Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 52

— Невже це ви, гер Лернер? А де ж солдати вашого батальйону?

— Так, це я, — сухо кинув Лернер, — пояснення буду давати пізніше!

Начальник караулу, козирнувши, наказав вартовому пропустити всіх на подвір'я.

— Пане Лернер, — підбіг до фашиста Юрко, — дозвольте мені піти додому.

Лернер подав Юрку брудну руку:

— Звичайно, ти можеш іти додому. Я розповім пану Маєру про твою бездоганну поведінку. Ти діяв як чесний, хоробрий солдат!

Хлопець вибіг на знайому стежку, що вела до Прип'яті, скочив у річку і заходився змивати з себе сіру, засохлу грязюку. Тепер скоріше додому!

Коли підходив до хати, на подвір'ї побачив матір. Підбіг до неї і радісно проказав:

— Не спалили карателі Дібровне! І люди живі лишилися! А фашистів багато полягло. Провалилася їхня операція!

Розділ десятий

НЕБЕЗПЕЧНЕ ДОРУЧЕННЯ

Леся, почувши Юрків голос, схопилася з ліжка, одяглася, заплела нашвидку косу, вибігла з кімнати і розгублено зупинилася на ґанку.

— Юрку? Що з тобою?! Хто це тебе так побив?

— Партизани врятували людей! — радісно повідомив він. — Лейтенант Вершина дякував тобі. Якби не ти, Лесю, живцем би фашисти людей спалили!

Хлопець розповів про все, тільки промовчав, що втечу карателям підготував лейтенант Вершина. Леся тішилась, що й вона допомогла партизанам, потім співчутливо глянула на хлопця, на його подряпане, розпухле обличчя і знову:

— А хто ж тебе так побив, Юрку?

— Жінки з Дібровного. Партизани взяли нас в полон і повели в штаб на допит. А тут набігли жінки, ті, що їх фашисти хотіли в церкві спалити. Вони і заходилися лупцювати полонених есесівців. А найбільше мені та Скрипалю дісталося.

— І в мене, Юрку, теж була пригода. Ледве врятувалася від одного поліцая… — сумно сказала дівчина.

— Від якого?

— Я тобі пізніше розповім, бо тут довго розказувати треба. Підемо на берег Прип'яті, там і поговоримо. Я не хочу, щоб мама про це дізналася, бо почне допитуватися, чого я ходила в Гаївці.

У цей час з кімнати вийшла Галина Іванівна, не привіталася з Юрком, навіть не глянула на хлопця, сердито крикнула на Лесю:

— Ти куди це думаєш бігти спозаранку? Зовсім відбилася від рук! Не хочеш, щоб мати знала про твої походеньки! Ти ж дівчина, а не якась зірвиголова! Прибігла вчора — плаття порване, ноги позбивані… Лиця на ній немає… А зараз не встигла продерти очі і вже хоче бігти з своїм Юрком на Прип'ять!

Галина Іванівна зиркнула на хлопця, побачила його подряпане, покрите синяками обличчя, вигукнула:

— Кавалер уже добігався! І тобі скоро таке буде! А ти, Юрку, теж добрий! Навіщо ти Лесю з пуття збиваєш? Ти хлопець, у тебе свої турботи, а ти й дівчину за собою тягнеш! Вона ще дівчисько нерозумне, вірить тобі, вважає тебе своїм другом! А ти так підступно користуєшся її довір'ям? Куди ти її посилав учора?

Юрко не знав, що відповісти. Треба було помізкувати, зібратися з думками. Не думав Юрко, не сподівався, що Лесі доведеться самій бігти в село Гаївці! Там же дорога лісом, байраками, берегом Прип'яті! І хлопцю страшно одному ходити по тих пущах, а тут дівчинка, і навіть не сільська, що знає місцевість, а Леся, яка лише рік живе в їхньому селі.

Увійшла мати, глянула на розгнівану Галину Іванівну і запитала:

— Чого це ви, Галино Іванівно, такі сердиті? Що тут у вас трапилося?

— Дочку уму-розуму навчаю! Але до неї моя наука не пристає. Знайшла собі вчителя, і мати тепер ні до чого! Можна на неї взагалі не зважати!

— Про якого вчителя ви кажете?

— Про вашого Юрка! Збиває він Лесю з пуття, а вона й рада! От і сьогодні! Не встиг Юрко зайти на подвір'я, а вона, як обпечена, схопилася з ліжка, накинула плаття і вже запрошує його на Прип'ять. У неї, бачте, якісь секрети від матері. Молода ти, Лесю, за хлопцями бігати. Не той зараз час, щоб отаке виробляти. Учора цілий день не було її дома. А все це Юрко…

Леся не витримала:

— Мамо, як ти можеш? Чи думаєш, що ти кажеш? Навіщо ти Юрка даремно ображаєш? Хіба ж так можна?

У цей час рипнула хвіртка — прийшов староста. В хаті перехрестився:

— Слава тобі господи, що все так окошилося! З щасливим поверненням, Юрію! А я оце зустрів Скрипаля, і він мені розповів про ваші митарства! Пошарпали тебе, хлопче! І навіщо тобі даремно ризикувати? Вважай, козаче, що ти з того світу повернувся! Не варто по-дурному сунути голову в зашморг! Раз на світі живемо! А куля, вона дурна…

— Сідайте, Юхиме Мартиновичу, до столу, — запросила мати, — поснідаємо.

— Спасибі,— задоволено проказав староста. — Від сніданку не відмовлюся! Хоча й досі мені хвороба допікає! Тільки тут не випити ніяк не можна! За щасливе повернення Юрія! Звик я до вашого Юрка, як до рідного сина! Слово честі — звик і полюбив його за розум та кмітливість! Господар росте! Тепер ваш Юрко — герой! Порятував солдатів фюрера! А за це буде велика нагорода! Казав мені Скрипаль, що німець наділить йому й Береговому землю. І двох партизан ваш Юрко порішив! За це теж полагається нагорода! Хлопчак же ще! А отаким вояком виявився! Так вип'ємо, панове, за козака-звитяжця Юрія, за його здоров'я, за його успіхи, за його хоробрість! За нагороду! — Щупак випив, поплескав Юрка по плечу. — Молодця! Зумів партизанам носа втерти! Тільки теж, Юрію, дивися, щоб і сам на гачок до них не потрапив! Гнівається на тебе лісова братія і, звісно, постарається в боргу не лишитися! А може, тобі німці хутір дадуть. Тоді заживемо!

— Кого це Юрко порішив? — запитала мати.

— А ти хіба, Маріє, нічого не знаєш? Двох партизанів клепкою на той світ одправив!

— Про що ви, Юхиме Мартиновичу?

— Двох, двох… І в мене новина! Маю на руках дозвіл — відкриваю крамницю! Тепер треба їхати в Київ, домовитися з німцями про товар. Так проситиму пана Юрія поїхати з Свічкою в Київ. Ні я, ні Свічка не вміємо по-їхньому говорити. — Староста глянув на матір, на Лесю, на Галину Іванівну: — Чого ви сидите, як мокрі кури під дощем? Вам радіти треба, а ви киснете! Герой ваш Юрко! І тепер вам можна нічого не боятися! Підошва знову на тебе, Маріє, донос настрочив! Поніс у жандармерію! Тільки тепер на Підошву можна начхати! Поїдеш, пане Юрію, з Свічкою в Київ?

— Поїду, Юхиме Мартиновичу, — відказав Юрко, — ви нам допомагаєте, а я вам постараюся підсобити.

— Я тобі ще борошна роздобуду! У Києві продаси, грошики будуть. Заживемо ми з тобою, Юрку! Все будемо мати!

— Що ж ви хочете мати? — глумливо спитала Галина Іванівна.

— Хутір! Сад! Пасіку! Ставок! Ви, добродійко, смієтеся, кепкуєте! А для мене — це суть життя! Німці будуть вирубувати Барвенків і Самусів ліси і деревину вивезуть у Германію. Тут теж можна руки погріти!..

— А хіба ж можна вирубувати ті ліси? — спитав Юрко.

— А чому ж ні?

— Вони ж заповідні!

— Заповідними їх оголосили совєти, а німцю дерево потрібне. Через місяць приженуть полонених і буде велике діло! Спасибі за чарку. Час додому, час!

Староста важко підвівся з-за столу і пішов.

Мати, поглядаючи на Юрка, переставляла з місця на місце посуд, зітхала. Леся м'яла косу. Першою озвалася Галина Іванівна:

— А що я вам, Маріє Федорівно, казала? Почалося з юшки, а дійшло до чого? Я давно вирішила, — вона глянула на Лесю, — що нам не місце у вашій хаті. А ти й зараз усміхаєшся! Чого? Що твій Юрко партизанів повбивав, а фашистів урятував? Твій батько на фронті з фашистами воює, а Юрко їх рятує! Прийдуть наші, за все спитають. Я піду шукати собі квартиру, а ти, Лесю, вже доросла, як хочеш…

— Я залишуся!

— Лишайся!

— Правду казав староста? — спитала мати Юрка.

— Правду, та не зовсім!

— Врятував ти карателів чи ні? — допитувалася мати. — і що там з вартовими вийшло? Відповідай! Кажи, як було!

— Не можу, мамо, розповісти, — розвів руками Юрко. — Не маю права. Тільки скажу я вам, що ніяких вартових я не вбивав і ти, мамо, даремно переживаєш. І ви, Галино Іванівно, даремно на Лесю ремствуєте. Якби не вона — багато людей загинуло б у Дібровному. Тільки про це треба мовчати. Більше нічого не скажу.