежею — я напевне знаю! А проникнути в них ніхто не може! Нема сьогодні туди дороги! А чому нема? Ніхто не зумів розгадати Катрину таємницю! Ніхто!

— Так яка ж таємниця, діду, є в Червоної Красуні? Як вона оберігає вхід?

— Зачекай, — озвався неквапливо чередник, — вислухай все до кінця. Ось дівчина сидить і слухає, а ти, як той живчик, — місця собі не знаходиш.

Так от слухайте, діти, як воно було, як жили колись на нашій землі люди, боронили своє право, свою честь відстоювали. А ви згодом своїм дітям розкажете, а вони своїм повідають. Хай не забувається пам'ять про тих людей, що своє життя за волю поклали.

Як не стало Катрі, зібрав Тимофій Кушнір ватагу добрих хлопців, налетів на село і спалив палац. Мій прадід пам'ятав ту пожежу, хоча на той час ще зовсім був хлопчаком. До неба, казав, полум'я шугало. А цей палац, що зараз є, пани після тієї пожежі збудували. Підземні світлиці, звісно, лишилися. Розповідав мій прапрадід, а він якось потрапив у ці катакомби, ніби є там зображення козака та бусурмана, і вони пучкою вказують хід до панських скарбниць. Але втрапити до них ніхто не може. У кам'яних стінах нема жодної шпарки. Рівна, як долоня, крем'яна стіна — і нема більше нічого. Щоб пройти до скарбниці, мусиш знати таємницю Червоної Красуні. А таємниця та схована у вінку з волошок, що намальований на Катриній голові. Чи так воно, чи ні — запевняти не буду, бо не був там ніколи, не бачив я ні Катрі, ні її вінка. Так мені люди розказували, і я, що чув, вам розповів. А як воно є насправді — не скажу!

— Що ж далі, діду, було? — запитав тихо, ледь чутно Юрко.

— Схопив-таки пан Тимофія Кушніра і розіп'яв його у підземеллі. Зраднику тому, що видав свого отамана, пан дав капшук золотих дукатів, ще й грунту добрячий шмат наділив. І Свирид Терпило на ці гроші відкрив у селі шинок. Тепер оце його нащадок в поліції орудує, німцю, як той пес, прислужує.

— Дідусю, — запитала Леся, — а як вас пани продавали?

— Як продавали? Як ото худобу продають! Забрав пан мою меншу сестру в покої. Не хотіла вона йти — повели її гайдуки, забрали, не зглянулися на її благання та сльози. Отак, як Катрю, так і сестру забрали!

Я вже на той час парубком був. І пустив на панські ожереди червоного півня. Хоча й не піймали мене панські посіпаки, а підозра все одно була! Привели мене на конюшню, шмагали, допитували — не признався! Ще й свідків поставив, що я в ту ніч на колодках до світу сидів.

Наказав пан економу продати мене, щоб мого й духу в селі не було! Погнали мене на ярмарок в село Нова Басань. Продають на ярмарку худобу, вози, крам усякий, а в закапелку людьми торгують. Навпроти мене родину пан продає — матір, батька, двох синів і дочку. Славна така дівчина, вродлива, чорнява, брови, як шнурочки, і обличчя рум'яне, як те яблучко. Тільки вид у неї сумний, очі погасли, хилиться дівчина від туги, слізьми умивається.

Пан люльку курить і гукає:

— Продається дівчина-красуня! Коваль гарний і молодиця! І два сини ковалеві! Сто рублів прошу!

І тут таке на мене найшло, що ніби туману хтось напустив. Не хочу на дівчину дивитися, а очі самі до неї повертаються. Чудасія! Самого продають, а він на дівчину зирить!

Молодий був, а дівчина вродлива.

Коли це, як з-під землі, вигулькнув старий чоловік, голова сива, як молоком облита, плечі широкі, зросту високого — справжній велетень.

Поглянув на мене той чоловік, на дівчину і питає:

— Що, козаче, припала до серця дівчина?

Зітхнув я важко:

— Гарна дівчина, пане, та не мені дістанеться!

— Як тебе звати?

— Матвій!

— Так ти, виходить, мій тезка! Я теж Матвій! Ганжа Матвій! Прощається Ганжа Матвій з білим світом, навіки прощається!

Повернувся і питає нашого економа:

— Скільки за хлопця правиш?

— Двадцять п'ять рублів!

— Давай йому вольну! Хай вільною пташкою політає по білому світу.

Потім підійшов він до панка й питає:

— А ти скільки за душі християнські правиш?

— Сто рублів!

— І цих викуплю! Бери гроші та давай вольну! Підійшов цей чоловік до коваля, вручив йому вольну, а той дякує, і сміється, і за слізьми світу не бачить.

— Спасибі тобі, добродію, скільки житиму, стільки й дякувати тобі буду!

— Не треба мені ніякої дяки, — одказує чоловік, — живи та не цурайся людей, роби добро своїм ближнім, отим, хто своїми руками шматок хліба насущного заробляє. Ото й буде найкраща дяка!

Підійшов чоловік до дівчини, питає:

— Як тебе, дівонько, звати?

— Оксаною, добродію.

— Колись і в мене наречена була, на тебе схожа. Забрали її злі люди — і мене на весь вік осиротили, і їй світ зав'язали! Так хоч ти рости щаслива та гуляй на волі.

Через рік повінчалися ми з Оксаною, поселився коваль з родиною в нашому селі, не схотів до свого пана повертатися. У нас був пан лютий, а там, мабуть, ще лютіший!

Придбали ми гуртом клапоть землі, хату сяку-таку поставили, згодом корівку купили і зажили…

Дід підвівся з землі, приклав долоню до чола, оглянув череду, зиркнув на сонце:

— Час корівок на свіжу пашу переганяти, хай попасуться, а там, дивися, й додому будемо збиратися.

— Діду, — запитав Юрко, — от ви прожили на світі більше ста років. А як ви вважаєте, що найбільш людині потрібно? За що вона повинна боротися, до чого прагнути?

— Оце запитав, — дід звів докупи стрішкуваті брови, — довго, хлопче, мізкувати треба, щоб відповісти на твоє запитання. Кожна людина до свого щастя прагне.

— А яке ж те щастя? — допитувався Юрко.

— Кажу тобі, що в кожного воно своє…

— Що ж ви, діду, за щастя вважаєте?

— Як тобі сказати, хлопче… Я так вважаю… Людина мусить себе господарем на землі відчувати, працювати чесно, не шукати кривих стежок, бо ті стежки завжди боком виходять. Для щастя дружина потрібна кохана та вірна, родина, діти. І ще мусиш добро людям робити, не для себе, а для людей жити! Що зробив за життя доброго — те й твоє! Отак я думаю, отак і намагався жити. І тобі, хлопче, раджу!

— А багатство?

— І багатство потрібне, — відповів дід, — тільки багатство всяке буває. Що чесною працею заробив — твоє! А нечесно нажите добро людину з пуття зводить! Це вже я достеменно знаю! Надивився за свій вік, як гонитва за багатством людей з пуття збивала, життя їм вкорочувала. Був у мене племінник, Федір. Кмітливий парубок, метикований. Прилаштувала його сестра лакеєм до молодого пана, до цього вже, що його в палаці на горищі недавно застрелили. Раділа Олена, думала, вивела сина в люди! Полюбив пан Федора, одягав його, як картинку. Розледащів Федір на панських харчах. Їсть, п'є, гуляє та пану годить! Часто казав я Федору: «Лишай, хлопче, свою службу! Чесною працею заробляй хліб!» Не послухав мене парубок. Після революції пан утік за границю і Федір за ним потягся. Згодом повернувся пан в село з німцями. І Федір з ними. І вже не просто Федір, а пан сотник! Почали німці отак, як і зараз, в селі свій порядок наводити: хто брав панське майно — неси і вези в економію. За грабунок одержуй двадцять п'ять шомполів! Я теж узяв у пана пару коней, воза, борону. Почала й до мене черга доходити. А Федір поцупив той список, де записано, хто що брав. Так у мене й зараз стос панських документів лишився. Лежать у скрині, пилом припадають. А тут знову червоні на панів натисли. Знову довелося пану тікати за границю! Так Федір цілий віз панського добра прихопив. Завернув у ліс, сховався в гущавині, переждав, поки пани подалі від'їхали. І додому! Каже: «Тепер, дядьку Матвію, і я пан! Фунтів п'ять золота дісталося! Є й паперові. Так я, дядьку, трохи у вас лишу, приховайте, хай полежать, почекають кращого часу! Я й вам золота вділю!» Вділив трохи. І клунок паперових грошей на горищі сховав. Не наші ті гроші — заграничні. Досі лежать на горищі, пилом припадають, а Федір пішов до Махна і наклав десь своєю дурною головою! Не привчили його змалку до чесної праці. Все він за багатством ганявся!