Година бика - Ефремов Иван Антонович - Страница 109

— І ви мовчали? — Айода докірливо кинула на вчителя темний, вогненний погляд.

— Мовчав до часу, тепер ви підготовлені до їхнього сприйняття, — незворушно відказав учитель.

Клацнув вимикач ТВФ.

Вони впізнали площу й пам’ятник Всемогутньому Часові. Старого храму — місця загибелі Родіс — не було. Замість нього широко розкривалась небу напівмісячна будівля. Сходи вели на величезну й стрімку арку, оточену на верхній площадці відкритою галереєю. Обидва кінці галереї, прикриті прозорими парасолями башт, що невідомо як трималися, різко, високо й сміливо висунулись, нависаючи над площею і навколишніми спорудами.

— Це пам’ятник Землі, — тихо промовив учитель, — від планети, яка не називається більше Ян-Ях, а співзвучно земній назві Торманс отримала ім’я Тор-Мі-Осс. Їхньою мовою вона означає те саме, що Земля для нас. Це і планета, і ґрунт її, на якому людина трудилася, вирощуючи їжу, саджаючи сади і зводячи будинки для майбутнього, для своїх дітей, для впевненого шляху людства у безмежний світ.

На другому знімку на тлі будівлі була скульптурна група з трьох постатей.

— Фай Родіс! — вигукнув Кімі, і вчитель мовчки кивнув, хвилюючись не менше від дітей.

Родіс, вирізьблену з чорного каменя, у відкритій оголеності її чорного скафандра, несли на руках двоє чоловіків з обличчями Таеля і Гзер Бу-Яма, вирізьблених з темно-жовтої, майже коричневої гірської породи. Обидва тормансіанці, “кжи”, і “джи”, поклали дужі руки на плечі один одному. На них вільно, схрестивши ноги, сиділа Фай Родіс, повернувши обличчя до Гзер Бу-Яма і обіймаючи за шию Таеля.

Скульптор чомусь зобразив Родіс у широкому, недбало намотаному тюрбані, так, як колись побачив її Таель. Камінь статуї, схожий на знамениті чорні опали Австралійського материка, весь іскрився внутрішніми кольоровими вогнями. Так мільйони зірок пронизують морок тропічних ночей Землі, про які часто розповідала тормансіанам Родіс, надихаючи їх красою світу.

Довго дивилися земляни на зображення, доставлене з відстані в тисячу світлових років, доки вчитель не примусив себе ввімкнути третій і останній знімок — лівого павільйону.

Тут також були скульптури: Вір Норіна і Сю-Те. Астронаві-гатор “Темного Полум’я”, увічнений у темно-червоному металі, лежав, опустивши зморені руки, спираючись плечима й головою на СДФ і закривши очі у вічному сні. Тормансіанка Сю-Те, з чистого білого каменя, піднімала на дитячих долонях впущені земною людиною дорогоцінні дари — матовий кубик ІК.П і блискучий озал детектора біострумів.

В обох постатях була та чарівна недомовленість реалізму, котра примушує кожного бачити у живій формі диво своєї індивідуальної мрії.

— Ясне небо! — сказав Ларк, наслідуючи зорелітників. — Отже, на Тормансі скінчилася Година Бика? Невже це зробили ми, земляни: Родіс, Норін, Чеді, Евіза і всі вони, хто стоїть зараз на плоскогір’ї Реват довкола свого корабля?

— Ні! — відказав учитель. — Мешканці Торманса зробили це самі, і тільки вони самі могли піднятися з інферно. Жертви олігархічного режиму Торманса навіть не підозрювали, що вони жертви і перебувають у незримій в’язниці замкнутої планети. Вони являли себе вільними, доки з прибуттям нашої експедиції не побачили істинної свободи, відновили віру в свідому людську натуру і її величезні можливості — вони, котрі досі сліпо тяглися за брехливими обіцянками матеріального успіху. І тут одразу постало питання: хто відповість за зранену, виснажену планету, за мільярди марних життів? Досі будь-яка невдача прямо чи побічно оплачувалась народними масами. Тепер відповідатимуть безпосередні винуватці цих невдач. І тоді стало ясно, що під новими масками зачаїлась та сама, колишня капіталістична сутність пригнічення, гноблення, експлуатації, вміло прихована науково розробленими методами пропаганди, переконання, створення пустих ілюзій. Тормансіани зрозуміли, що не можна бути вільними й неосвіченими, що необхідне серйозне психологічне виховання, що треба вміти відрізняти людей за їхніми душевними якостями і класти край будь-яким лихим діям. Тоді, і не раніше, стався поворот у долі планети. Не можна гадати, що вони вже всього досягли, але вони відкрили себе, і свій світ, і нас — своїх братів, як люблячих друзів. Пам’ятник, який ви бачили, — незаперечне свідоцтво їхньої натхненної вдячності. Прибуття нашого зорельота і дії землян стали поштовхом. Родіс і її супутники відновили в тормансіанах дві потужні суспільні сили: віру в себе і довір’я до. інших. Немає нічого могутнішого, ніж люди, об’єднані довірою. Навіть слабкі люди, загартовуючись у спільній боротьбі, відчуваючи, що на них покладаються повністю, стають здатними на величезну самопожертву, вірячи в себе, як в інших, і в інших, як у себе. Як підсумовуєте ви значення експедиції?

— Знищено ще один острів інферно у Всесвіті, звільнено від непотрібних мук мільярди людей теперішнього і майбутнього, — дружно відповіли учні.

Учитель вклонився своїм дітям.

— Не можна дати кращої відповіді, я дуже задоволений.

— Ми повинні поїхати ще раз на плоскогір’я Реват, — сказала Іветта, — ми побачимо тепер їх зовсім-зовсім живими!

— Ви незабаром побачите живих тормансіан, — усміхнувся вчитель. — За рекомендацією Машин Спільних Роздумів туди послано Зореліт Прямого Променя з планети Зеленого Сонця. І я думаю, що він уже на планеті Тор-Мі-Осс.

Кінець