Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович - Страница 14

Ця розмова неприємно вразила Юрка. Він не раз уже помічав, що Петро задивляється на Лесю. А раз навіть на човні возив її на озеро рвати лілії. Юрко промовчав… Що тут говорити? Леся сама повинна вирішувати, з ким їй дружити, розмовляти, кому привітно усміхатися. Так не раз казала мати, як заходила розмова про стосунки між дівчатами та хлопцями. І все це правильно. Але Юркові дуже не хочеться, щоб Леся дружила з Петром і переходила до них на квартиру. Відчуває Юрко, що доведеться йому посперечатися з Петром за цю синьооку, небайдужу для нього дівчину.

Леся йшла поряд, поглядала на хлопця:

— Чого ти мовчиш, ніби гніваєшся на мене? Про що думаєш?

— Просто йду і дивлюся на Прип'ять.

— Слухай, Юрку, — в її голосі відчувалась тривога, — лихо трапилось!..

— Яке? — глянув на дівчину.

— Я пішла по воду. А біля колодязя стоять жінки, говорять про втікача з Бобрового острова, фашисти за його голову тисячу марок обіцяють. Стояла там і Ольга Скрипаль, сестра поліцая, побачила мене і каже: «От хто знає, де той в'язень, де він переховується. Про нього треба Юрка та Лесю питати, вони біля Прип'яті живуть, часто гуляють на березі…»

— Отак і сказала? А ти що?

— А я нічого. У мене в грудях похололо, стою ні жива ні мертва. Нарешті опам'яталася й кажу: «Таке й вигадали!» Невже хтось бачив, як ми Клюева врятували? Як ти вважаєш? Знає поліція про Клюева чи ні?

— Думаю, що ні! Ольга тебе провокувала. Якби поліцаї щось почули про втікача, то вони б дідову хату вверх дном перевернули. І нас би арештували!

— Добре, коли так, — погодилася Леся, — а я перелякалася, несу відро з водою, а руки в мене тремтять, вода на землю хлюпає! І зараз не можу отямитись.

Леся сповільнила ходу, поправила хустку, насторожено глянула на Юрка:

— Я хочу з тобою порадитися, тільки ти не смійся з мене, гаразд?

Він думав, що Леся говоритиме про Петра, про своє бажання перебратися на квартиру до Солодовників, тому намагався показати Лесі, що це його не обходить, та все одно відчув, як затремтів його голос.

Леся не помітила Юркових переживань, довірливо взяла його за руку:

— Треба мені щось робити! Думала з мамою порадитися, але що вона мені скаже? Знову буде плакати… І розповісти їй про свої переживання це можу… Не знаю, як ти, — озвалася Леся, — а я в дитинстві мріяла стати льотчицею, як Поліна Осипенко, Марина Раскова, або кулеметницею, як Анка з кінофільму «Чапаев».

— Ну й що? Я також просив тата, щоб узяв мене на фронт, теж уявляв, як буду сікти фашистів з кулемета. І Вовка хотів піти в армію, і Іван Гончар з Петром Солодовником… — Юрко замовк, ніби спіткнувся на рівному місці, і вже тихіше додав: — Хотіли пристати до мобілізованих, а потім самі рушили на фронт, їх звідти відправили додому. Так чого ти так хвилюєшся?

— Як тобі сказати… Страшно…

— Усім, Лесю, страшно, фашисти нікого не милують!

Дівчина опустила голову, дивилася на стежку, ніби намагалася знайти відповідь на свої роздуми, нарешті тихо сказала:

— Боягузка я, Юрку, розумієш… Часом від страху в мене аж серце заходиться. А як подолати страх — не знаю! Що буде, як нас заберуть в поліцію за врятування військового? Чи витримаю я катування? Що буде, як фашисти вогнем пектимуть, зуби повиривають, голки під нігті заганятимуть?

— Чого це ти про голки заговорила? — здивувався Юрко. — Про таке й думати не треба! Мало що може трапитися! Так навіщо ж наперед собі страху завдавати? А як випаде нам загинути, то загинемо чесно. Хіба не так?

— Так! — погодилася Леся. — А все одно страшно. Я позавчора була в вишивальній майстерні, і Оксана Свічка розповідала, як в райцентрі фашисти повісили підпільницю, вчительку-комсомолку. Довго допитували її, хотіли, щоб видала своїх товаришів по підпіллю… Ноги в неї обпалені, чорні, під нігтями так і лишилися голки.

Леся замовкла, мерзлякувато повела плечима, зіщулилася, витерла кінчиком хустки очі. Юрко нічого не відповів, уявив, як Маєр заганяє йому під нігті голки і вимагає, щоб він розповів про Вершину, видав таємницю підземелля.

— Ти чого мовчиш? — запитала Леся.

— А що говорити? Словами горю не зарадиш! Треба пересилювати страх, — ніби відповідаючи самому собі, озвався Юрко, — не піддаватися йому!

— І ти навчився?

— Трохи. Один мій знайомий казав: «Не ми повинні боятися фашистів, хай вони тремтять від страху на нашій землі».

— Це тобі лейтенант Вершина сказав?

Якби в цей час гримнув грім з ясного неба, то Юрко б не був так здивований, як здивувався, почувши Лесині слова. Він зупинився від несподіванки і розгублено зронив:

— Таке й вигадала! До чого тут Вершина?

— Ти думаєш, я нічого не розумію? Думаєш, не догадалася, що ти заховав фашистів за наказом лейтенанта… Я дочка червоного командира! Мій татко комуніст, прикордонник. І якби я не була переконана, що ви радянські люди, так ми й дня не жили б у вашій хаті. І я б ніколи не назвала тебе своїм другом, хоча б ти сто разів врятував мене від смерті!

Юрко не знав, як йому бути в цій ситуації. Звідки дівчина довідалася про його зв'язок з лейтенантом? Може, й вона виконує завдання партизанської розвідки? І тепер так необачно обмовилася. А вона допитувалась:

— Чого ж ти розгубився? Хіба ж я не правду сказала про Вершину?

— Давай краще облишимо цю розмову. Ні з ким я, Лесю, не зв'язаний, — спокійно відповів Юрко.

— І неправда! Хочеш, я доведу, що ти кажеш неправду?

— Доведи, — байдуже знизав плечима Юрко. — Хоча я наперед знаю, що ти нічого не зумієш довести, бо все від початку і до кінця вигадала. І я не розумію, навіщо ти це робиш. Чи знаєш, що за такі вигадки ми всі можемо опинитися в гестапо. І я раджу тобі облишити ці жарти.

— От і зумію, — усміхнулась дівчина, — і нікуди ти не дінешся. Пам'ятаєш, як до вас приїхали німці ловити рибу і заходилися варити юшку?

— Пам'ятаю. Ну й що?

— Ти сховав Маєра і Штарка в льох. На ляду поставил бочку з половою. Так?

— Ти ж сама все це бачила, а тепер перепитуєш. Тільки до чого тут Вершина та партизани? І взагалі навіщо ця розмова? Я й згадувати не хочу про те.

— Почекай, — промовила дівчина, — я все знаю і все розумію.

— Що ж ти розумієш?

— А те, що ти сховав німців у льоху за наказом Вершини. І він знав, що в льоху сидять фашисти та їх прислужники. Він і на бочку сів, щоб партизани не натрапили на ваш льох.

— Ну й фантазія в тебе, — вражено вигукнув Юрко, — таке вигадала, що хоч стій, хоч падай!

— Нічого я не вигадала, я все бачила. Я дивилася з хати крізь прочинені двері і помітила, як Вершина весело підморгнув тобі: мовляв, тримайся, хлопче, все йде як слід, обвели ми німців навколо пальця. Хіба не так? Вигадала я чи правду сказала?

— Вигадала! — заперечив Юрко. — Все вигадала! Влучила пальцем в небо і радієш. А якщо ти комусь розповіси про свої спостереження, то всіх нас чекає шибениця. З такими справами не жартують! І якби я домовився з лейтенантом, так ніхто б мене не дубасив, як Сидорову козу!

— Не бійся, — заспокоїла хлопця, — нікому я про свої спостереження не скажу. Навіть мамі.

Повернулися додому, як почало темніти. Мати мила посуд і стривожено розповідала:

— Не встигли ми пообідати, як наїхав Маєр, а з ним ще один — сухий, як тараня. Страшний такий німець! Ще страшніший за Маєра. І весь у хрестах. На грудях два хрести, і один хрест під шиєю теліпається.

— І що Маєр казав?

— «Де Юрген?» — питав. Обіцяв приїхати завтра о десятій годині. Коробку цукерок привіз, он лежить на столі. Тягся перед тим, що в хрестах, упадав…

— Справді, Маєр якось незвично поводився, — озвалася Галина Іванівна, — мабуть, отой висушений — дуже велике цабе. І на мене Маєр поглядав так, ніби щось хотів сказати дуже важливе. Мені аж страшно стало від того погляду.

Наступного дня біля воріт зупинився чорний «опель». З машини вийшов Маєр, зачекав, поки з неї вибрався гість. Юрко стояв біля воріт. Він привітався, запросив до хати. Маєр підвів Юрка до незнайомого німця в чорному мундирі, шанобливо сказав: