Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 36

— Можливо, фашистська провокація, але з якою метою? Щоб ми виручили «парашутистів» і дали їм можливість діяти в нашому загоні? Навряд…

— Не знаю, товаришу командир, — сказав Вершина, — але історія з цим десантом підозріла! Жаль, що не діє рація. Надовго вона вийшла з ладу?

— Сіли батареї. Хлопці пішли в сусідній загін, там обіцяли позичити, в них є запас батарей. Кілька днів доведеться почекати.

— Як же нам бути з парашутистами? Чекати, вивчати обстановку?

— Так, будемо вивчати обстановку, — погодився командир, — все одно напасти на Жовтневе і виручити десантників ми не маємо можливості. У палаці батальйон есесівців і чимало диверсантів. Я вже не кажу про поліцію. У Старій Гуті теж рота есесівців. І про «пташок» пана Маєра маємо думати. Мусимо все зробити, щоб жодна не змогла вилетіти за лінію фронту. Що відомо про тих «кентаврів»?

— Повинні залишити палац о четвертій годині 5 липня.

— Зміни не передбачаються?

— Наче ні, хоча все можливе.

— План, Іване Петровичу, — мовив командир загону, — розроблений вашою групою, в основному схвалено, хоча мене й насторожують деякі моменти.

— Які? — запитав лейтенант.

— Тривожить мене Кам'яний Ріг, — сказав командир загону, — надто вже небезпечна ця справа! Як ви вважаєте, товаришу Поух?

Той швидко відповів:

— Кам'яний Ріг — чудова знахідка! Для фашистів це буде повна несподіванка! Хоча небезпека є.

— Можливо, краще все-таки розмістити засаду в старих каменоломнях? Там є запасні виходи! А Кам'яний Ріг може стати пасткою. І надії на порятунок не буде ніякої. Ми вам нічим не зуміємо допомогти.

Командир помовчав і впевнено додав:

— Досить заблокувати вихід — і кінець! Загинуть люди, і «пташки» полетять безперешкодно далі, опиняться за лінією фронту. А ми маємо наказ знищити їх будь-що!

— Ні, товаришу командир, — стояв на своєму Поух, — старі каменоломні далеко! Найкраще скористатися Кам'яним Рогом! Ніхто не подумає, що ми там станемо табором.

— Як там твій «німець»? — несподівано запитав Вершину командир загону.

— Працює! «Німцем», товаришу командир, я повністю задоволений, гарного маємо помічника, хоча досвіду в нього ще малувато. Ні, не помилилися ми з вами в цій кандидатурі: хлопець виявився на своєму місці — особливих підозрінь не викликає.

— Особливих? — перепитав командир, і його густі чорні брови на мить збіглися докупи і тут же розійшлися. — А якісь підозріння все-таки є?

— Не підозріння, а скоріше сумніви, — роздумливо відказав лейтенант, — хочуть і нашого «німця» перевірити.

— Як перевірити?

— Не знаю. Просто висловлювалися подібні думки. Конкретно про це мови не було.

— Обов'язково поговоріть з «німцем», — порадив командир. — Хай Кравець візьме його під свій нагляд.

— Не турбуйтеся, товаришу командир, — сказав Вершина. — Тут, я думаю, в нас осічки не буде, а з Кравцем я домовлюся.

— Не знаю, чи варто посилати його до Києва за вантажем.

— Нема кращої кандидатури, — твердо озвався лейтенант, — ми все продумали, все врахували. Такі, як він, рвуться в бій з ворогом, і краще все-таки, як ми, дорослі, будемо керувати ними, вчити, виводити з-під удару, ніж вони діятимуть самі.

У землянці розвиднілося. Вершина глянув на командира загону. Обличчя в нього схудло; ще недавно чорна як смола чуприна прибита сивиною. На широке чоло впали глибокі зморшки.

— Ні, товаришу командир, — сказав Вершина, — тут краще за «німця» ніхто не впорається. Документи справні! Блискуче знання мови. Витримка і спокій. В операції ми використаємо бойову групу Саченка.

— Начальник штабу, товариш Макаров, теж підтримує цю кандидатуру. На операцію піде рота Остапенка. Спасибі білорусам — позичили нам п'ятдесят автоматів, дали патронів, гранат. Якби не білоруси, то дуже нам сутужно було б пережити цю весну! Коли думаєте повертатися в своє господарство?

— Вранці будемо на місці. Там фашисти готуються до операції «Юберашунг», а що воно за «несподіванка» — невідомо.

— І назви вигадують погрозливі: «Скорпіон», «Полоз», «Морок», «Чорна смерть», «Мертва голова». Закінчуйте, товариші, з «чорними кентаврами» і беріться за Консула!

— Може, пощастило на його слід натрапити? — спитав лейтенант.

— Ні, поки що Консул не нагадував про своє існування, але ж він є, чекає слушного моменту. Що іще, товариші,— командир глянув на годинник, — кажіть, бо о сьомій годині до нас повинні прибути білоруські партизани, маємо спланувати спільну операцію.

— Є ще кілька справ, — сказав Вершина, — хоча основне ми вирішили. У стариці біля Круглика на глибині близько трьох метрів лежить катер і дві баржі з боєприпасами. Частину боєприпасів можна підняти на поверхню. Один з моїх помічників натрапив поблизу Льольчиного озера на закопаний танк Т-34. Є можливість зняти з нього кулемет.

— Це цікаво! — пожвавішав командир загону. — Кулемет нам потрібен. А як там москвичі?

— Працюють, слухають Зоряну. А Горюнов та Капустін ведуть спостереження за Татарським островом. Минулої середи через село Жовтневе пройшло на той острів тридцять п'ять машин марки «Дизель». На машинах під брезентом — дерев'яні ящики з якимось обладнанням.

— Зараз основне завдання — школа «Вольф», — сказав командир загону. — Рота автоматників до проведення операції готова. Закінчуйте й ви, ще раз продумайте справу з Кам'яним Рогом. Татарський острів теж не можна лишати без нагляду. Наші розвідники захопили в полон есесівця; він розповів, що в кам'яних підземеллях буде зберігатися нова зброя. Яка — охороні невідомо. Нічого про неї не пощастило дізнатися і нашій розвідці. Велика земля цікавиться Татарським островом. Нам лише відомо, що роботи на острові закодовані під назвою «Прозорий морок». Не було розмови в Зоряній про цей «морок»?

— Ні, бо цей острів, мабуть, не належить до Маєрової парафії. Про «Прозорий морок» фашисти жодного разу не говорили. Про Червону Красуню згадують дуже часто.

— Не пощастило натрапити на решту плану підземелля?

— Поки що ні.

— І про таємниці вашої Красуні теж нічого не вдалося дізнатися?

— Ні, Михаиле Сергійовичу, — відповів Вершина, — надто давно все це діялося.

— Невже нам так і не пощастить проникнути через це підземелля в ліве крило палацу? Адже Сиволап писав у своєму щоденнику, що він проходив з кімнати Червоної Красуні в ліве крило палацу, туди, де була колгоспна комора! Якби ним проникнути в школу «Вольф» через це підземелля, ми змогли б захопити важливу секретну документацію, списки шпигунів, їх фотографії. Йдіть відпочивайте, набирайтеся сили.

— Що нового за останні чотири дні на фронті? — спитав Вершина.

— Тяжко! — спохмурнів командир. — Наступають фашисти… Наші війська ведуть тяжкі оборонні бої, стримують наступ противника. Нам теж треба напружити всі сили, більше допомагати фронту. Підривники нашого загону позавчора на залізничному переїзді Сухиничі підірвали ешелон з танками. Так допомагаємо.

* * *

Фашисти кинули полонених парашутистів у глибокий кам'яний льох. Біля важких дубових дверей ходив вартовий з автоматом, поліцай стояв з гвинтівкою на ґанку. Неподалік бовванів дот з трьома вузькими бійницями. У ньому вдень і вночі чергували біля кулеметів поліцаї. У селі говорили про парашутистів, про страхітливі допити, катування і страту десантників, яку фашисти призначили на найближчі дні. Командира парашутистів, колишнього рибалку, забрали на допит у палац, не дають ні їсти, ні пити, вимагають, щоб розповів про завдання, яке повинні були виконати десантники. До Жовтневого приходили жінки з сусідніх сіл, хуторів розпитати про полонених та загиблих парашутистів.

До Берегових зайшла знайома жінка з села Васківці і, плачучи, розповідала:

— Сусід був у Жовтневому, бачив убитих. І мій Данило серед них. Сам, каже, бачив його — лежав з простреленими грудьми. Так я взяла горілки, прийшла в поліцію просити, щоб віддали поховати на нашому кладовищі. І слухати не хочуть. Кажуть, пізно! Горілку забрали, а мене випхали!