Таємниця Зоряної кімнати - Лысенко Василий Александрович - Страница 23

— А хто тобі каже про гроші,— перебив її Юрко. — Ходімо в садок, я ще натрушу тобі яблук, у нас гарний білий налив.

Юрко натрусив яблук, обклав ними глек, щоб не перекинувся, запитав:

— До пристані сама дійдеш?

— Спробую, — відповіла дівчина. — Тільки кошик дуже важкий, може, яблук надібрати…

— А, ходімо, відведу я тебе на переправу, — вирішив Юрко, — а то ти й кошика до машини не донесеш, та ще й молоко розхлюпаєш.

Він легко підхопив повний кошик, і вони заквапились до переправи. По дорозі Юрко розпитував свою нову знаному, як їм пощастило вибратися з оточення, чи бачила вона фашистів.

— Бачила, — мерзлякувато зіщулилася дівчина, — здалеку… — Вона показала на колодязний журавель у кінці вулиці: — Фашисти були від нас десь як до того колодязя. Ми в лісі а вони на полі це як ми в кільце потрапили. Німці прорвали фронт, оточили містечко, забула його назву, — і ми там опинилися. Ми з тобою й досі не познайомилися. Як тебе звати?

— Юрко.

— А мене Леся. Мій батько військовий, прикордонник. Ми раніше жили на заставі, на самому кордоні біля Бугу. Минулого року тата перевели у Львів, і я вже там закінчувала п'ятий клас.

Юрко з повагою дивився на дівчину. Це ж вона жила на прикордонній заставі, на самому краю рідної землі. І тато цієї дівчини не раз, мабуть, затримував шпигунів і диверсантів.

— Налетіли фашистські літаки, — все розповідала Леся, — на світанку, коли ще все місто спало. Тато під час бомбардування одразу побіг у штаб і більше ми його не бачили. Потім нас посадили на машини і відправили в тил. З нами ще одна родина їхала, жінка з двома дітьми. Під час нальоту її поранило осколком, підібрав її похідний госпіталь. Тут так невчасно захворіла мама. Доведеться, мабуть, в Києві лягати їй в лікарню. Треба швидко рухатись уперед, а ми зранку не можемо переправитися через Прип'ять. Обіцяють увечері пропустити біженців. Я найбільше боюся нальотів, — очі в дівчини якось поширшали, стали ще блакитнішими. — Бомби вибухають, зенітки строчать, літаки ревуть, ночами зависають ліхтарі над головами, а бочки виють…

— Бочки? — не зрозумів Юрко.

— Так, бочки, з дірками, — пояснила Леся. — Фашисти дірки в них попробивали, кидають з літаків, щоб нагонити паніку. Прокляті фашисти, — аж струснулася дівчина, — їх усіх треба нищити!.. Поперед нас їхав санітарний автобус з дітьми, а тут — «мессершмітти» налетіли. Діти висипали у жито, ховаються. А фашисти їх з кулеметів розстрілюють на бриючому польоті. Бачать же, що малі діти, — і стріляють!.. Ніколи цього їм не можна простити! Жаль, що я не можу зараз стати пілотом-винищувачем, я показала б їм, як убивати маленьких дітей!..

Юрко допоміг дівчині донести молоко до машини, побажав щасливої дороги і побіг шукати Володю, хотів розповісти йому, що фронт уже під Васильківськими Дачами. Біля землянки начальника переправи стояв лейтенант Вершина. Він побачив Юрка, помахав, щоб підійшов.

— Ти мені дуже потрібний, є важлива розмова. Іди додому, а я буду об одинадцятій…

Ніяк Юркові не щастить сьогодні побути на переправі. То дівчину зустрів, то на лейтенанта натрапив. А що хоче сказати йому Вершина? Мабуть, знову розпитуватиме про зустріч у палаці…

Юрко повернувся додому і, нетерпляче поглядаючи на годинник, став чекати лейтенанта. Нарешті рипнули двері і до хати зайшов Вершина. Він тримав у руці чималий згорток.

— Сам дома?

— Сам.

— Це добре, нам треба побути наодинці.

Юрко запросив лейтенанта сідати, сам примостився біля вікна, насторожено поглядаючи на згорток.

Лейтенант провів рукою по стомленому обличчю, сказав вибачливо:

— Ще одна безсонна ніч. Сьогодні партизанський загін вирушив у ліс. Фашисти наближаються до Прип'яті. Наша армія відходить. Через кілька днів гітлерівці захоплять село.

Відтепер ти, Юрку, — тихо говорив лейтенант, — член підпілля, будеш допомагати партизанським розвідникам. Ти вільно розмовляєш по-німецьки, а це зараз дуже важливо. От на цьому грунті ми створили тобі відповідну легенду.

Лейтенант підсунув до себе згорток, заходився розв'язувати тонкі шнурки.

— Твій прадід, Юрку, як відомо виходець із інших місць, його виписав пан Хоткевич будувати Білу вежу. Так же?

— Бабка і тато розповідали, — відповів Юрко, — що пан Хоткевич привіз мого прадіда зі Львова. Він з братом Дмитром встановлював у підземеллі потайні замки. Той теж непогано знався на механіці. Їх обох і погубив пан Хоткевич. Внук Дмитра Берегового живе й зараз у Бережівці, працює на цукроварні…

Хлопець замовк, допитливо поглянув на Вершину, чекав, що він скаже.

— Бачиш, Юрку, — озвався той, — робота підпільника надзвичайно тяжка й небезпечна. Тут потрібні досвід, певна виучка. А в тебе нема ні досвіду, ні знань. Коли людина наперед знає свої обов'язки, то вона менше робить помилок. Підпільник мусить дотримуватися суворої конспірації, не розголошувати довірених йому таємниць. Бути спостережливим, помічати, схоплювати на льоту кожну деталь, кожну дрібничку. І вміти робити належні висновки, бути передбачливим. Але це не означає, що він повинен бути мовчазним, зляканим чоловічком, який намагається затаїтися, сховатися в нірку. Підпільник повинен діяти, спілкуватися з людьми, навіть зі своїми смертельними ворогами, але поводитися невимушено, природно, не викликати ніяких підозр. Тут треба навчитися не говорити зайвого, володіти собою, при будь-яких ускладненнях не виказати себе зовнішністю. Можливо, доведеться мати справу з гестапівцями, поліцаями, підступними, жорстокими, вишколеними ворогами. Але давно сказано: не такий страшний чорт, як його малюють. Фашисти підступні, а ми мусимо бути мудрішими, стійкішими за них. Треба вміти знаходити слабкі місця ворога і завдавати по них нещадних ударів.

Далі лейтенант говорив, що прорахунок для підпільника, як і для мінера, смертельно небезпечний. Підпільник взагалі не має права на помилку, бо він діє не сам, а за ним стоять його товариші-однодумці. Юрко уважно слухав Вершину, намагався збагнути, яка ж кінечна мета розмови.

— Сьогодні увечері лісник Трохим Свічка привезе два бідони спирту. Закопаєш їх у повітці і будеш використовувати для всіляких потреб. Якщо хтось запитає, де ви розжилися на спирт, скажете, що купили в аптекаря Сиволапа. Намагайся пояснювати свої дії правдиво, і так, щоб не зловитися на брехні, не дати козирів ворогам…

Юрко відчув, як хвилювання та неспокій зрадливо заповзають у серце, виводять його з рівноваги.

— Я зобов'язаний тебе ще раз попередити про небезпечність обов'язків, — пильно подивився лейтенант на хлопця, — щоб ти мав уяву про те, що на тебе чекає. Ти ще можеш відмовитися від нашого доручення, і ніхто тебе не осудить…

— Я вже сказав, що згоден, Іване Петровичу, — перебив Вершину Юрко, — нікого не підведу. Ось побачите. Якщо не в підпіллі, то сам буду боротися з фашистами!..

З обличчя лейтенанта зникли непевність і вагання.

— Ну, тоді конкретно про завдання. — Лейтенант розгорнув пакунок і поклав на стіл потемнілі пергаменти з великими восковими та сургучевими печатками, привішеними до них на шнурках. — Один з майстрів, Франц Берг, на виклик Хоткевича прибув у ваше село з Пруссії. Ось в архіві я знайшов папери родини Бергів. Тут зібрані всякі купчі, цехові свідоцтва, угода з паном Хоткевичем. Переїхав Франц Берг на Україну в 1811 році, коли йому вже було п'ятдесят три роки, разом з дружиною та чотирма дітьми. У цей час пан виписав зі Львова і твого прадіда. У тебе прізвище Береговий, подібне до Берга.

— Але ж з ним наш рід нічого спільного не мав…

— Хто це доведе! Нам вигідно, щоб ти став трохи німцем. Отже, для всіх відтепер твій прадід Франц Берг вихідець із Східної Пруссії, уродженець міста Кенігсберга. Згодом Берги жили в Києві, потім переселилися в Москву. Але це не так важливо. Пізніше твій прадід став Федором Береговим. І це теж буде схоже на правду. Старий пан Хоткевич, отой, що перебудовував палац, любив давати іноземним майстрам українські прізвища. Хто погоджувався на таке — одержував більше грошей. А прадід твій, Франц Берг, був українізованим німцем, що вільно володів рідною мовою.