Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 31

Тепер можна було оглянути чавунну решітку. Так, як і казав Юрко, на ній було вибито кілька перетинок. На решітці лежало пріле листя, сухе паліччя, сміття. Лейтенант спробував просунути голову в пролом — і зразу ж відмовився від своєї затії. Дорослому через цю решітку не проникнути. Цікаво, як же з цієї труби вибирався у палац Сиволап? Можливо, і тут є замаскований підземний хід. Вершина ще раз обмацав рукою пролом у решітці. Юрко зможе, хоча теж треба перевірити.

Лейтенант поволі спустився на дно колодязя і сказав Юркові:

— Решітка міцно прикріплена до стінок колодязя. Зрушити її не можна. Спробуй, чи пролізе твоя голова.

— Пролізе, Іване Петровичу, — пошепки відповів Юрко, — я ж знаю! Ще минулого року навесні ми пробиралися цією трубою в парк.

Юрко взяв ліхтарик, спрямував світло на металеву драбину і поволі піднявся до решітки. Вчепив ліхтарик за ремінну петлю на ґудзик і, ставши обома ногами на слизький щабель, легенько протиснув голову в пролом. Над головою злегка зашаруділо перепріле, спресоване листя.

— Пролізеш? — спитав лейтенант.

— Пролізу, Іване Петровичу.

— Тоді все в порядку. Давай швидше виходити з цієї затхлої пастки.

Назад іти було значно легше. Труба похило спускалася на дно яру. Лейтенант зупинився біля виходу з водоспуску, зачекав, поки вийшли Юрко та Поух, розправив галуззя дерези. Сіявся теплий рясний дощ. Стежкою підійшли до хати лісника Трохима Свічки, і Вершина тричі стукнув у шибку. Через хвилину відчинилися двері і пропустили нічних гостей. У хатині лейтенант сів на ослін:

— Ніби копу жита змолотив, поки пройшов по тій трубі. Дуже важке та сперте в ній повітря.

Юрко, ввійшовши, зупинився біля порога:

— Піду додому! Скоро почне світати.

— З товаришем Поухом ви знайомі? — затримав його лейтенант. — Можливо, вам разом доведеться виконувати важливе завдання. Через цю трубу треба буде проникнути в парк. Пам'ятай про операцію «Юберашунг». Ця несподіванка може розпочатися з дня на день. І нам треба бути готовим.

Розділ шостий

ДЕСАНТ НАД ЧОРНИМ ЛІСОМ

У неділю приїхав староста, забіг у хату, сполохано запитав матір:

— Юрко дома?

— Дома.

— Потелефонував комендант, наказав наловити на вечір риби, бо приїхало в район велике начальство. Я оце кручуся, Маріє, перед німцем, як дзига, а життя мене не веселить! І хутір не світить, і люди на мене вовками дивляться, і німець косо позирає, бо й те не так, і інше не виходить! І подумати страшно, що нас чекає! Життя настало, хоч з мосту та в воду!

— Що це ви, Юхиме Мартиновичу, на всіх нас жах наганяєте? Ви староста села, вас німці шанують, довіряють.

Староста сів на лаву, скривився як середа на п'ятницю:

— Пропало, мабуть, моє старостування! Пропало — і собака не гавкнув! Новий староста має бути в селі.

— Таке й скажете!

— Отаке й скажу! На моє місце Панаса Терпила німець готує. І село наше має стати зоною особливого спокою для вермахту. А що це означає? Всіх непевних, підозрілих — під ніготь! Понятно? На Татарському острові повно солдат. І чого німець ушпинився в наші болота? Наче нема йому більше місця! Дуже мені підпортив Степан, син мій! Повіявся в партизани. А в німця і там є свої люди, своє око! І ті люди доповідають, що син старости Степан Щупак дає духу визволителям. Кулеметником син став у тих партизанів! Он до чого дійшло! Пішов син проти рідного батька! Правду в святому писанії сказано, що стане син проти батька і брат проти брата! Німцю такий староста, як я, муляє очі. А тут, як на зло, Терпило об'явився!

Мати поставила в куток рогач, недовірливо глянула на старосту:

— А ви не жартуєте, Юхиме Мартиновичу? Звідки візьметься той Терпило?

Староста дістав з кишені червоних плисових штанів картату хустку, витер нею спітніле тім'я, шию, одутлуваті м'ясисті щоки і сказав жалісно:

— Хотів би я, Маріє, жартувати, а воно не жартується! Сам його бачив. І Маєр мені натякав: сватають Терпила на моє місце! А в мене з ним давні рахунки. Дай йому волю — і спустить він з мене шкіру.

Юрко, почувши голос Щупака, вийшов з кімнати, привітався.

— Здоров, Юрію, — озвався той, — треба на обід наловити риби. Сам Штарк подзвонив у старостат! І ти вже мене не підведи!

— Так риба вже є,— відказав Юрко, — я сьогодні на світанку потрусив ятери, можете й зараз узяти.

— Оце добре! — пожвавішав староста. — Другий раз не доведеться їхати. Тут і так роботи по саму зав'язку, а ще й рибу коменданту мушу доставляти.

— Так ви б поліцая за рибою присилали, — порадила мати, — навіщо вам на себе все брати?

— Таке й скажеш! Пошлеш поліцая, а він переполовинить, собі рибку забере! Так краще хай мені трохи судачків залишиться! Під лежачий камінь вода не тече, хочеш щось мати — крутися! Є ще одна новина, від якої моя дурна голова макітриться. Нічого не можу збагнути. У четвер викликав начальник жандармерії пан Гофман Саченка і наказав при громадському господарстві створити групу самооборони від партизанів. І наказав видати Саченку п'ятдесят гвинтівок і два ящики патронів. Дурний німець! Знайшов кому давати зброю. Саченку! Він же весь червоний, як варений рак! Ні, на тобі, пане Саченку, п'ятдесят гвинтівок! І патрони! Тільки невідомо ще, в чиє пузо ті кулі повпиваються — он воно що! Переконував я Маєра, радив не довіряти Саченку ніякої зброї — не допомогло! Вірить німець Саченку — і квит!

Мати запросила старосту до столу, налила чарку горілки, той випив і заговорив:

— Я, Маріє, не тільки по рибу прибіг спозаранку… І над тобою хмари збираються! І може випасти з цієї хмари великий град!

— Які хмари? Про що ви кажете, Юхиме Мартиновичу?

— Ти дала в жандармерії підписку, що в тебе нема в майстерні жодного комсомольця?

— Дала.

— Так Трофим Підошва, колишній артільний сторож, подав донос в жандармерію. І запевняє, ніби ти вводиш в оману німецькі власті. Написав, що у вишивальній майстерні повно комсомольців. І всі вони незаслужено одержують пайок. Підошва і список приклав до своєї заяви. Розумієш, чим це пахне? У інструкції сказано так: керівник установи, підприємства, громадського господарства повинен власноручно скласти список, і підписати його, і здати в старостат. Ці списки затверджує староста. І надсилає їх в місцеву жандармерію. Якщо виявиться, що керівник організації чи підприємства приховає хоча б одного комсомольця, то він і вся його родина підлягає розстрілу. Так що тобі, Маріє, пора йти до попа і посповідатися в усіх своїх гріхах!

— Таж нема в майстерні комсомольців, — озвалася пополотніла мати, — а підлий Підошва вигадує казна-що!

Староста покрутив головою, розгублено посміхнувся:

— Про Підошву не будемо зараз говорити! Який є — таким і буде! Складай, Маріє, поки ще є час, список комсомольців і подавай в старостат!

— Не буду я нічого писати, Юхиме Мартиновичу, — твердо сказала мати, — не стану людей на небезпеку наражати! І нема в майстерні комсомольців!

— Гляди, Маріє,— пригрозив староста, — думай, поки що є час, щоб не довелося себе за лікті кусати. Буде каяття, та не буде вороття. — І вже до Юрка: — Ти, хлопче, залиш нас самих, бо тут мізкувати треба, думати, а ти будеш втручатися, заважати.

Юрко вийшов з хати, зупинився біля відчиненого вікна, прислухався. У хаті говорив староста:

— Я, Маріє, довго терпів, а зараз в мене урвався терпець. Пора витурити з села ваших біженців. Мені й твоя біженка як та кістка поперек горла! Я їй пашпорт видав, а вона мене запроданцем назвала.

— Наговорив хтось на неї! — заступилася мати за Галину Іванівну.

— Ти, Маріє, всіх захищаєш! Хочеш святою бути! Даремно стараєшся! Лила на мене ваша біженка всяку бридоту, посіпакою назвала, виродком, жаднюгою! От! Мені Одарка Глушакова й передала цю розмову.

— Вигадала Одарка! — запевнила старосту мати. — Вона ж на все село відома пліткарка. Гнівається вона на біженку і хоче вас проти неї настроїти. Ви біженці та її дітям життя врятували… Не вірте тій Одарці!