Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович - Страница 39

І зараз, як завжди, Дар Вітер попрямував до пам’ятника, щоб іще раз, дивлячись на образи стародавніх героїв, знайти схожість і відмінність між ними і сучасними людьми. З-під срібних пухнастих гілок південноамериканських лейкодендронів,[23] що обрамовували виблискуючу в промінні сонця піраміду пам’ятника, виринули дві стрункі постаті й зупинились. Один з юнаків стрімко кинувся до Дар Вітра. Обхопивши рукою масивне плече, він крадькома оглянув знайомі йому риси твердого обличчя: великий ніс, широке підборіддя, несподівано веселий вигин губ, що не пасували до похмурого виразу сталевих очей під зрослими бровами.

Дар Вітер схвально глянув на сина славнозвісної людини, будівника бази на планетній системі Центавра і голови Ради Зореплавання п’яте триріччя підряд. Громові Орму не могло бути менше як сто тридцять років, він був втричі старший за Дар Вітра.

Діс Кен покликав товариша — темноволосого юнака.

— Мій найкращий друг Тор Ан, син Зіга Зора, композитора. Ми разом працюємо в болотах, — вів далі Діс, — разом хочемо здійснити наші подвиги і далі теж працювати разом.

— Ти, як і раніше, захоплюєшся кібернетикою спадковості? — спитав Дар Вітер.

— Авжеж! Тор захопив мене ще більше — він музикант, як і його батько. Він і його подруга… вони мріють працювати в галузі, де музика полегшує розуміння розвитку живого організму, тобто над вивченням симфонії його побудови.

— Ти говориш якось неясно, — насупився Дар Вітер.

— Я ще не можу, — зніяковів Діс. — Може, Тор скаже краще.

Другий юнак почервонів, але витримав допитливий погляд.

— Діс хотів сказати про ритми механізму спадковостії живий організм під час розвитку з материнської клітини надбудовується акордами з молекул. Первинна парна спіраль розгортається в плані, аналогічному до розвитку музичної симфонії. Іншими словами, програма, за якою відбувається побудова організму із живих клітин, — музична!

— Он як?.. — перебільшено здивувався Дар Вітер. — Але тоді і всю еволюцію живої й неживої матерії ви зведете до якоїсь гігантської симфонії?

— План і ритміка цієї симфонії визначені основними фізичними законами. Треба тільки зрозуміти, як побудована програма і звідки береться інформація цього музично-кібернетичного механізму, — з незаперечною впевненістю юності підтвердив Тор Ан.

— Це чиє ж?

— Мого батька, Зіга Зора. Він нещодавно опублікував космічну тринадцяту симфонію фа-мінор у кольоровій тональності 4,750 мю.

— Обов’язково послухаю її! Я люблю синій колір… Але найближчі ваші плани — подвиги Геркулеса. Ви знаєте, що вам призначено?

— Тільки перші шість.

— Ну, звичайно, інші шість призначаються після виконання першої половини, — згадав Дар Вітер.

— Розчистити і зробити зручним для відвідування нижній ярус печери Кон-і-Гут у Середній Азії, — почав Тор Ан.

— Прокласти дорогу до озера Ментал крізь гострий гребінь хребта, — підхопив Діс Кен, — відновити гай старих хлібних дерев в Аргентіні, з’ясувати причини появи великих восьминогів в області нещодавнього підняття біля Трінідаду…

— І знищити їх!

— Це п’ять, а що ж шосте? Обидва юнаки трохи затнулися.

— У нас обох визначені здібності до музики, — червоніючи, сказав Діс Кен, — і нам доручено зібрати матеріали про стародавні танці острова Балі, відновити їх музично та хореографічно.

— Тобто підібрати виконавиць і створити ансамбль? — розсміявся Дар Вітер.

— Так, — змішався Тор Ан.

— Цікаве доручення! Але це групова справа, так само як і озерна дорога.

— О, в нас хороша група! Тільки вони теж хочуть просити вас бути ментором. Це було б так добре!

Дар Вітер висловив сумнів щодо своїх можливостей відносно шостої справи. Але юнаки, сяючи й підстрибуючи з радості, запевнили, що “сам” Зіг Зор обіцяв керувати шостим.

— Через рік і чотири місяці я знайду собі справу в Середній Азії, — промовив Дар Вітер, із задоволенням вдивляючись у радісні юні обличчя.

— Як добре, що ви перестали завідувати станціями! — вигукнув Діс Кен. — Я й не сподівався, що працюватиму з таким ментором! — Раптом юнак почервонів так, що чоло його вкрилося дрібними краплинами поту.

Дар Вітер поспішив прийти на поміч синові Грома Орма в його помилці.

— Чи багато у вас часу?

— О ні! Нас відпустили на три години — ми привезли сюди з нашої болотної станції хворого на пропасницю.

— Он як, пропасниця ще трапляється! Я думав…

— Дуже рідко і тільки в болотах, — поквапно промовив Діс. — Для того й ми!

— Ще дві години у нашому розпорядженні. Ходімо до міста, вам, певно, хочеться оглянути Будинок нового?

— О ні! Ми хотіли б… щоб ви відповіли на наші запитання — ми підготувались, і це так важливо для вибору шляху…

Дар Вітер згодився, і всі троє попрямували в одну з прохолодних кімнат Залу Гостей, обвіюваних штучним морським вітром.

Через дві години Дар Вітер їхав уже в іншому вагоні, втомлено дрімаючи на дивані. Він прокинувся на зупинці в містечку хіміків. Гігантська споруда у вигляді зірки з десятьма скляними променями здіймалась над великим вугільним родовищем. Вугілля, що добувалося тут, переробляли на ліки, вітаміни, гормони, штучний шовк та хутра. Відходи йшли на виготовлення цукру. В одному з променів будинку з вугілля добували рідкісні метали — германій та ванадій. Чого тільки не було в дорогоцінному чорному мінералі!

Давній товариш Дар Вітра, що працював тут хіміком, прийшов на станцію. Колись було троє,веселих молодих механіків на індонезійській станції плодозбиральних машин у тропічному поясі… Тепер один з них хімік, який завідував великою лабораторією величезного заводу, другий так і лишився садоводом і створив новий спосіб запилення, а третій — третій він, Дар Вітер, тепер знову повертається до лона Землі, навіть іще глибше — в її надра. Побачення друзів тривало не довше як десять хвилин, але таке побачення було набагато приємніше, ніж зустрічі на екранах ТВФ.

Дальша дорога була недовга. Завідуючий широтною повітряною лінією зважив на вмовляння, виявивши загальну доброзичливість людей епохи Кільця. Дар Вітер перелетів через океан і опинився на Західній вітці Дороги, на південь від сімнадцятого відгалуження, в тупику якого на березі океану він пересів на глісер.

Високі гори впритул підступали до берега. На положистій підошві схилів ішли тераси білого каменю, що затримували насипний ґрунт з рядами південних сосон та відрингтоній.[24] Вище голі скелі зяяли темними міжгір’ями, в глибині яких розбивались на водяний пил водоспади. На терасах рідким ланцюжком простяглися будиночки із синювато-сірими дахами, пофарбовані в оранжевий та сліпучо-жовтий колір.

Далеко в море видавалася штучна мілина, що закінчувалась обмитою ударами хвиль баштою. Вона стояла біля краю материкового схилу, який стрімко спадав в океан на глибину кілометра. Під баштою йшла прямо вниз величезна шахта у вигляді товстелезної цементної труби, що протистояла тискові глибоких вод. На дні труба занурювалась у вершину підводної гори, яка складалася з майже чистого рутилу — окису титану. Усі процеси переробки руди провадились унизу, під водою й горами. На поверхню піднімалися тільки великі злитки чистого титану й каламуть мінеральних відходів, що розпливалась далеко навкруги. Ці жовті каламутні хвилі захитали глісер перед пристанню з південного боку башти. Дар Вітер вибрав момент і вискочив на мокру від бризок площадку. Він піднявся на обгороджену галерею, де кілька чоловік, вільних од чергування, зібрались зустріти нового товариша. Працівники цієї копальні, — Дар Вітер уявляв її такою відлюдною, — не здавалися похмурими анахоретами, яких він, під впливом власного настрою, сподівався тут зустріти. Його вітали веселі обличчя, трохи втомлені від суворої праці. П’ять чоловіків, три жінки — тут працювали і жінки…

Минуло десять днів, і Дар Вітер освоївся з новою діяльністю.

Тут було власне силове господарство — в глибині старих виробок на материку заховались установки ядерної енергії типу Е, або, як він називався в давнину, другого типу, що не давав жорстких залишкових випромінювань, а тому зручного для місцевих установок.