Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович - Страница 55

Староста червонів від гніву, тупав ногами, загрозливо кричав:

— Мовчи, стара! Не гніви мене, не переч мені, бо я за себе не ручуся! Привіз — і ще привезу!

— Навіщо тобі чуже добро? — бідкалася дружина. — І так уже розголос пішов, що привіз Щупак пограбоване добро, позабирав пожитки постріляних. А як наші прийдуть? Що ти тоді скажеш? У якого Сірка очі позичати будеш? І партизани під боком. Он у Вишеньках убили старосту. Він теж хотів німцю догодити, вислужувався! Все нагороди від них чекав. Дочекався! І про синів подумай. У тебе, чоловіче, чотири сини в армії! Як же їм, маючи такого батька, На білому світі жити? І так на нас люди, як на ту чуму дивляться! Тобі вже й прізвисько дали — Чума!

Розмови з дружиною прикро вражали самолюбивого, гонористого Щупака. Правду говорила дружина. Нічого не міг їй заперечити. Тільки й того, що тупав ногами та лаявся. Не так воно все склалося, як бажалося.

Тижнів три тому Щупак одягнув чисту, випрасовану сорочку, чумарку, плисові штани, взув нові чоботи-витяжки, зібрав пожовклі купчі, що свідчили про земельну власність мешканця села Відрадне Юхима Щупака, і поїхав на прийом до коменданта Штарка. Він зайшов у кабінет, шанобливо поклонився, поклав перед німцем свої папери. Штарк здивовано позирав на купчі, поцяцьковані сургучевими та восковими печатками, нерозуміюче знизав плечима.

— Пане комендант, — улесливим, тремтячим від хвилювання голосом озвався Щупак, — це документи, купчі, які незаперечно свідчать про мою земельну власність. Прошу вас повернути мені мій хутір. Це ж моя кровна земелька, а її незаконно відібрали більшовики.

Перекладачка переказала прохання старости і вичікувально дивилася на коменданта. Штарк байдуже відсунув купчі на край стола, навіщось колупнув нігтем печатку з двоголовим орлом, зневажливо махнув рукою:

— Архів! Зараз всі ці папери — нічого не вартий мотлох. Землю треба заробити вірною й бездоганною службою «новому порядку».

Щупак відчув, що комендант не збирається повертати йому хутір, навіть не захотів подивитися на купчі. Староста розгублено втупився в перекладачку:

— Що каже пан комендант? — запитав він.

— Пан комендант сказав, — відповіла перекладачка, що всі ці папери — мотлох! Їм місце на смітнику!

— Як це на смітнику? — не повірив Щупак. — Це ж купчі на нашу землю, на наш хутір! Я його законний власник! За ті десятини мій дід, батько гроші платили! Свої, кревні! Як же тепер буде з приватою власністю? Чи повернуть мені мій хутір? Га?

— Пан комендант, — знову почала перекладачка, — пояснює, що тепер уся земля належить великій Німеччині. І всі оті землі, всі простори, — вона обвела навколо рукою, — завоювали німецькі солдати, заплатили за них своєю кров'ю.

— А як же буде з моїм хутором? — допитувався Щупак.

— Зрозумійте, пане старосто, — доводила перекладачка, — вся земля тепер належить німцям. Це їх власність. Хто буде вірою й правдою служити рейху — той одержить земельний наділ. Пізніше! А старі купчі хай їдять миші! Землю треба заслужити!

Щупак образився на коменданта, на перекладачку, на весь світ. Але виду не подав. Подумав і прийшов до висновку, що комендант Штарк говорив правду — землю треба справді заслужити. Іншого виходу нема. Пригадав він і виступ гебітскомісара фон Бібраха перед сільськими старостами. Бібрах запевняв, що за кожного впійманого або виданого комуніста-партизана даватимуть по півгектара землі. Це йому, Щупаку, треба спіймати п'ятдесят партизан, щоб повернути свій хутір. А спробуй їх спіймати! Скоріше самого зловлять.

Ночами Щупак не спав. Мучили сумніви, обценьками брав за горлянку острах. Це ж він жандармів на слід учительки Федорчук навів, видав їм родину лісника. Та ще Ситарчук. Хотіли вислужитися перед німцями, намагалися хутчій повідомити, хто винен в загибелі їх десанту. Ні, не думав Щупак, що повісять вчительку та родину лісника. Думав — потримають і випустять. А тепер від страху дрижаки б'ють. Рипне вночі віконниця — душа в п'яти так і пірне. Думає, партизани. А там чоловік учительки Микола Федорчук. Не подарує він смерті своєї дружини. І люди дивляться, мов на скаженого пса, кланяються, вітаються, а в очах ненависть, зневага. От, бач, Чумою прозвали.

Навіть дружина осудливо дивиться на нього, перечить. Не хоче бути з ним заодно. Сини в армії, десь б'ються з німцем, якщо живі. І мати за своїх дітей вболіває, просить погибелі окупанту. Все перевернулося, змішалося, змоталося в один "клубок. І вже не розв'язати, не розплутати оту обкипілу кров'ю зав'язь. А все через землю, через хутір! І не брався б за те старостування, якби не сподівання, що німець поверне землю. Не повернув! Та все одно, йому, старості, тепер одна надія — на німця. Поки німець тут — і він зверху, а піде фашист — на шматки рознесуть! Так зашморг на шию і накинуть! Нема йому тепер ні прощення, ні рятунку на своїй землі.

Намагається Щупак служити німцю на совість, та не сходяться тут кінці з кінцями. Де тільки можна, так і тягне до себе, гребе, що потрапляє під руки. А німець злодіїв не милує. Упіймає — пиши пропало. Злякався староста, як почув наказ коменданта з'явитися в комендатуру разом з Береговою. Почув несподіване розпорядження — покрився холодним потом. «Мабуть, — подумав, — доніс хтось Штарку, що видав за хабар біженцям фальшиві документи — і тепер каюк! Село режимне, а тут якісь непевні біженці!..» Як не боявся староста, як не тремтів, а все одно довелося їхати.

Насторожив несподіваний виклик коменданта й Марію Федорівну. Просто так Штарк нікого не викликає. Тут уже є якась важлива причина. Але яка? «Може, німцям, — думала Марія Федорівна, — стало відомо про її зв'язки з підпіллям, про доручення секретаря райкому партії виготовляти бинти для партизан? Для цього на хуторах приховали багато пряжі. І дві ткалі на хуторі Червоному вже виткали дві основи бинтів. Чи, може, комендант дізнався, що в них переховувався підполковник Макаров? А може, й справді, хтось доніс про біженців, дізнався, що в них проживає родина командира Червоної Армії. Село в них режимне, кожна підозріла людина на виду в поліції. А тут ще Олефіренко на їх родину затаїв гнів і Скрипаль підозрює Юрка в знайомстві з лейтенантом Вершиною. А ще й документи з'явилися в Юрка, думає він оголосити себе фолькедойчем…

Страшно стає Марії Федорівні від усіх цих думок. Відчуває вона, як підступає до неї, до її дітей небезпека, підкрадається, вичікує слушного моменту, щоб накинутися на свої жертви. А що тут зробиш? Звісно, щось і від неї залежить, а більше від обставин. Якщо вже прийдуть поліцаї і відправлять у жандармерію, то звідти одна дорога — в протитанковий рів. Тільки як не стискається від передчуття лиха серце, а треба триматися, допомагати підпільникам, як обіцяла.

На прийом до коменданта прийшли в призначений час. Штарк підвівся з-за столу, запросив Марію Федорівну та старосту сідати. Не вдаючись у довгі розмови, комендант наказав терміново відкрити в селі ткацько-вишивальну майстерню і виготовляти для потреб німецької армії перев'язочні матеріали. Водночас, — додав Штарк, — можна вишивати сорочки, блузи, скатерті, гардини.

— Я знаю, — підкреслено проказав він, — ваші вироби йшли па експорт. Тепер ви будете працювати на велику Німеччину. Пряжу, заполоч, шовк вам привезуть. Зараз ви підете з фрейлейн Вірою, — комендант повернувся до перекладачки, — на речовий склад, відберете потрібні матеріали, їх вам привезуть завтра у майстерню.

Комендант сів за стіл, розкрив чорну шкіряну папку:

— Дозволяється набрати тридцять робітниць. — Комендант трохи помовчав і, суворо дивлячись на Марію Федорівну, наказав:

— Серед цих робітниць не повинно бути ні комуністок, ні комсомолок! Набиратимете людей під вашу особисту відповідальність! Якщо серед працівників майстерні,— Штарк знову загрозливо помовчав, — виявиться хоча б одна комсомолка, ви з родиною будете розстріляні.

Перекладачка Віра Миронівна переказувала слова коменданта, говорила безбарвним голосом, як говорять про давно відомі і всім зрозумілі речі.