Година бика - Ефремов Иван Антонович - Страница 28

— Обережно! Це всього лише машина, яка служить валізою для речей, носієм, секретарем і сторожем. Машина зовсім нешкідлива, але влаштована так, що куля, випущена в робота, відлетить назад з тією ж силою, а удар може викликати поле відштовхування, як це щойно сталося. Допоможіть вашому слузі вибратися з кущів і дайте спокій нашим механічним слугам!

Тормансіанин, що впав у колючки, борсався там, завиваючи від люті. Охоронники й обидва сановники позадкували, і всі сім СДФ залізли в повіз.

Востаннє земляни окинули поглядом “Темне Полум’я”. Затишна й надійна частина рідної планети самотньо стояла серед курної галявини на яскраво освітленій чужим світилом рівнині. Люди Землі знали: шестеро тих, що лишилися, пильно стежать за ними, але темінь у глибині люка й галереї здавалася непроникною.

Скорившись знаку сановника — “Змієносця”, як назвала його Евіза, зорелітники опустилися на глибокі м’які сидіння, і машина, погойдуючись і підстрибуючи, помчала нерівною дорогою. Десь під підлогою гули двигуни. Здійнялася брунатна тонка курява, ховаючи купол “Темного Полум’я”. Розтруби могутнього компресора здували куряву назад. Земляни оглянулися. Ті, що супроводжували, на чолі з двома “Змієносцями” сіли віддалік, не проявляючи ні приязні, ні ворожнечі, ні навіть простої цікавості. Однак Родіс помітила жадібну й обережну допитливість у поглядах, які вони кидали крадькома. Так могли б поводитись діти далекої минувшини Землі, яким під страхом покарання веліли не знайомитися з прибульцями і триматись осторонь їх. Висадка землян зберігалася в таємниці. Машина, що шалено мчала, спочатку не привертала уваги дедалі численніших пішоходів та людей у високих повозах, які розгойдувалися на ходу. Але чутки про гостей із Землі якимось чином розійшлися по місту Центру Мудрості. За чотири земні години, коли машина стала наближатися до столиці планети, обабіч широкої дороги вже товпилися люди, всі без винятку молоді, в робочому одязі одноманітного покрою, але різних кольорів. Позаду лишилося коричневе безмежжя суходолу. Темно-зелені густі гаї чергувалися з правильною геометрією оброблених полів, а довгі ряди низеньких осель — з масивними кубами, очевидно, заводських будівель.

Нарешті під колесами машини нестерпно засяяло дзеркально-скляне покриття вулиці, схоже на ті, які бачили зорелітники в телевізійних передачах. Замість того, щоб проїхати в місто, машини повернули на шлях, обсаджений високими деревами з темно-оливковою корою прямих стовбурів. Довге віття, що нагадувало опахала, було спрямоване до шляху й кулісоподібно перекривало сусідні дерева. Дорога йшла в тінь, мов у глибину сцени крізь нескінченні ряди декорацій. Несподівано дерева-куліси поступилися місцем потрійному ряду невисоких дерев, схожих на жовті конуси, перевернуті догори основою. Між ними в трикутних просвітах на тлі темно-бузкового неба виднілася всіяна розмаїтими квітами вершина горба, що височів над столицею. Глуха чотириметрова блакитна стіна обмежувала овальний простір, в якому клубочився, наче прагнув перехлюп-нутися через верх, густий гай стріблясто-зелених, схожих на ялини, дерев. Цей сад чи парк, за строкатим килимом галявини, видався прекрасним після бурих, коричневих і темно-шоколадних степів, що простяглися під густим бузковим небом впродовж трьохсот кілометрів шляху від зорельота до столиці.

— Що це за гай? — уперше порушила мовчанку Фай Родіс, звернувшись до старшого “Змієносця”.

— Сади Цоам, — відповів той, злегка вклоняючись, — місце, де живе сам великий Чойо Чагас і його високі помічники — члени Ради Чотирьох.

— Хіба ми їдемо не в місто?

— Ні. В своїй безмежній доброті й мудрості великий дасть притулок вам у садах Цоам. Ви будете його гостями доти, поки не полишите планету Ян-Ях… Ось ми й приїхали. Далі дороги нема. — Старший сановник з несподіваною спритністю відчинив задні дверцята і ступив на скляну гладінь “майданчика перед ворітьми. Він підняв перед обличчям блискучий диск і зник у проході, що відчинився збоку. Другий “Змієносець”, який весь час мовчав, жестом запросив землян вийти з машини.

Зорелітники зібралися перед ворітьми, розминаючись і по-правляючи трубки біофільтрів. Вір Норін і Чеді Даан відійшли назад, щоб охопити поглядом багатоповерхові споруди із внутрішніми виступами й позолоченими гребенями — стилізованою брамою садів Цоам.

— І тут змія! — вигуюнула Чеді. — Помітили? На грудях сановників, і на бортах машин, і тепер тут, на брамі палацу володарів.

— Нічого дивного, — сказав астронавігатор, — адже вони із Землі, де цей символ так часто зустрічався в стародавніх цивілізаціях. Змія недарма була вибрана атрибутом Сатани і влади. Вона наділена здатністю гіпнозу, проникає всюди й отруйна…

— Не уявляю, як вони позбавляються від пилу в таких витончених і складних архітектурних формах? — мовила, підходячи, Евіза Танет.

— Без людських рук тут не обійтись, але це небезпечна робота, — відповів Вір Норін.

— Отже, не цінуються ні руки, ні життя, — підсумувала Чеді, можливо, занадто поспішно.

її слова потонули в громовому ревінні, що пролунало з невеликої вежки в центрі надбрамного перекриття.

— Вітаю вас, чужинці. Заходьте, не бійтеся, бо тут ви під високим захистом Ради Чотирьох, найвищих обранців народу Ян-Ях, і особисто мене, їхнього глави…

Зненацька розчинилися величезні стулки воріт. Земляни усміхнулись: запевнення володаря Торманса були даремні — ніхто з них не відчував навіть тіні страху. Зорелітники пішли по пружних плитах, які гасили звуки кроків. Дорога описувала круті зигзаги, що нагадували знаки блискавки, які здавна застосовувались на Землі.

— Чи не занадто багато слів про безпеку? — запитала Чеді з ледве помітним відтінком нетерпіння.

— І поворотів, — додала Евіза.

Крізь гущавину дерев вимальовувались громіздкі лінії архітектури палацу, що важко розплився за килимом жовтих квітів, гострі, конічні суцвіття яких стирчали цупко, не коливаючись під вітром.

Височезні, в чотири людські зрости, двері здавалися вузькими. Темні панелі дверей були вкриті блискучими металевими пірамідками. Всі сім роботів СДФ раптом подалися вперед, уривчасто й тривожно видзвонюючи. Вони вишикувались перед дверима, перепиняючи шлях зорелітникам, але за кілька секунд замовкли і розступилися.

— Пірамідки на дверях під струмом, — відповів на запитальний погляд Фай Родіс Ген Атал.

— Так, але заряд уже вимкнули, — підтвердив Тор Лік, який тримався збоку і з видимою неприязню вивчав архітектуру садів Цоам.

Зненацька й безшумно розкрилася темна висока шпарина дверного проходу, і земляни вступили в колосально високу залу, різко розмежовану на дві частини. Передня, з підлогою з шестикутних дзеркальних плит, була на два метри нижча від задньої, застеленої грубим чорно-жовтим килимом. Промені високого світила проникали крізь червоно-золоті шибки, і від того горішня частина зали була пронизана якимось чарівним сяйвом. Там сиділи в знайомому порядку незмінні чотири постаті: одна попереду і в центрі, решта три — ліворуч і трохи позаду. В низькій частині зали панувало тьмяне світло, яке пробивалося зі стелі між гігантськими металевими, закріпленими на виступах зміями, які роззявляли ікласті пащеки над гостями із Землі. Дзеркальні плити відкидали невиразні мінливі тіні, посилаючи тривожну бентегу, яка оволодівала кожним, хто наважувався стати віч-на-віч з Радою Чотирьох.

Володарів Торманса, очевидно, вже сповістили про все, що стосувалося землян. Вони не виявили здивування, коли побачили кумедних дев’ятиніжок, які тупцяли біля ніг зорелітників, що виблискували металом. Підкоряючись знаку Фай Родіс, усі сім СДФ вишикувалися в ряд на тьмяній дзеркальній підлозі. Земляни спокійно піднялися по бокових сходах на підвищення і зупинились, мовчазні й суворі, не зводячи очей з володарів планети. Не кваплячись, Чойо Чагас підвівся навстріч Фай Родіс і подав руку. Те саме, але вже поспіхом зробили троє інших. Всього секунда знадобилася Родіс, щоб пригадати забуті на Землі давні форми привітання. Вона потиснула руку володареві, як робили тисячі літ назад її предки, засвідчуючи відсутність зброї й лихих намірів. А втім, навряд чи зброя була тут відсутня насправді. В кожному заглибленні стіни між сяючими вікнами ховалася ледве видима постать. Один, два, три… вісім нерухомих людей налічив Тор Лік. Їхні обличчя не виражали нічого, крім загрозливої готовності. Можна було не сумніватися, що за першим же знаком ці закам’янілі постаті перетворяться в бездумних виконавців будь-якого наказу. Так, будь-якого, це виразно відбивалося на тупих обличчях з масивними кістками черепа, які проступали під гладенькою смуглявою шкірою.