Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 23

Після тієї розмови Юрко написав листа Михайлу Івановичу Калініну, як Шарпинський зводить наклеп на героя громадянської війни Мороза, безпідставно звинувачує його в крадіжці колгоспного зерна, і рекомендованим листом відправив у Москву. Місяців через три агроном повернувся додому. Він того ж дня завітав разом з Раєю та своєю дружиною до Берегових, подякував Юркові. Розповів про свої поневіряння, ніяк не міг збагнути, хто підкинув йому мішки, кому він заважав у Жовтневому.

Тепер Юрко знає кому. Але хто в той час міг подумати, що Сиволап — замаскований петлюрівець. Невдовзі родина агронома Мороза виїхала з села — перевели Сергія Трохимовича на роботу в іншу область. На прощання він сказав Юркові:

— Спасибі тобі, що ти не байдужий, — і мені допоміг, і для Раї був вірним товаришем. Будь завжди чесним і справедливим. Пам'ятай, що ще є в нас вороги, не всіх ми вимели в Чорне море! Замаскувалися вони, принишкли, чекають слушного часу, щоб болючіше вжалити. Будь обачним і непримиренним до них.

Юрко пригадує, як Шарпинському оголосили сувору догану, перевели на іншу посаду, але в міліції залишили, — каявся він, ремствував на свідків, які ввели його в оману.

Шарпинський на перших порах був притих, а потім знову почав викликати тата на допити, бо з комори час від часу зникали продукти. Тепер відомо, куди вони зникали. Сиволап проникав підземним ходом у комору, брав припаси і віз їх на продаж у Київ.

Не раз тато влаштовував засідки в коморі. Лишався в ній на ніч і підстерігав невловимого злодія. Тільки даремно. А перед травневими святами він зарядив рушницю і пішов ночувати в комору. І не сам, а з секретарем комсомольської організації Павлом Овраменком.

На світанку почули, що хтось ходить по коморі, побачили в мороці постать над бочкою з салом.

Тато прицілився і гукнув:

— Стій! Стрілятиму!

Постать кинулася в темний куток. Тато вистрілив. А коли дим розвіявся, в коморі ніякого злодія не було. І всі вирішили, що татові та Павлу те приснилося.

Тепер Юрко знає, що то аптекар проникав у комору не із Зоряної кімнати, а іншим підземним ходом, бо Зоряна тоді замикалася на масивну залізну шпугу.

Пригріває сонце. Скоро обід. Юрко пустив пастися коней і пішов обідати. На вішалці помітив Лесин жакетик, і знову незнаний тупий біль придавив серце. Ні, не скоро він забуде свою подружку! Довго щемітиме серце від згадок про неї.

Мати спершу навідалась до майстерні, роздала вишивальницям роботу, а вже потім пішла з Лесею на Червоний хутір. Коли фашисти підходили до Прип'яті, на складі вишивальної майстерні лишалося багато пряжі, заполочі, готових виробів. Мати пішла до секретаря райкому партії Михайла Сергійовича Коваленка порадитися, куди все те подіти, щоб не дісталося окупантам. Той порадив сховати в надійному місці. Мати з секретарем комсомольської організації Олександрою Пашко вночі перенесли матеріали з складу в підвал і закидали його всілякими відходами. Німці наказали відновити роботу вишивальної майстерні, привезли трохи ниток, маркізету, шовку. Комендант звелів вишивати чоловічі сорочки, жіночі блузи, скатерті для Німеччини. Недавно до матері завітав Саченко:

— Прийшов я до вас, Маріє Федорівно, за дорученням секретаря райкому партії. Передавав вам Михайло Сергійович привіт і сказав, що у вас лишилася пряжа. Треба її перевезти на хутори і доручити довіреним ткалям виготовляти бинти. У партизанів багато поранених. І ще просив побільше набрати до майстерні комсомолок, дружин фронтовиків. Оформляйте на роботу чоловік тридцять, а то й сорок. Тих, хто працює, не вивозять до Німеччини. — Іван Лукич насторожено глянув і прошепотів: — Сьогодні вночі прийдуть до вас люди, візьмуть пряжу. Ткати бинти буде Марта Воловець, з нею домовлено. Гестапівці закинули в наше село своїх агентів. Щось замишляють. На роботу людей набирайте скоріше. Думаю, що німці готують тотальну, як вони кажуть, мобілізацію людей до Німеччини. Складайте списки і подасте мені. Тим, хто працює, Штарк дозволив видавати пайки.

Підпільники прибули вночі, перевезли пряжу на Червоний хутір, тепер Марія Федорівна йшла до ткалі, щоб допомогти їй навити основу». Хутір під Самусевим лісом. Ще перед війною інші хуторяни переселилися в село, а Червоний хутір лишився, бо на ньому побудували лісопилку, яка забезпечувала будівельним матеріалом навколишні колгоспи. З півночі непримітні рублені хати оточує грузьке, непрохідне Шляхетське болото. З півдня до них підступає сосновий бір. Сюди рідко заходять німці та поліцаї. Постріляють курей, пограбують людей і скоро залишають. Ночувати окупанти не відважуються на хуторі — остерігаються партизанів. Дорога петляє серед перелісків, ярів, вибігає на береги озер. Коли наблизилися до Шляхетського болота, навстріч вийшли два підлітки. Один з них був одягнений в металевий позеленілий панцир, почищений піском, та мідний шолом, другий тримав у руці довгу шаблю з позолоченим руків'ям. Марія Федорівна придивилася до хлопців, впізнала того, що тримав шаблю.

— Де це ви, Андрію, на такі обладунки розжилися?

— На Шляхетському болоті знайшли, — відповів хлопець, — там після повені береги в Бистриці обвалилися і чимало всякого добра оголилося. Ми там знайшли спис, стародавню рушницю і сідло.

— І чоботи вода вимила, — озвався хлопчак у панцирі,— майже цілі, тільки підошви відпали.

— Що чоботи, — зневажливо махнув рукою старший, — там хуру вимило. Тільки до неї підступитися важко, треба почекати, поки повінь спаде, а потім ми її розкопаємо. Там і літак німецький упав біля Гаркушиного косогору. Льотчик так і лишився в кабіні. І ще один літак загруз у землю. Мабуть, наш…

— Я ще й хрест знайшов, — похвалився менший, — ось дивіться. — Він дістав з кишені мідний хрест на срібному ланцюжку. На хресті виднівся напис слов'янськими літерами.

Мати прочитала напис і повернула знахідку хлопцеві:

— Ти збережи цей хрест, і панцир, і шаблю. Закінчиться війна — і ви здасте в музей. Цьому хресту більше трьох століть.

Хлопці звернули з шляху, пішли вузенькою стежечкою до крайньої хати.

— Скільки зброї на нашій землі лишилося, — задумливо промовила мати. — І печенізькі, і половецькі шоломи знаходили. Йшли на нашу землю завойовники, хотіли підкорити наш народ.

Леся ступала мовчки, зажурена, розгублена. Мати співчутливо сказала:

— Я навмисне взяла тебе з собою, хочу поговорити, дати щиру пораду. Колись і я була молодою, дружила з хлопцями, переживала, не раз і плакала на самоті від тих переживань. Я майже втричі старша за тебе, багато бачила. Не хочу повчати тебе, мовляв, роби, дівчино, так, як я бажаю. Просто хочу тобі порадити, пояснити, а ти вирішуй сама. Юрко — мій син, і бачу, що ти йому не байдужа. У вас гарна і чиста дружба. Я не кажу, що це кохання, але це, Лесю, проблиск перших почуттів. Колись, як ви будете дорослими, пригадаєте ці переживання і посміхнетеся, а зараз вони здаються важливими і болючими. Дуже Юрко розхвилювався, коли побачив тебе на каруселі з Петром…

— Чи варто через це гніватися?

— Звісно, не варто! Тільки наше село глухе, лісове, ото й збереглися давні звичаї.

— Які?

— Щороку навесні і восени хлопці встановлюють карусель, запрошують дівчат кататися, і якщо дівчина пішла з парубком на карусель, то це означає, що він їй подобається, що вона хоче з ним дружити.

— Я ж цього не знала. І чи треба переживати через давні звичаї? Це смішно.

— Може, й смішно, але хочу тобі порадити…

— Що?

— Послухай мене уважно і не ображайся. Подобаєшся ти Петрові і Юрку подобаєшся.

— Ну й що?

— Необхідно зробити вибір: чи ти будеш дружити з Петром, чи з Юрком.

Дівчина ображено глянула на матір.

— Ти не сердься, це дрібниці, про які взагалі говорити не варто, якби ж не такий страшний час. Сама подумай: запросить тебе Петро на вечорниці, а Юрко буде переживати, місця собі не знаходитиме. Ще й дурниць якихось накоїть. Якби ж не ця триклята війна!..

— Виходить, мені з Петром і розмовляти не можна, і глянути на нього не дозволяється, бо Юрко переживатиме? Це ж смішно!