Невидимець - Уэллс Герберт Джордж - Страница 25

День був холодний, колький північний вітер гуляв на вулицях. Я йшов швидко, щоб на мене не наскочив хто ззаду; Кожне перехрестя було небезпечне, за кожним перехожим я мусив пильно стежити. На розі Бедфорд-стріт тільки-но я хотів одного проминути, як він несподівано повернув назад і штовхнув мене на брук, мало не під колеса екіпажа. Візники, які були поряд, вирішили, що це в нього запаморочення. На мене ця зустріч так подіяла, що я пішов на ринок Ковент-Гарден і, весь тремтячи й ледве зводячи дух, сів на хвилинку в закутку біля лотка з фіалками. Я таки добре застудився, і тому незабаром мусив піти далі, боячись, щоб через моє чхання не звернули на мене уваги.

Нарешті я знайшов те, чого шукав, — брудну, загиджену мухами крамничку в провулку поблизу Друрі-Лейн. На вітрині лежало багато акторських костюмів, фальшивих коштовностей, перук, туфель, доміно і театральних фотографій. Крамниця була старовинна, низенька і темна; над нею височіли ще чотири поверхи похмурого, непривітного будинку. Я заглянув у вітрину і, не побачивши нікого, ввійшов у крамницю. Коли я відчиняв двері, брязнув дзвоник. Я залишив двері отвором, а сам, обійшовши круг порожньої вішалки, причаївся в кутку за великим дзеркалом. Хвилину чи дві ніхто не з’являвся. Потім я почув важку ходу, і в крамницю зайшов якийсь чоловік.

Плани мої тепер були цілком конкретні. Я хотів пробратись нагору, заховатися там, заждати слушної нагоди і, коли все стихне, розшукати собі перуку, маску, окуляри та костюм і вийти в світ, маючи вигляд, може, трохи й незвичайний, але хоч можливий. Звичайно, я не проминув би вкрасти й гроші, якби вони попали мені на очі.

Чоловік, що ввійшов у крамницю, був трохи горбатий, насуплений коротун, довгорукий, з куцими кривими ногами. Очевидно, я перебив йому трапезу. Він очікувально оглянув крамницю… Упевнившись, що там нікого нема, він спершу здивувався, а потім його взяла злість. “Кляті хлопці!” — вилаявся він і вийшов роздивитись на вулицю. Повернувшись назад через хвилину, він люто причинив двері ногою і, не перестаючи бурмотіти, подався до своєї кімнати.

Я виліз, щоб іти слідом за ним, але коротун, почувши рух, ураз зупинився. Зупинився і я, дивуючись, який у нього гострий слух. Двері нагору він зачинив перед самим моїм носом.

Я вагався. Раптом кроки його почулися знову, і двері прочинились. Він ще раз підозріливо оглянув крамницю. Потім, усе мимрячи щось під ніс, подивився на прилавок, зазирнув в один-другий кутки і ошелешено постояв. Внутрішні двері він залишив отвором, і я прослизнув у сусідню кімнату.

Чудна то була кімната, умебльована вбого, а в кутку там лежала купа великих масок. На столі холонув його сніданок, — і знаєте, Кемпе, дуже важко було мені чути запах кави і дивитись, як коротун, повернувшись, сів знову до трапези. А його манера їсти просто дратувала мене. В тій кімнатці було троє дверей; одні з них вели нагору, інші — вниз, але всі зачинені. Я не міг вийти з кімнати, поки він був там; не міг навіть поворухнутися, боячись його чутливості, а протяг дув мені в спину. Двічі я насилу стримався, щоб не чхнути.

Зорові мої відчуття були цікаві і нові для мене, але я ж зголоднів, і злість мене взяла задовго до того, як він скінчив їсти. Нарешті він поставив свій жалюгідний посуд на чорну олив’яну тацю, де перше стояв чайник, і, змівши з заляпаної гірчицею скатертини всі кришки, рушив з цим усім до виходу. Ноша перешкоджала йому зачинити за собою двері, — а він бп напевно це зробив (ніколи я не бачив людини; що так ретельно зачиняла б двері!), — і я пройшов слідом за ним у брудну кухню в підвалі. Я мав приємність дивитися, як вій почав мити посуд, а далі, бачивши, що мені тут нічого не світить, та й на кам’яній підлозі стигнуть мої босі ноги, я знову подався нагору й сів на стілець навпроти коминка. Вогонь тут ледве жеврів, і я, не подумавши, підкинув трохи вугілля. Звук цей зараз же привернув увагу господаря. Увійшовши, він оглянув усю кімнату, мало не торкнувшись мене. Але ці оглядици, здавалося, не зовсім задовольнили його, і, перш ніж вийти, він ще раз перебіг очима по кімнаті.

Я просидів у маленькій вітальні цілу вічність. Нарешті він увійшов і відчинив двері нагору. Скрадаючись, я пішов слідом за ним.

На сходах він зненацька спинився, і я мало не наштовхнувся на нього. Він обернувся, дивлячись мені просто в лице, і прислухався.

— Можу заприсягтися… — почав він.

Довгою волосатою рукою він смикав себе за спідню губу, очі його бігали то вгору, то вниз по сходах. Потім він буркнув щось і рушив далі.

Він узявся вже за ручку дверей і знову зупинився: на обличчі в нього з’явився той самий вираз сердитого подиву. Він чув слабкий шерхіт моїх рухів поряд себе. У нього, очевидно, був страшенно гострий слух. Нараз він вибухнув гнівом.

— Ну, якщо в будинку хтось є!.. — вилаявся він і, не закінчивши погрози, сунув руку в кишеню.

Не знайшовши там, чого шукав, він, спотикаючись, побіг униз, а я сів на верхній сходинці й став дожидати його.

Потім, усе ще бурмочучи, він повернувся, відчинив двері в кімнату і, перш ніж я встиг увійти, зачинив їх перед самим моїм носом.

Я вирішив обстежити будинок і згаяв на це трохи часу, бо ж і рухатись треба було дуже тихо. Будинок був старий, ветхий, такий вогкий, що шпалери в мансарді повідставали від стін, і повен пацюків. Більшість дверних ручок поверталися туго, і я боявся натискувати на них. Одні кімнати стояли невмебльовані, а інші були закидані всіляким театральним мотлохом, купленим, судячи з вигляду, з других рук. В якійсь кімнаті я знайшов купу старого одягу. Я почав ритися в цій купі і так захопився, що знову забув про гострий слух господарів. Тільки почувши, як хтось крадькома наближається до мене, я саме вчас підвів голову й побачив, що він пильно вдивляється в перетрушену купу одягу, тримаючи в руці старомодний револьвер. Я завмер на місці, поки він, розкривши рота, підозріло роздивлявся довкола.

— То, напевне, вона, — тихо сказав він. — Чорти б її вхопили!

Він обережно зачинив двері і зараз же, я почув це, замкнув їх ключем. Кроки його віддалилися. Я раптом зрозумів, що мене зачинено в кімнаті, і з хвилину не міг добрати, що робити. Я пройшов од дверей до вікна й назад і збентежено спинився. Мене знову взяла злість, але я вирішив спершу все-таки переглянути всю одежу й стягнув якийсь клунок з верхньої полиці. Це змусило хазяїна повернутися, — вигляд його був іще похмуріший. Цим разом він таки доторкнувся до мене; вкрай вражений, він відскочив назад і зупинивсь посеред кімнати.

Потім він трохи заспокоївся. “Пацюки”, — сказав він упівголоса, приклавши пальці на губи, бо, очевидно, трохи боявся. Я тихенько вийшов з кімнати, але піді мною рипнула мостина. Тоді, клята тварюка, він з револьвером у руці почав ходити по всьому будинку, замикати всі двері, а ключі класти собі в кишеню. Коли я збагнув, що він має на думці, мене пойняв гнів, і я насилу стримався, щоб не зчинити передчасно бешкету. Тепер я вже знав, що він сам у будинку, і при першій же нагоді стукнув його по голові.

— По голові? — перепитав Кемп.

— Еге ж! Приголомшив його, коли він спускався вниз. Втелющив ззаду табуреткою, що стояла на площадці. Він покотився вниз, наче лантух із старими чобітьми.

— Ну, знаєте!.. Елементарні норми людяності…

— Все це Дуже добре для звичайних людей! Адже ж справа, Кемпе, стояла так, що я мусив вийти з будинку перевдягнений, і так, щоб ніхто мене не бачив. Іншого способу я не міг придумати. А потім запхнув йому рота жилеткою в стилі Луї XIV і зав’язав його в простирадло.

— В простирадло?

— Зробив з нього такий клунок. Чудовий засіб налякати й примусити замовкнути того ідіота! Бо вилізти звідти чи навіть виткнути голову було б нелегко. Любий Кемпе, нічого дивитись на мене, мов на вбивцю. У нього ж був револьвер! Якби він хоч раз побачив мене, він міг би розповісти іншим…

— І все ж таки, — сказав Кемп, — в Англії за наших часів… До того ж він був у себе вдома, а ви… ви ж крали.